Іще задовго до повномасштабного вторгнення росії деякі українські лідери думок розмірковували, як добре для Києва було би відділитися від «проблемних територій», передусім від Донбасу. Мовляв, не надто проукраїнські українці там проживають. Якщо раптом адепти такої точки зору нагадають про себе, не завадить нагадати їм, як сценарії розколу у світовій історії вже реалізувалися. Почнемо з європейської Німеччини.
***
15 серпня 1961 року… Посеред Берліна вже три дні будують стіну. Вона має відділити частину німецької столиці, яка перебуває під контролем СРСР від тої, яка співпрацює із Заходом. Прорадянська пропаганда називає майбутню фортифікацію «Антифашистським оборонним валом».
19-річний солдат Конрад Шуман того дня стояв в охороні уздовж стіни. В один момент він зривається і перестрибує через загорожу з колючого дроту у західний бік. Це потрапляє в об’єктив фотографа Пітера Лєбінга. Знімок невдовзі прославиться на весь світ під назвою «Стрибок до свободи».
Хлопець втікає подалі від Берлінської стіни. Він десятиліттями боятиметься помсти спецслужб. Через це вимушено не підтримуватиме контакти з родиною, яка зосталася на сході. Лише коли стіна впаде – більш, ніж через 40 років – Шуман розповість журналістам про епізод, який змусив його втікати:
– Коли стіну тільки почали будувати, я побачив, як прикордонники заборонили повернутися до ФРН берлінській дівчинці, котра гостювала в НДР у бабусі й дідуся. Її батьки з Західного Берліну стояли біля самого кордону і марно просили повернути їм дитину.
«…НІМЕЧЧИНА СТАЛА КРАЇНОЮ, ЯКОЇ ВАРТО ОСТЕРІГАТИСЯ…»
Станом на 1961, Німеччина загалом і Берлін зокрема вже 15 років були поділені.
Це почалося у 1945, коли переможена у ІІ Світовій війні Німеччина лежала у руїнах. Вона не лише позбулась завойованих територій Австрії, Чехословаччини та Франції, а й поступилася Польщі та СРСР частиною своїх.
Втратила 18% населення, 20% промисловості і 40% транспортної інфраструктури. Інфляція зашкалює, країна голодує. Кожен другий німець безробітний. Кожен п’ятий будинок – зруйнований.
Влада переходить до Союзної контрольної ради держав-переможниць. США, Британія, Франція та СРСР поділили Німеччину на 4 зони впливу. Вони беруть на себе функції і уряду, і усіх адміністрацій на місцях.
Рішення називають тимчасовим і аргументують тим, що після падіння Гітлера не лишилося нікого, хто би міг взяти на себе керівництво країною і – головне – повне виконання вимог переможців.
У кінотеатрах безперервно транслюють документальні фільми, де в деталях показані німецькі табори смерті. Їх зобов’язані переглянути всі, хто хоче отримати картку на продукти. Також, німці зобов’язані проходити анкетування, яке допомагає встановити їх причетність до злочинів нацизму.
Такі методи по відношенню до земляків виправдовує, в тому числі, і значна частина німецької інтелігенції. Зокрема, володарі Нобелівської премії з літератури Томас Манн і Герман Гессе:
– За роки правління нацистів Німеччина стала для мене країною, якої варто остерігатися. Я боюся, тим, хто пережив цей відьомський шабаш на чужині буде важко порозумітися з тими, хто танцював під дудку диявола… Німеччину полюблять лише, якщо вона витравить з себе пиху і ненависть. (Т. МАНН)
– Німці – великий, значний народ. Цього ніхто не заперечить. Можливо, вони навіть сіль землі. Але як політична нація – просто нестерпні. В цьому відношенні я хочу порвати з німцями. Раз і назавжди. (Г.ГЕССЕ)
Пам’ятаючи, що нацистська Німеччина існувала, головним чином, за рахунок військової промисловості, країни-переможниці починають масовий демонтаж її виробничих потужностей.
У рамках програми репарацій їх перевозять на свої території. Туди ж переманюють і німецьких фахівців із сучасних військово-промислових розробок.
Восени 1949, коли Німеччині нарешті дали змогу обрати власну владу, виявилося, що вона більше не може бути єдина.
Впродовж чотирьох повоєнних років між США, Британією та Францією з одного боку і СРСР з іншого виникає так-звана «холодна війна». Колишній прем’єр-міністр Британії Вінстон Черчіль описав її природу так:
– Столиці давніх держав Центральної і Східної Європи, які опинилися за лінією «залізної завіси», стали об’єктами зростаючого контролю з боку Москви. Комуністичні партії тут виростили до становища і сили, які значно перевищують їх чисельність. Вони намагаються досягти в усьому тоталітарного контролю… Впевнений, ніщо не викликає у росіян такого захоплення, як сила і такого презирства, як військова слабкість. Якщо балансувати на межі приблизної рівноваги, це лише спокушатиме їх випробувати нашу силу.
Зону впливу СРСР у Німеччині змусили обрати курс, що був прямою протилежністю тому, яким почала рухатися більшість німців. Так само, як у 2022-му жителів окупованих росією територій нинішньої України…
Єдина держава і нація розділилася на прозахідну Федеративну республіку Німеччини зі столицею у Бонні і прорадянську Німецьку демократичну республіку, столицею якої став Східний Берлін. Фактично стіна між світами капіталізму та комунізму виникла вже тоді. Але у самому Берліні кордон між ними залишався відносно відкритий ще майже 12 років.
Щодня його перетинало від 300 до 500 тисяч людей. Багато східних фахівців працювали в заможнішому Західному Берліні. Сім’ї, що опинилися в двох різних країнах, ходили в гості одні до одних.
За цей час різниця між ФРН і НДР у рівні свобод та розвитку стала очевидна для всіх. Через Західний Берлін громадяни прорадянської Німеччини усе масовіше утікають у прозахідну. Станом на 1961, утекло вже більше 3,5 мільйонів. Половина з них – молодь до 25 років.
Для НДР це – топ-проблема. Спорудження стіни було радикальним способом її вирішити. Ставилися до цього зовсім не так, як в Україні часів прем’єрства Арсенія Яценюка. Бетонну фортифікацію заввишки 3,5 метри робили неприступною – з колючим дротом, блок-постами та сигналізацією. Її охоронці мали сувору інструкцію:
– На контрольно-пропускних пунктах не дозволені жодні контакти між жителями Західного Берліна і людьми в секторі НДР — ні обмін вітаннями або листами, ні передавання подарунків, ні навіть махання рукою…
Стіна проіснує до 1989 року. За цей час її спробують перетнути близько 100 тисяч громадян НДР. 5 тисячам це вдасться. Іще 600 застрілять прикордонники…
«…ВІТРИНИ ЗАПОВНИЛИ ТОВАРИ, ЯКІ РАНІШЕ ПРОДАВАЛИ З-ПІД ПОЛИ…»
Влітку 1948 у ФРН заклали підвалини того, що вже невдовзі назвуть Німецьким економічним дивом. Все почалося з грошової реформи, запущеної президентом Парламентської ради Конрадом Аденауером разом з баварським професором-економістом Людвігом Ергардом.
Офіційний Бонн проголошує курс на звільнення від командної економіки. Мовляв, така політика змушує громадян тягти на собі принизливе ярмо бюрократії і робить з них бунтарів, які не хочуть проявляти ініціативу і працювати на повну.
Одночасно вводиться в обіг нова валюта, скасовують обмеження у банківській сфері та державний контроль за цінами. Виключення – основні продукти, квартплата та сировина для промисловості і сільського господарства.
За результатами першого ж півріччя після реформи приріст виробництва склав 50%. Виникають умови для нарощення експорту. Людвіг Ергард згадуватиме ті часи:
– Давно порожні вітрини заповнили товари, які раніше реалізовували з-під поли. Закурилися фабрики, вулиці оживилися від гуркоту вантажівок. Скрізь, куди сягало око, замість учорашньої тиші руїн постала будівельна метушня… Стало ясно: вільна конкуренція і особиста свобода значно ефективніші за ручне управління та примус від держави.
За період з 1950 по 1962 рік середня зарплатня у ФРН зросла майже у 2,5 рази, тоді як вартість життя – лише на 20%. Промовистий факт: кількість власників автомобілів у країні збільшилася з 200 тисяч до 9 мільйонів.
Демонструючи ефективність і прогнозованість, Західна Німеччина стабільно отримує щедру фінансову допомогу та інвестиції від США. У 1950, коли почалася Корейська війна, з неї знімають заборону на виробництво зброї і навіть збільшують військові замовлення.
Куди витрачаються гроші, ні у кого питань не виникає: уряд будує соціальне житло за рахунок держави, впроваджує так-звану динамічну пенсію, яка прив’язана до зростання ВВП, стимулює громадян робити банківські заощадження… Канцлера Аденауера цитує увесь світ:
– Безмежне панування капіталізму лишилося у минулому … Наша економіка побудована на збільшенні частки простих робітників у розподілі «колективного пирога»… Саме у їх руках має накопичуватися майно. На достойний рівень життя заслуговують навіть безробітні і непрацездатні.
Вже у 1952 ФРН стає членом НАТО, у 1956 – повністю розплачується з зовнішніми боргами, у 1957 – приєднується до співтовариства з Францією, Італією та країнами Бенілюксу. Під кінець десятиліття – це один із світових лідерів за обсягами промислового виробництва та експорту.
На відміну від сучасної України, ФРН не мусила цього всього випрошувати – з нею було вигідно мати справу. Якщо ти робиш реформи, а не просто їх імітуєш, це стає помітно і процеси інтеграції пришвидшуються, а не відтягуються на невизначений термін.
Політичне життя, щоправда, стає надзвичайно нудним і одноманітним.
«… У КУЛЬТУРНОЇ ЛЮДИНИ ЗАПИТИ ВИЩІ…»
У повністю підконтрольній СРСР НДР тим часом політика куди цікавіша. Повоєнну відбудову просталінська Соціалістична єдина партія Німеччини (далі СЄПН) починає з тотальної зачистки усіх нелояльних.
Як і усюди, куди приходить Москва, про демократичне законодавство, вільні вибори, свободу слова та зібрань одразу ж забули. Їздити у Західну Німеччину можна лише, маючи спецпаспорт. Його видають далеко не кожному.
Відносини радянської окупаційної адміністрації з місцевим населенням складаються напружено. Одразу ж виявляється: окрім різної пам’яті про війну, у росіян і німців відрізняється ще й уявлення про нормальні умови життя.
Німці весь час скаржаться на нестачу продуктів, закидають, що в англійській частині Німеччини ситуація набагато краща. Це дратує радянську адміністрацію, бо в перше повоєнне десятиріччя у багатьох регіонах самого СРСР голод був звичною нормою.
Російський історик Володимир Козлов у книзі «Маленький СРСР і його мешканці» приводить показовий діалог того часу. Хвороблива і худа співробітниця радянської адміністрації звертається до повновидої східної німкені:
– Кілька років тому я жила у Сибіру. Евакуювалася туди з Москви, разом з батьками. Ми були б щасливі, якби мали тоді те, що ви отримуєте тепер.
У відповідь німкеня повертається до присутніх і багатозначно промовляє:
– Але у культурної людини запити вищі…
Козлов доходить висновку, що східних німців не покидало відчуття, що їм довелося підкоритися культурі, набагато нижчій за їхню. Перед лицем чисельної, до зубів озброєної армії. Але все ж…
У 1950-му німецький Інститут аналізу громадської думки досліджував враження від окупаційних адміністрацій держав-переможниць. Англійців негативно оцінили 37% німців, американців – 49%, історично недружніх французів – 65%. Радянська адміністрація викликала негатив аж у 95% опитаних!
У 1947 влада НДР скликала конгрес, який ухвалив створити об’єднану Німеччину за радянським зразком. Більша половина «конгресменів», щоправда, представляли східну частину країни, тож адміністрації західних держав прогнозовано навіть не захотіли з ними говорити.
У відповідь Сталін дав команду заблокувати залізничне сполучення з Західним Берліном, який існував як капіталістичний анклав всередині радянської зони окупації. В такий спосіб розраховував забрати собі усю німецьку столицю.
Блокада тривала рік, але зрештою втратила сенс. Бо, використовуючи свою перевагу у повітрі, американські та британські літаки змогли налагодити безперебійне постачання Західного Берліну. Щодня з неба сюди спускали тонни продуктів, ліків, пального і усієї необхідної сировини.
Це підвищувало популярність західних держав в очах східних німців. Через Західний Берлін вони масово утікають на захід. У 1950 Східний Берлін вживає заходів і створює власний аналог радянського НКВС – міністерство держбезпеки під назвою Штазі.
Його завдання – тотальне стеження за настроями у суспільстві. Його агенти мають повноваження відкривати листи і посилки. Його інформатори закрадаються у робочі колективи і доповідають про все, що підслухали. Станом на 1953, штат Штазі налічує близько 10 тисяч співробітників. Не зважаючи на це, організація ганебно проспала багатотисячне народне збурення, яке того року охопило всю країну.
Невдоволення наростає після оголошеного партією курсу на «систематичне впровадження соціалізму». В НДР почали націоналізовувати підприємства, душити приватний бізнес, змушувати фермерів вступати в сільськогосподарські кооперативи…
У відповідь на відновлення виробництва зброї у ФРН уряд оголошує підвищення військових видатків. Це при тому, що репарації за Другу Світову війну з’їдають 20% бюджету, а населення і далі отримує продукти за остогидлими продовольчими картками, про які у ФРН вже давно забули.
Ростуть ціни на громадський транспорт, одяг, взуття, хліб, м’ясо та цукор. Останньою краплею стає заява Уряду напередодні 60-річного ювілею секретаря СЄПН Вальтера Ульбріхта:
– Уряд вітає ініціативу робітників підвищити норми виробітку на 10%. Дякуємо німецьким трудящим! Це патріотична справа і важливий крок для закладення основ соціалізму.
Про жодне підвищення зарплатні при цьому не йшлося, тож сотні тисяч німців виходять на вулиці. У Берліні і по всій країні вони штурмують міністерства, партійні комітети і навіть відділки Штазі, зривають комуністичні прапори.
Подекуди лунають вимоги про відставку уряду і оголошення виборів за участі партій із Західної Німеччини. Щоб усе це припинити, на берлінських протестувальників пускають радянські танки… За різними даними, у протистоянні з обох сторін загинуло від кількох десятків до кількох сотень людей… Більше 20 тисяч арештували.
«…У НАС НАДЗВИЧАЙНО ТІСНИЙ КОНТАКТ З УСІМА ГРОМАДЯНАМИ…»
Згадуючи власні враження від повстання 1953, майбутній канцлер ФРН Віллі Бранд напише:
– У своєму протесті повстанці не отримали підтримки Заходу і зосталися із своєю владою сам-на-сам. Пішли розмови про різницю між голосними словами і малими справами. Люди почали влаштовуватися, як могли.
1953 рік підтвердив: німців з прозахідної і прорадянської частин Німеччини відрізняють лише умови, в яких вони опинилися. Якщо німець має змогу працювати сам на себе, швидко досягає успіху. Якщо не має, у ньому просинається бунтар. Подібно до оцінки росією української Революції Гідності, влада НДР оголосила повстання спробою фашистського перевороту, організованого диверсантами з Заходу.
Але все таки збільшення норми відробітку скасувала, а ціни на товари широкого вжитку знизила. Невдовзі підвищили також і зарплатню. Для цього СРСР вмовили скоротити вимоги щодо репарацій. Погодили, що надалі НДР витрачатиме на них не більше 5% бюджету. Масові втечі громадян на Захід, одначе, не припинилися. Тож уряд робить ставку на посилення репресій.
У 1957 очільником Штазі стає Еріх Мільке. Ще у 30-ті він починав кар’єру у німецькій компартії як бойовик нелегальної військової організації. Авторитету зажив, коли взяв участь у вбивстві двох поліцейських. Мільке керуватиме Штазі аж до її останніх днів. Свої методи опише у 90-ті. У розмові з тюремними психологами:
– Ми підтримували надзвичайно тісний контакт з усіма громадянами. Якщо я дізнавався, що серед нас з’явилася лиха людина, вже завтра її не було в живих. Короткий процес, тому що я гуманіст.
На початок 60-их, Штазі налічує вже більше 20 тисяч членів. Позаштатних співробітників більше у кілька разів. Особливу увагу приділяють промисловим агломераціям, де повстання у 1953 було наймасовішим…
Інформаторами організації стають лікарі, вчителі, священники, пенсіонери, неповнолітні… Через багато років, після розсекречення архівів, багато засуджених виявлять в їх списках навіть своїх родичів.
На співпрацю погоджувалися, бо це відкривало можливість отримувати матеріальні блага, не доступні більшості. Агенти Штазі потрібні усюди – від армії до молодіжних субкультур. У суспільстві шириться тотальна недовіра один до одного.
«… МИ ХОТІЛИ ПЕРЕПУСТОК ЧЕРЕЗ БЕРЛІНСЬКУ СТІНУ…»
Після спорудження Берлінської стіни в НДР впроваджують нову економічну систему, яка дозволяє підприємцям, мотивувати робітників, півищуючи продуктивність праці. Це дає результат. Країна входить у відносно благополучний період застою.
Забезпечення житлом, продуктами та товарами першої необхідності відтоді краще, ніж у СРСР і усіх країнах Східної Європи. Утім, це і близько не рівень ФРН.
Там, на той час, промислове виробництво вже втричі вище, ніж до війни. Річне зростання економіки не опускється нижче 9%. За величиною золотовалютних резервів Західна Німеччина стала одним із світових лідерів…
У Східному Берліні пропаганда називає ФРН економічним велетнем, який є політичним пігмеєм, а отже після досягнення піку процвітання приречений на крах.
У свою чергу НДР б’є рекорди з витрачання національного доходу на утримання прикордонних військ, Берлінської стіни та Штазі. А іще – на розвиток олімпійських видів спорту. Це потрібно, щоб про державу як частіше згадували у світі.
Так триває до 1969, коли у ФРН партії Християнсько-демократичний союз вперше за 20 років забракло голосів, щоб створити уряд. Новим канцлером стає західно-німецький соціаліст Віллі Брандт.
До нього ФРН на міжнародному рівні не визнавала НДР, сподіваючись приєднати її за першої ж нагоди. Офіційний Бонн навіть двічі розривав дипломатичні відносини з країнами, які на таке визнання пішли.
Уряд Брандта вирішив миритися із Східною Німеччиною і рештою держав з радянської орбіти. Цю спробу подивитися в очі Москви пізніше пояснюватиме його найближчий соратник Егон Барр:
– Ми хотіли відновити прохід через Берлінську стіну. А оскільки бачили, що ніхто навіть не пробує дістати такі перепустки, вирішили домовлятися з тими, хто може їх видати.
У 1970 офіційний Бонн відмовляється від територіальних претензій до СРСР та Польщі. На перемовинах у Москві вперше заговорили про можливість офіційно визнати НДР.
У червні 1973 дві Німеччини підписують договір, який передбачає рівноправні добросусідські відносини, взаємну повагу до кордонів та політики одна одної, зобов’язання вирішувати суперечності без застосування сили і співробітництво в усіх сферах…
Невдовзі після цього вони обидві стають членами ООН.
«… У НДР ЖИВЕ ОКРЕМА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ…»
У рядових східних німців виникає надія, що Німеччина знову об’єднається. Але їх владі, яка, передусім, бажає правити і далі, цього зовсім не потрібно. Це стало ясно вже через рік, коли канцлер Брандт буде змушений подати у відставку після того, як поліція оприлюднить докази, що його особистий помічник є багаторічним агентом Штазі…
Східно-німецьке міністерство держбезпеки гучно нагадало про себе на весь світ. На той момент їх агенти мають досьє вже майже на кожного третього співвітчизника. Методи боротьби з симпатиками ФРН переходять усі межі. Розповсюджують чутки, що вони є алкоголіками, гомосексуалістами або ж таємними фашистами. Жертвам телефонують по ночах з невстановлених номерів, доставляють додому дивні речі…
Поки людина перебуває на роботі, агенти таємно проникають в її квартиру, роблячи там малопомітні перестановки – переводять годинник, пересовують меблі, змінюють звичний сорт чаю… В умовах, коли подібне трапляється мало не щодня, жертва поступово їде з глузду…
Не збавляє обертів і пропаганда. Усіма методами тиражується концепція нового генсекретаря Еріха Хонекера, який у 1971 замінив на цьому посту «вічного» Ульбріхта:
– НДР і ФРН ніколи не належали одна одній, це різні світи: соціалістичний і капіталістичний. У НДР живе окрема політична нація. Це так само ясно, як те, що дощ падає на землю.
Шириться концепція двох німецьких держав і націй. Гімн НДР починають транслювати виключно без слів, щоб більше не лунала фраза про єдність німецького народу. У 1974, за особистим наполяганням Хонекера, відредагували Конституцію. Визначення НДР як «соціалістичної держави німецької нації» змінили на «соціалістичну державу робітників та селян». Додали декларацію про «довічну відданість Радянському Союзу».
Потепління контактів з ФРН звелося до того, що у неї просто почали брати усе більше кредитів «на інвестиції в економіку», а насправді витрачали їх на імпорт сировини, продуктів та товарів широкого вжитку. При цьому влада не втомлювалася повторювати: економічне диво відбулося не лише у Західній Німеччині, а й у Східній.
Тим часом через кордон до східних німців майже без проблем проникає західно-німецьке телебачення, що позиціонує себе як загальнонімецьке. Воно цікавіше і яскравіше, ніж у НДР, тому швидко стає популярним і дає можливість щодня чути альтернативну думку про усе, що відбувається.
На вулицях постійно говорять про те, що, наприклад, на відпочинку у Болгарії німці з ФРН живуть у п’ятизіркових готелях, які, маючи східно-німецьку зарплатню, не можна собі дозволити. Ширяться образливі анекдоти про владу:
Секретар Хонекер захотів дізнатися, наскільки його люблять співвітчизники. Зайшов у під’їзд, дзвонить у двері. Відчиняє маленька дівчинка і запитує:
– Ти хто?
– Я – той, завдяки кому ти дивишся телевізор і завжди маєш що їсти.
Дівчинка повертається у квартиру і гукає:
– Тату! Йди сюди! Приїхав дядько Клаус з Західного Берліна!
Намагаючись наростити популярність, партія збільшує витрати на житлову програму та пенсійне забезпечення. Кошти доводиться брати з інвестицій у розвиток виробництва. Як результат економічне становище знову погіршується. До епохи перебудови в СРСР тенденцію так і не виправили.
Хонекеру дуже не подобається новий радянський генсек Михайло Горбачов. Його не показує східно-німецьке телебачення, але активно транслюють з ФРН. Вже невдовзі він стає загальнонародним улюбленцем. Все очевидніше: пропаганда більше не працює. Наростає невдоволення, мовляв, у головній країні Східного блоку йде демократизація, чого ж вона не відбувається у нас?
У 1988 соціологія зафіксувала: більше 70% населення НДР пов’язує реформування своєї країни виключно з об’єднанням нації. При цьому лише 1% висловив віру, що це можливо за його життя. Як бачимо, інколи кардинальні зміни настають раптово і неочікувано.
Про необхідність об’єднання Німеччини весь час говорить федеральний канцлер ФРН Гельмут Коль. Але наголошує: це має статися лише у ненасильницький спосіб. Надія виникла, коли по телевізору Горбачов пообіцяв: радянська армія у НДР більше не діятиме так, як у 1953-му.
Восени 1989 у НДР починаються масові мітинги з вимогами демократизації. Їх проводить рух «Новий форум», заснований інтелігенцією, значна частина якої зазнала переслідувань Штазі. Партія не відчула у собі сили для спротиву. Її керівництво подає у відставку. Іще до кінця року Хонекера, керівника Штазі Еріха Мільке та інших партійців звинуватять у «державній зраді, зловживанні владою і корупційних діях щодо соціалістичної власності».
Мільке відсидить у в’язниці 4 роки, щоправда, за те, що 60 років тому убив поліцейського. Хонекер спочатку втече, але через кілька років його таки затримають і звинуватять у смерті 68 людей біля Берлінської стіни. На цей момент екс-диктатор вже смертельно хворий на рак, тож в ув’язненні проведе лише 169 днів. Після того, як його звільнять з-під варти, проживе трохи більше року.
9 листопада кордони НДР відкривають для вільного виїзду за кордон. Одразу ж, щойно про це повідомили, з обох боків біля Берлінської стіни збираються тисячі німців. Вони починають трощити стіну зубилами та кувалдами. Військові їх не зупиняють. Через кілька місяців стіни не стане.
Навесні наступного року новообраний уряд НДР ухвалює рішення приєднатися до ФРН. Законодавчі підстави знаходять швидко. Берлін знову стає столицею усіх німців. 12 вересня 1990, за участі США, СРСР, Британії та Франції, підписали договір, який зобов’язує об’єднану Німеччину не мати претензій на будь-які інші території, що раніше їй належали.
НАСАМКІНЕЦЬ…
Після об’єднання східні німці одразу ж почали отримувати зарплати та пенсії більші майже у 5 разів. Це при тому, що ВВП на душу населення у НДР становив лише 43% від рівня у ФРН. Щоб вирівняти економіку, уряд запровадив так званий «податок на солідарність», який спершу становив 7,5% збору з доходів фізичних осіб, а з 1998 був зменшений до 5,5%. Більшість західних німців перестали сплачувати його лише нещодавно.
Східнонімецькі товари за інерцією подорожчали удвічі, але їх більше не купували. Відтак виробництва довелося ліквідувати. Ті, хто на них працював були змушені виїздити на роботу у Західну Німеччину. Часто до родини могли повернутися лише на вихідні.
Попри те, що за 30 років землі колишньої НДР отримали 2 трильйони євродотацій, соцопитування, проведене серед східних німців з нагоди цієї річниці показало несподівані результати. Як виявилося, 57% опитаних не до кінця задоволені ситуацією після воз’єднання, бо і дотепер почувають себе «громадянами другого сорту».
Вочевидь, їх пригнічує, що у розмовному сленгу німців наявні слова «вессі» і «оссі». Окрім аналогії з нашими «західняками» і «східняками», ними розділяють ще і на успішних і тих, хто весь час на щось скаржиться.
Лише 63% східних німців сказали, що за 30 років змогли по справжньому зблизитися з західними. Приблизно стільки ж вважають несправедливістю, що зарплатня на сході і досі нижча. При цьому 80% опитаних назвали мирне воз’єднання двох Німеччин щасливою вдачею у своїй історії і пишаються тим, що вони німці.
Для українців ця історія – гарний урок того, для чого потрібне відчуття єдиної нації. У другій половині ХІХ ст.. – у своєму здоровому вияві – саме це відчуття дало змогу німцям, які до того проживали у чотирьох десятках різних держав, об’єднатися в одну державу, зайнявши місце серед провідних економік Європи.
У 1914 німецька єдність увійшла у хворобливу стадію надмірної самовпевненості, спровокувавши більш, ніж 30-річну епоху світових війн і своїх поразок у них. Утім, після цього та ж єдність допомогла західній частині країни швидко стати на ноги, а східній – пережити 40 років диктатури, яка пробувала вбити у нації відчуття самої себе.
Зрештою німецька єдність перемогла: бетонну стіну, споруджену, щоб її розколоти, знесли у загальнонаціональному пориві. Після цього західні німці впродовж десятиліть сумлінно платили додатковий податок, щоб підтримати земляків, які повернулися додому.
Нація – синергія тої кількості людей, яка себе нею усвідомлює. Українська нація сьогодні гартується у полум’ї війни. Це розплата за те, що у минулому були не достатньо згуртовані.
Якщо зуміємо передати поколінням нащадків відчуття єдиної нації, яка проживає на усіх просторах – від Закарпаття до Донбасу, від Волині до Криму – ворогу більше ніколи не вдасться розколоти Україну з середини. Посіяти сумніви, що якась частина нас є чимось іншим, ніж решта. Зіштовхнути лобами «правильних» з «не правильними».
Навіть через сторіччя окупації різними державами українці на всій СВОЇЙ території змогли зберегти СВОЮ мову, СВОЮ культуру, СВОЇ звичаї і традиції. Сьогодні ми єдині в усьому СВОЄМУ різноманітті.
І нехай впродовж історії національний склад деяких наших регіонів суттєво змінився і нові люди принесли сюди свої мови та особливості, тепер їх нащадки є такими ж українцями, як і всі. Бо зі зброєю в руках боронять землю, що стала для них рідною.
Вивчаймо історію, шукаючи те, що всіх нас єднає, а не розколює. Бо будь-який розкол має наслідки, які даються взнаки впродовж багатьох десятиліть. Не варто легковажити державною цілісністю…
