У попередній публікації з серії «Перемогти після Перемоги» ми описали історію про розкол Німеччини на дві частини з кардинально різними устроями. Робили це, щоб довести неправоту охочих апробувати подібний досвід у повоєнній Україні. Німеччина була розділена майже 45 років. Спричинені цим рани не загоїлися і дотепер. Між тим, є приклад країни, яка, одного разу розділившись, і досі не об’єдналася. Йдеться про колись єдину Корею. Її історія дуже сумна, але від того зовсім не менш повчальна…
***
– Моя мама ніколи не сумнівалася, що влада має право контролювати її життя. Вона відчувала величезний емоційний зв’язок з офіційною пропагандою. Щиро вірила, що Північна Корея є центром Всесвіту і що Кім Ір Сен і Кім Чен Ір мають надприродні здібності. Після смерті Кім Ір Сена мама ридала і щиро не розуміла, як земля досі обертається навколо своєї осі?
Це уривок зі спогадів перебіжчиці з Північної Кореї, нині популярної американської ютюберки Йонмі Пак. Вона втекла у віці 13 років разом з родиною, досить заможною за мірками колишньої батьківщини. Батько Йонмі належав до правлячої Трудової партії Кореї, був держслужбовцем і підзаробляв контрабандою товарів з Китаю. Зв’язки у цій сфері допомогли організувати втечу.
Іще одному втікачеві – нині правозахиснику Шину Дон Хеку пощастило набагато менше. Він народився у трудовому таборі, де довічно тримали людей, яких влада вважала небезпечними. Утікав разом з другом, який, перелазячи через паркан з колючим дротом, помер від удару електричним струмом. Його тіло Шин використав, щоб заземлити струм, але все одно отримав серйозні опіки і пожиттєві шрами на ногах.
– Я уявляв свободу як можливість їсти смажену курку. Мій друг до ув’язнення бував у Східній Німеччині та Китаї і розповідав, що там можна їсти скільки завгодно їжі. Я ж до цього їв виключно кашу з капусти, кукурудзи та солі.
Свою історію Шин Дон Хек оповів у книзі «Втекти з табору 14», опублікованій у 2013. Розповів там, що його матір і брата публічно стратили, щоб показати ув’язненим, як треба правильно працювати. А також про те, як, щоб не вмерти з голоду, вибирав зерна кукурудзи з коров’ячих коржів. «Злочин» Шина полягав у тому, що його батько втік до Південної Кореї ще у 50-ті.
Для втікачів, а також для тих, хто публічно виступить проти правлячої влади у Північній Кореї іще з 1948 року діє система так-званого «покарання трьох поколінь». Вона передбачає, що разом із злочинцем у в’язницю забирають усю його родину, а два покоління дітей, які можуть народитися у в’язниці, зобов’язані провести тут усе своє життя. Саме такою дитиною був Шин Дон Хек.
Про багато іншої дичини, яка має місце у країні, що називає себе Корейською народно-демократичною республікою ми розповімо трохи далі. Поки ж зосередимо увагу на причинах, через які до її складу не увійшла територія нинішньої Республіки Корея. Тої самої, де «Samsung», «LG», «Hyundai», «Daewoo», «Гра в кальмара» та k-pop.
«НАРОД ПІВНІЧНОЇ КОРЕЇ НІЧИМ НЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД НАРОДУ ПІВДЕННОЇ КОРЕЇ…»
Станом на кінець 19 століття Корея була закрита від світу держава, де майже 500 років правила династія Чосон. Вона не пускала у свої порти та міста іноземців і більше трьох століть сплачувала данину китайській імперії Цін. Так тривало поки на домінування у регіоні не зазіхнула Японія.
У 1894 почалася японо-китайська війна. Сама Корея участі у ній не бере, але після програшу Китаю, опиняється під протекторатом Японії. Менш, ніж через 10 років на корейських територіях спалахує нова війна. Цього разу за контроль над ними з Японією змагається росія. Японія знову перемагає.
Через кілька років вона анексувала Корею, перетворивши її на свій сировинний придаток. Тут будують фабрики і дороги, особливо у північній частині, щоб підтискати Китай та росію. Майже 70% корейських врожаїв окупант забирає собі. При цьому податки для корейців встановлює вищі, ніж для японців.
Корейців змушують вивчати японську мову і навіть брати собі японські імена. Мужчин силоміць забирають на важкі виробництва та в армію, їх жінок змушують працювати у польових борделях. Як бачимо, окупанти завжди поводяться як окупанти. Будь то японці в Кореї чи росіяни в Україні. У 1919 корейці піднімають повстання. Японська армія топить його у крові…
Боротьба проти окупантів не припиняється. Її продовжують корейські біженці до Китаю. Серед них, зокрема, керівник першого уряду Кореї у вигнанні Лі Синман, який невдовзі перебереться до США та партизанський ватажок Кім Ір Сен, який організовуватиме напади на японські гарнізони, але пізніше утече до СРСР. Вони здобудуть незалежність своїй батьківщині і очолять її. Одночасно.
Це станеться після ІІ Світової війни, в якій імперська Японія виступила на боці нацистської Німеччини та фашистської Італії. Азіатська держава капітулює пізніше за союзників – аж у серпні 1945, після того, як американці скинуть ядерні бомби на міста Хіросіма та Нагасакі…
Невдовзі після цього території, які контролювали японці атакують війська СРСР. В ході наступу захоплять, зокрема, і північну частину Кореї. Війська США одразу ж беруть під контроль південну частину. Фактично вже тоді держава, яка мала одну мову, історію та культуру розділилася на дві половини. Їх межу майже «на око» провели по 38-ій паралелі.
Корею планували лишити єдиною. Але вже за кілька років виявиться, що США і СРСР уявляли цей процес кожен по своєму і уявлення ці абсолютно не збігалися. 15 серпня 1948 на американській частині проголосили створення Республіки Корея із столицею у Сеулі. Її президентом обрали Лі Синмана.
У вересні цього ж року на території, підконтрольній СРСР створили Корейську народно-демократичну республіку (КНДР). Її столицею став Пхеньян, а прем’єр-міністром призначили Кім Ір Сена. У роки ІІ Світової війни він став капітаном армії СРСР і зарекомендував себе відданим сталіністом.
Як бачимо, росіяни почали йти наперекір усьому світу далеко не вчора. Якщо в усьому світі владу звикли обирати, то усюди, куди дотягнеться лапа росії – виключно і тільки призначати.
Обидва уряди не визнають один одного і оголошують кожен себе законними очільниками усієї Кореї. І Лі Синман, і Кім Ір Сен поводять себе як диктатори, насаджують кожен свій культ особистості і нещадно утискають незгодних. На півдні страждають комуністи, на півночі – корейські націоналісти.
В економічному плані Північна Корея розвивається швидше. Вона освоює збудовану за японців промисловість і інфраструктуру та отримує щедру допомогу від СРСР. Москва постачає країну, яка обрала комунізм навіть у збиток власним громадянам. Такою була примха у тодішнього окупанта. Сьогодні в ОРДЛО, Абхазії, Осетії і Придністров’ї він навіть не думає робити щось подібне.
Станом на 1949, промисловість Північної Кореї зростає на 20%, сільське господарство – на 40%. Кім Ір Сен укріплює свою популярність, забравши землю у власників, які співпрацювали з японцями.
Південна Корея у цей час жодної зарубіжної підтримки не отримує. Тут 60%-ий дефіцит бюджету і 200%-ва інфляція. Корупція сягнула таких масштабів, що народом шириться жарт: «ти маєш дати мені хабар, щоб я мав чим дати хабар». Південні корейці заздрять північним і втікають жити туди.
Зростає популярність комуністів. Їх прихильники починають повстання на південнокорейському острові Чеджу, вимагаючи об’єднання Кореї. Повстання жорстоко придушує армія. Президент Лі Синман заявляє:
– Народ Південної Кореї нічим не відрізняється від народу Північної Кореї. Усі ми однаково віддані країні, де народилися. І лише незначна кількість комуністів, навчених за кордоном зберігає відданість країнам, які їх вчили. Саме вони почали конфлікт з більшістю корейців. СРСР дає їм для цього гроші, зброю та агітаційну літературу.
З СРСР і Китаю і справді постачають до КНДР усе більше зброї. Хоча, звісно ж, «іх там нєт». Ситуацію, що склалася на півдні розцінюють як ідеальну для того, аби узяти під свій контроль усю Корею…
«ЦЕ НЕ ПЕРШИЙ ВИПАДОК, КОЛИ СИЛЬНІ АТАКУЮТЬ СЛАБКИХ…»
Станом на початок 1950-го, з Корейського півострову вивели усі іноземні війська. Скориставшись цим, 28 червня КНДР за підтримки СРСР здійснює вторгнення у Південну Корею. У нападі звинувачує її ж саму. Північнокорейська армія вдвічі більша за південнокорейську. До того ж тотально переважає її за кількістю танків і авіації. Чим вам не повномасштабне вторгнення росії в Україну у 2022?
Кім Ір Сен сподівається на коротку переможну війну. Він переконаний: робітники і селяни зустрінуть його хлібом-сіллю, а американська адміністрація не втручатиметься. Думати так спонукають нещодавні події в Китаї, де націоналісти на чолі з Чан Кайші, не отримавши допомоги США, програли громадянську війну комуністам Мао Дзедуна і втекли на острів Тайвань.
КНДР швидко захопила 90% південнокорейських територій. Під контролем Лі Синмана зостаються лише околиці південного міста Пусан. Американці в останній момент формують коаліцію з 16 країн і отримують мандат ООН на проведення військової операції. Президент Гаррі Трумен говорив, мов би про сучасну росію (просто замініть слово «Корея» на «Україна»):
– Це не перший випадок, коли сильні атакують слабких. Комуністи діють у Кореї так само, як Гітлер і Мусоліні діяли в Європі. Якщо дозволимо Південній Кореї впасти, невдовзі вони нападуть на країни, розташовані по сусідству з нами.
Американська авіація обстрілює лінії постачання північно-корейської армії, лишаючи її передові загони без зброї і припасів. У вересні морпіхи США висадилися у тилу військ КНДР і змусили їх відступати так само швидко, як перед тим наступали. Вже через два тижні сили ООН відбивають Сеул, іще через три – займають Пхеньян.
Армію Північної Кореї відтіснили до кордону з Китаєм. У відповідь 300-тисячна китайська армія перетинає кордон під виглядом загонів «народних добровольців» (ополчєнцев?). СРСР прикриває їх своїми військово-повітряними силами. За два місяці Сеул повернули під контроль КНДР. Тактику китайських військ згодом опише американський ветеран Корейської війни Бевін Александер:
– Китайці не мали авіації, лише гвинтівки, міномети і ручні гранати. Проти значно краще укомплектованих підрозділів американської армії використовували свою чисельну перевагу: нападали уночі, розділившись на кілька частин – від 50 до 200 чоловік у кожній. Одна відрізала шляхи для відступу, інші злагоджено і безперервно атакували з фронту і флангів.
Не зважаючи на «м’ясні штурми» китайців, через кілька місяців Сеул знову відіб’ють війська ООН. До середини 1951 бойові дії перейдуть у позиційне протистояння вздовж попереднього кордону. Воно триватиме майже два роки, поки не помре Сталін. Після цього укладуть договір про припинення вогню. На протест Лі Синмана, який вимагав воювати до перемоги ніхто зважати не став… Так, на жаль, буває, якщо держава не здатна захищатися самостійно…
Повномасштабна війна, в якій загинули мільйони людей, завершилася практично там, де почалася. Повноцінного договору про мир між двома Кореями не підписали і досі. З обох сторін кордону побудовані загорожі, які розділяє 4-кілометрова зона. Вона називається демілітаризованою, але фактично є одною з наймілітаризованіших територій у світі…
«МИ БУДЕМО ВЕСТИ НЕЩАДНУ БОРОТЬБУ З ІНДИВІДУАЛЬНИМ ГЕРОЇЗМОМ…»
Після війни в обох Кореях знищено понад 80% промисловості і транспорту. Тим не менше, обидві продовжують курс на встановлення диктатури і культу особистості вождя. Для цього використовують свіжу пам’ять про війну.
КНДР з допомогою СРСР і Китаю знову відновлюється швидше за Південну Корею. Тут впроваджено колективізацію, планування і розподіл ресурсів по картках. У 1956 промисловість вийшла на довоєнний рівень.
Кім Ір Сен будує максимально закриту державу. За дояпонською традицією називає її Чосон. Народу пояснює: ізоляція від зовнішніх впливів є історичним шляхом Кореї. Ідеологія У КНДР теж своя. Називається «чучхе». Вона передбачає, що КНДР є державою, де живуть найщасливіші люди у світі. Решта держав саме за це бажає усім їм смерті.
США є втіленням вселенського зла, як і їх слухняні, боягузливі маріонетки з Південної Кореї. І тих, і тих зображають справжніми дияволами-убивцями. Це гарно заходить людям, які пам‘ятають страждання від американських бомб та напалму.
Північна Корея – фортеця, з усіх сторін оточена ворогами. Щоб її захистити, на перше місце поставлено розвиток армії. У ній зобов’язані служити усі громадяни – хлопці 10 років, дівчата – 8. Одружуватися можна лише після проходження служби.
Корейці обов’язково переможуть весь світ під керівництвом великого Кім Ір Сена. Його всемогутність, доброта і правота – абсолютні. Для тих, хто у це не вірить передбачене згадане вище «покарання трьох поколінь». Вождь промовляє до громадян:
– Навіть найменші дії не можуть суперечити ідеї нашої партії. Ніхто не може мати прихованого мотиву, намагатися бути помітним і залучати на свій бік людей. В ім’я нашої єдності ми будемо вести нещадну боротьбу з будь-якими проявами «індивідуального героїзму»!
Першими у трудові табори забирають тих, хто згадує, що у громадянській війні влада КНДР вистояла лише завдяки китайцям та росіянам. Згідно до офіційної лінії, це або божевільні, або ворожі найманці. Поклоніння вождю стає єдиною релігією. Всі інші фактично перестають існувати.
Як бачимо, суперпатріотизм, який абсолютно ігнорує об’єктивну реальність – ознака тоталітарна. Зазвичай, за ним просто маскують прагнення влади керувати, ні на кого не озираючись. Не варто про це забувати, коли раптом почнемо чути, що нікому у світі ми нічим не зобов’язані…
У повоєнній Південній Кореї тим часом ВВП зрівнявся з найбіднішими країнами Африки. Тут майже немає електрики, оскільки більшість станцій лишилися на півночі. Хати селян покриті здебільшого соломою.
На перший план виходять місцеві олігархи. Це сімейні промислові клани, які називають чеболями. Під прикриттям Лі Синмана вони за безцінь скупили рештки японської спадщини і допомагають реалізувати урядову програму імпортозаміщення. У буремні 90-ті у молодій Україні під крилом президента Леоніда Кучми у подібний спосіб виросла власна каста «господарів життя». От тільки у нас довгий час саме олігархи керували владою, а не навпаки.
Іноземні товари обклали величезним митом. Його мусять сплачувати навіть постачальники обладнання для корейських заводів. Ефекту це не дає. Бо в Південній Кореї нема ні природних ресурсів, ні достатнього внутрішнього ринку.
Допомога США в окремі роки складає 80% бюджету. Її коштом відновили основну інфраструктуру. Після цього дотації почали проїдати, розкрадати і гасити ними дефіцит торгового балансу. У 1956 експорт бавовни, цукру та борошна приніс Південній Кореї лише 25 мільйонів доларів. При цьому імпорту вона спожила на 390 мільйонів.
На цьому місці варто запам’ятати: іще жодна країна не розбагатіла на самій лише матеріальній допомозі. Коли нема власної ефективної економіки і пильного контролю громадянського суспільства за виконанням бюджету, гроші з міжнародних траншів просто осідають у кишенях багатих людей країни, якій допомагають.
Лі Синман кидає за грати десятки політичних опонентів. Депутатів, які мали повноваження переобирати президента, у 1952 арештовують у приміщенні Парламенту і тримають поки не проголосують за перехід до загальнонародних виборів. Після перемоги чинного президента у Конституцію внесуть можливість переобиратися на третій і четвертий строки.
Після виборів 1956-го Лі Синман дає команду стратити кандидата, який посів друге місце. На наступних виборах – і взагалі здобуде 100% підтримки, бо їх проведуть, навіть не зважаючи на те, що єдиний конкурент чинного президента помер за кілька місяців до голосування.
Після такої «перемоги» у Південній Кореї починаються масові протести. У зіткненнях з поліцією гине 125 мітингувальників, після чого на сторону народу переходить армія. 85-річний Лі Синман втікає з країни. Останні 5 років життя він проведе на Гаваях.
На нових президентських виборах перемагає демократ Юн Бо Сон. Але спроба побудувати демократію провалюється, бо в Південній Кореї не виявилося достатньої кількості фахівців, здатних замінити корумпованих чиновників попередньої влади.
Менш, ніж через рік, в результаті військового перевороту, владу захопить генерал Пак Чон Хі. Через два роки під тиском США він проведе президентські вибори, на яких випередить Юн Бо Сона всього на 1,5% голосів. Ці голоси визначать подальшу історію республіки Корея.
«…МЕНЕ ПОСТАВИЛИ КЕРУВАТИ ЗБАНКРУТІЛОЮ ФІРМОЮ…»
Після приходу Пак Чон Хі по усій країні почалися революційні суди над корупціонерами, мафіозними групами та фальсифікаторами попередніх виборів. Перевірили 41 тисячу чиновників. 2 тисячі визнали причетними до розкрадань бюджету. Багатьох з них публічно етапували вулицями Сеула. Новий глава Південної Кореї проголошує:
– Корейці довгі століття жили, не маючи уявлення, що відбувається за межами Кореї. Ми були, як жаба в криниці і абсолютно не пристосувалися до умов нової ери! Як ми можемо стати такими ж багатими, як, наприклад, німці? Прийнявши владу, почуваюся, ніби мене поставили керувати збанкрутілою фірмою. Економіку треба міняти докорінно!
Зважаючи на наявність дешевої робочої сили і відсутність значного внутрішнього ринку, Південну Корею роблять фабрикою з виробництва товарів для експорту. Це завдання доручили згаданим вище чеболям. Пак Чон Хі демонструє майстер-клас ефективної співпраці з олігархами. Їм довели до відома: щоб уникнути покарання, мусять підписатися під тим, що без жодного спротиву віддадуть свою власність, якщо вона буде потрібна державі.
Чеболі зобов’язали виконувати плани державних п’ятирічок і давати результат у вигляді продукції, яка б мала попит на зовнішніх ринках. Лише в такому разі держава даватиме їм нові кредити. Буде виявлено спекуляції, кредитування припинять. Оскільки, приватних банків у Південній Кореї на той час не було, не конкуренті компанії просто зникали з ринку.
Як пізніше виявиться, винятків не робитимуть навіть для особистих друзів Пака Чон Хі. Нема експорту – нема грошей. Так у країну залучали перший зовнішній капітал. Змусивши промислові клани жорстко конкурувати, держава створила умови для перетворення кращих з них на всесвітньовідомі бренди. Саме з чеболів виросли ті самі «Samsung», «LG» та «Hyundai».
У перші п’ятирічки корейцям довелося працювати по 12 годин за низьку зарплатню, але ситуація покращувалася з кожним роком. Спершу експортували виключно текстиль, невдовзі до нього додалися хімічна промисловість та суднобудування. У 70-ті ставка робиться на більш технологічне виробництво. Починається експорт автомобілів та електроніки.
Зароблене на експорті інвестують у закупівлю нових технологій і обладнання, а також в освіту і науку. Вже у 1963-му ВВП Південної Кореї зріс на 9%. Аж до кінця 70-их щорічний ріст становитиме від 6% до 14%. Якщо на момент старту реформ дотації США складали 50% бюджету, вже через 10 років від них повністю відмовилися. Як бачимо, коли економіка запрацює, можна жити, не позичаючи.
У 1965 Південна Корея укладає договір про двосторонні відносини з Японією. Спершу це викликає народні протести, але поступово Японія перетвориться на головного економічного партнера. Відносини з нею складають 40% усього товарообігу.
Японія надає Сеулу кредитів на 500 мільйонів доларів і ще 300 мільйонів фінансової допомоги. На міжнародних майданчиках подає це як сплату репарацій за руйнування під час ІІ Світової війни. Корейці нарікають, що як для репарацій сума є надто не значна. Але гроші беруть.
У 1966 прийнято Закон, за яким держава взяла під особистий захист підприємства, які залучають іноземний капітал. Тих, хто використовує ці гроші не за призначенням жорстоко карають. Натомість інвестори зобов’язані погоджувати свої інвестиції з Урядом. Коли почалася В’єтнамська війна, великим замовником Південної Кореї стають США. Обслуговування їх армії в той час становить 70% південнокорейського експорту.
Важливий акцент: державам, які демонструють власну історію успіху та справляють враження стабільних і прогнозованих, не доводиться нічого випрошувати у найбагатших країн світу. Вони самі пропонують їм співпрацю.
У кінці 60-их Південна Корея дожене Північну за темпами розвитку. Іще через 10 років її ВВП вже у кілька разів перевищуватиме північнокорейський. Електрики тут споживатимуть у 20 разів більше, ніж у КНДР. Навіть до найвіддаленіших сіл прокладуть якісні дороги. За 20 років кількість людей, які живуть за межею бідності скоротиться на 40%.
Економічний стрибок республіки Корея у світових підручниках часто називають Дивом на річці Ханган. Існує й інша назва – диктатура розвитку. Вона теж має слушність, оскільки стабільність розвитку забезпечувала багаторічна політична диктатура.
Після двох президентських термінів Пак Чон Хі ввів у Конституцію положення про обрання президента парламентом, після чого його одразу ж обрали на новий термін – іще на 6 років.
Надзвичайними повноваженнями у країні користується корейський аналог ЦРУ, яке займається розвідкою всередині республіки та у інших країнах, а також боротьбою з КНДР. Воно мало негласне завдання переслідувати політичних опонентів Пака.
У 70-ті економічна ситуація дозволяє Південній Кореї дистанціюватися від вимог США. Вона проголошує політику опори на власні сили. У КНДР це називають «чучхе», тут – «чучхесон». Місцева диктатура особлива тим, що, придушуючи опозицію, заохочує серед населення економічну ініціативу.
«… МИ ЧЕСНО ЗІЗНАЛИСЯ, ЩО ПРИЙШЛИ ПЕРЕРІЗАТИ ГОРЛО ПРЕЗИДЕНТУ…»
Зростання економіки у Південній Кореї викликає серйозне занепокоєння Кім Ір Сена. Він відчуває, що вона от-от пережене КНДР, а отже діяти треба негайно. На території суперника створена розгалужена мережа агентів, які поширюють мільйони листівок з агітацією чучхе. Планується, що народ почне повстання під червоними прапорами, а північні брати прийдуть їм на допомогу.
Гадаю, на щось подібне розраховувала росія, скуповуючи в Україні все нові телеканали для Віктора Медведчука. Як і у тому випадку, час спливав. А повстанням і не пахло…
Між тим, план приєднати Південну Корею настільки серйозний, що до 1972 у конституції КНДР столицею офіційно вважається не Пхеньян, а непідконтрольний їй Сеул. На початок 1968, коли значна частина південнокорейської армії разом із США загрузла на війні у В’єтнамі, Кім Ір Сен віддає наказ 30-ти спецпризначенцям перетнути демілітаризовану зону і вбити Пака Чон Хі.
Бойовиків викриють і затримають менш, ніж за 100 метрів від президентської резиденції. Виживе лише двоє з них. Один чудом повернувся в КНДР, де невдовзі дослужився до заступника міністра оборони, другий здався у полон.
Його звали Кім Сін Джо. Пізніше він розкаже про деталі операції журналістам. За його словами, спецпризначенці рухалися уночі вкритою кригою гірською стежкою. Уранці, розбили табір, щоб зігрітися. В цей момент на них несподівано натрапили місцеві лісоруби:
– Ми наївно злегковажили наказом вбивати випадкових свідків. Нас надурили наші політруки. У КНДР вони товкмачили: південнокорейці мріють про повалення свого президента і воз’єднання з нами. Тож ми чесно зізналися лісорубам, що прийшли перерізати горло Паку Чон Хі і звільнити Південну Корею. Прочитали їм лекцію про світле майбутнє і … відпустили під чесне слово…
Лісоруби швидко донесли, куди треба. У Сеул перекинули танкову бригаду і десантний корпус, оголосили найвищий ступінь бойової готовності. У Північній Кореї розстріляли усю родину зрадника Кіма Сін Джо… У Південній його виправдав суд. Згодом перебіжчик стане священником.
Кім Сін Джо згадуватиме, як, потрапивши до Сеула уночі, бойовики були здивовані, наскільки там багато автомобілів і як яскраво мерехтять вогні міста. Каже, одразу ж відчув, що культивований на батьківщині міф про те, що Південна Корея переживає темні віки не відповідає дійсності. Думаю, самі корейці, які іще 10 років тому жили в тих самих «темних віках» відчували зміни не менш гостро. І вже мали що втрачати.
На той час розквіт Північної Кореї зостався позаду. Справи почали погіршуватися, після того, як несподівано зіпсувалися відносини між СРСР та Китаєм. Коли в СРСР взялися розвінчувати культ особи Сталіна, його фанат, китайський лідер Мао Дзедун назвав це зрадою ідеалів. З тих пір він системно критикує спершу Хрущова, а потім і Брєжнєва.
Конфронтація наростає з кожним роком. Дійшло до того, що у 1969 радянські та китайські прикордонники півроку стріляли одні в одних поблизу острова Даманський. КНДР усе важче балансувати між інтересами основних кредиторів і експортерів.
А надто, коли власна економіка, замкнута на важкій промисловості, дала збій. У 60-ті ресурс довоєнних японських та радянських технологій почав вичерпуватися. Доповіді директорів фабрик про це дратують Кім Ір Сена. Він вирішує поставити замість них партійних чиновників. Мовляв, ті зможуть ефективніше закликати робітників до виробничого ентузіазму.
Ввели поняття трудових боїв, на час яких робітникам відміняли відпустки, змушуючи буквально жити на заводах. Розповідати, як працювати краще до них приїздить особисто Кім Ір Сен. Звісно, економіці від того краще не стає. Північна Корея все сильніше відстає у розвитку. Особливо після нафтової кризи 1973. Так буває, якщо держава не має іншої стратегії, крім, як проїдати допомогу з-за кордону.
Шукаючи, як поповнити бюджет, країна чучхе, наприклад, починає у промислових масштабах вирощувати та продавати гашиш та опіати. Роль наркокур’єрів часто беруть на себе посли КНДР. Так, у 1976 саме через торгівлю наркотиками північнокорейських дипломатів депортували з Норвегії, Швеції, Данії та Фінляндії. Того ж року 400 грамів гашишу знайшли у їх колеги у Єгипті.
За таких умов у протистоянні з південним сусідом тероризм лишається чи не єдиним аргументом. У 1974 північнокорейський агент стріляє у Пака Чон Хі, коли той виступає на урочистостях з нагоди річниці звільнення від японської окупації. Замість президента гине його дружина. Втрата зводить Пака з розуму…
Після замаху почалися політичні репресії, силові розгони мітингів, цензура у ЗМІ… Ввели кримінальну відповідальність за критику влади. Парадокс у тому, що на той час у Південній Кореї вже сформувався значний прошарок молодих працівників великих корпорацій. Вони мали гарну освіту і високу споживацьку спроможність, а відтак відмовлялися толерувати зневагу до своїх прав.
Масові протести проти диктатури Пака Чон Хі починаються у 1979. На протестуючих кинули поліцію, але її сил недостатньо. Президент вимагає від голови південнокорейського ЦРУ підключити армію, але під час розмови той… убиває президента та та його охоронців. Свій вчинок пізніше пояснить тим, що Пак Чон Хі став загрозою для демократії.
Як бачимо, народ з одною мовою, культурою і історією, потрапивши, у різні умови поводить себе діаметрально по різному. Якщо він неосвічений і бідний, то ладен терпіти будь-яку наругу над собою. Якщо ж здобуває освіту і пристойний заробіток – диктатору його більше не поневолити.
(ДАЛІ БУДЕ)
