У попередній частині статті ми з’ясували, що змусило єврейський народ шукати можливість відновити державність, втрачену майже два тисячоліття перед тим. Проаналізували, як їм вдалося повернутися на свої колишні землі, закріпитися там, проголосити незалежний Ізраїль і відстояти його у кривавій війні, яка почалася наступного ж дня.
У цій статті проаналізумо, як маленькій державі, яка фактично не має покладів корисних копалин і водночас з усіх боків оточена недружніми сусідами, вдалося досягти процвітання і поважного місця на геополітичній мапі світу.
«ЯКЩО У ТЕБЕ МАЛЕНЬКА ТЕРИТОРІЯ, МАЄШ САМ СТВОРИТИ ДЛЯ СЕБЕ ОПЕРАТИВНИЙ ПРОСТІР»
Одразу після завершення війни за Незалежність потік іммігрантів в Ізраїль набув лавиноподібних масштабів. Вже до 1952 р. населення молодої країни збільшиться з 600 тис. до 1,5 млн. Це сприяє швидкому зростанню економіки. Ефект посилює відкриття в Ізраїлі науково-дослідних інститутів, що обмінюються між собою новими знаннями та технологіями.
Бюджет суттєво поповнює контрибуція, яку сплачувала Німеччина за нацистські злочини: у 1956-му вона склала майже 88% надходжень у казну. Додатковий дохід приносять подарунки від світового єврейства, щедрі іноземні інвестиції та капітал, привезений іммігрантами.
Левову частину надходжень з перших же років скерували на оборону. Було створено армію, службу в якій проходить увесь ізраїльський народ.
Вже у 1950-му оборонні видатки склали 9% ВВП. У наступні ж роки, відповідно до зростання зовнішньої загрози, військовий бюджет часто збільшуватимуть у рази. Наприклад, у 1975-му він складе понад 30% ВВП. Військова доктрина Ізраїлю передбачає:
– Ізраїльська армія має бути сильніша за всі арабські армії разом взяті, оскільки противник завжди переважатиме євреїв кількісно. Враховуючи це, варто робити ставку на нанесення ворогу максимальних втрат, які змушуватимуть його відновлюватися впродовж тривалого часу.
Населення військову політику Уряду цілковито підтримує, бо неабияк страждає від регулярних атак арабських терористів. Проникаючи в Ізраїль тисячі разів за рік з територій, підконтрольних Єгипту, Сирії та Йорданії, вони вбивають мирних жителів, підривають водоканали і лінії електропередач.
На кожну з таких атак євреї відповідають трьома чи п’ятьма своїми. Вони завдають ворожим країнам втрати, які в рази перевищують ізраїльські. Не втрачається жодна нагода вдарити по ворогу.
Зброя при цьому застосовується своя, а відтак, на відміну від сучасної України, Ізраїль не має жодних проблем з тим, аби використовувати її на ворожій території так, як вважає за необхідне. Перебування у стані перманентних бойових дій дозволяє постійно випробовувати різні види озброєнь.
У 1956 р. єгипетський президент Гамаль Насер під прикриттям СРСР вирішив націоналізувати Суецький канал, що належав Франції та Великобританії. Ізраїль підставляє плече ображеним провідним європейським країнам і наносить удар по Єгипту через Синайський півострів. Союзники при цьому беруть на себе єгипетську авіацію і блокування можливих антиізраїльських резолюцій в ООН.
Єгипетські сили на Синаї розбили впродовж чотирьох діб. Ізраїль захопив значну кількість техніки, знешкодивши ворожу армію на найближчі роки. Але СРСР і США наполегливо вимагають відвести війська назад. Ізраїль погоджується виключно, якщо ООН гарантує безпеку кордонів з боку Єгипту та свободу судноплавства стратегічною для себе Акабською затокою.
Після Суецької кризи СРСР остаточно втрачає надію зробити з Ізраїлю форпост свого впливу на Близькому сході і повністю переключається на підтримку арабів. Тель-Авів змушений вже у найближчі роки знайти спосіб, як переорієнтуватися на поки не надто прихильні до себе США.
Тодішній американський Президент Дуайт Ейзенхауер у своїй політиці в регіоні робить ставку на створення так-званого «Багдадського пакту» – антирадянського блоку Ірану, Іраку, Туреччини та Пакістану. Керівники майже усіх цих держав євреїв відкрито ненавидять. Позиція офіційного Вашингтону, сформулювана керівником ЦРУ Алленом Далласом сильно нагадувала нинішню позицію угорського уряду щодо російсько-української війни:
– Ізраїль без варіантів програє гонку озброєнь арабським країнам. 2 мільйони євреїв ніколи не переможуть 40 мільйонів арабів. Тому постачати в Ізраїль нашу зброю нема жодного сенсу. Куди розумніше зайняти сторону арабської нафти.
Налагодити стосунки із США вдається лише після завершення двох президентських термінів Ейзенхауера. Допомогла національна розвідка Ізраїлю МОССАД, створена іще у 1949-му.
Чисельність і бюджет служби були суворо засекречені, не розголошували навіть імена її керівників. Вона швидко налагодила розгалужену мережу агентів закордоном і встигла голосно заявити про себе на увесь світ.
У 1960-му агенти МОССАДу таємно викрали з Аргентини ідеолога Голокосту, нацистського злочинця Адольфа Ейхмана. Його привезли в Ізраїль, судили в режимі прямої трансляції на увесь світ і у підсумку повісили. Методику роботи МОССАДу його екс-директор Аміт Меїр сформулює лише через багато років:
– Якщо у тебе маленька територія, ти сам повинен створювати собі оперативний простір. Якщо поширити його на увесь світ, це повністю компенсує відсутність тилової глибини.
У 1966-му МОССАДу вдається викрасти з Іраку найновіший радянський винищувач «МіГ-21». Його характеристики, на той час, були нікому не відомі і це робило радянську розробку майже непереможною у повітряних боях. Новітні літаки масово передавали арабам, готуючи їх до нової війни з Ізраїлем.
Викрадений «МіГ-21» на 2 роки віддали на вивчення американцям. У відповідь євреям продали керовані ракети середньої дальності та іншу сучасну техніку. Вже за кілька років США стануть основним постачальником зброї в Ізраїль.
«…НАШІ ЛЮДСЬКІ РЕЗЕРВИ БІЛЬШІ ЗА ІЗРАЇЛЬСЬКІ…»
Навесні 1967-го, відчуваючи підтримку СРСР, арабські країни знову починають погрожувати Ізраїлю знищенням. Його територія регулярно обстрілюється з боку Сирії.
14 травня Єгипет оголошує мобілізацію і вимагає вивести спостерігачів ООН з Синайського півострова. За кілька днів мобілізацію оголошують також у Сирії і Йорданії. Каїрське радіо транслює офіційну заяву:
– Ми більше не будемо себе стримувати, не звертатимемося в ООН зі скаргами. Єдиним методом буде тотальна війна за знищення сіоністської держави!
В останні дні травня Єгипет, Йорданія та Ірак укладають спільний військовий пакт. До кордону підтягують далекобійні гаубиці, здатні дістати до Тель-Авіва…
У відповідь на світанку 5 червня 183 ізраїльських літаки несподівано обстрілюють єгипетські аеродроми та системи ППО, знищивши 304 з 419-ти наявних у Єгипту одиниць авіації, в тому числі і 30 бомбардувальників.
Більшість з них виявилися сучаснішими за ізраїльські, але були збиті, навіть не злетівши. Негайно після цього знешкодили також 53 сирійських і 28 йорданських літаків. Сам Ізраїль втратив лише 9 машин.
Як виявиться пізніше, завдяки зусиллям розвідки, ізраїльським пілотам було відомо навіть про точний час, коли противники снідають. Приклад шестиденної війни може слугувати для сучасної України найкращим поясненням необхідності інвестувати у власні спецслужби та бойову авіацію.
Тотальна перевага в повітрі допомогла за кілька днів вщент розгромити сирійські, єгипетські та йорданські війська. У процесі війни, яку згодом назвуть шестиденною, Ізраїль збільшив свою територію у 2,5 рази.
Відвоював у Єгипту Синайський півострів та Сектор Газа, у Сирії – Голанські висоти, у Йорданії – Західний берег річки Йордан та увесь Єрусалим. Під контролем євреїв вперше за 2000 років опинився єдиний фрагмент зруйнованого римлянами Єрусалимського храму – знаменита Стіна Плачу.
Міжнародне товариство та ООН нових територіальних здобутків не визнають, утім, значну їх кількість Ізраїль контролює і досі.
Принижені арабські країни палають жагою реваншу. СРСР нарощує постачання їм зброї. Вже у липні того ж року Єгипет негласно починає проти євреїв так-звану війну на виснаження. Президент Гамаль Насер обґрунтував її причину так:
– Наші людські резерви суттєво більші за ізраїльські і це дозволяє продовжувати боротьбу тривалий час. Достатньо довести ізраїльські втрати до 10 тисяч і вони припинять будь-який спротив.
Ізраїльській армії, гарно підготованій, передусім, до швидкої і маневреної війни, нав’язують розтягнуте у часі протистояння з залученням авіації, артилерії та диверсійних груп. Воно розтягується майже на три роки.
У цей період Прем’єр-міністром Ізраїлю обирають героїню Війни за незалежність Голду Меєр. Вона заявляє, що готова обговорювати з арабськими країнами безпечні кордони своєї держави, однак у відповідь чує: Ізраїль повинен без жодних попередніх умов відступити на кордони 1949-го року. Переговори скінчилися, так і не почавшись.
«…НЕ ПРОБАЧУ АРАБАМ, ЩО ЗМУСИЛИ НАШИХ ДІТЕЙ ВЧИТИСЯ ЇХ УБИВАТИ…»
Навесні 1973 Генштаб Армії оборони Ізраїлю інформує Уряд, що Єгипет готується атакувати Ізраїль. Однак міністр оборони Моше Даян та начальник воєнної розвідки Елі Зейра запевняють Голду Меєр, що напад неможливий, бо потенціал Єгипту для цього не достатній:
– Загальний баланс сил на нашу користь. Він не дає Єгипту жодної можливості для негайного відновлення бойових дій. Їх слабкість спричинена факторами, які не вдасться швидко змінити.
Вранці, 6 жовтня, коли в Ізраїлі відзначали велике свято Судного дня, МОССАД поінформував керівництво, що наступ відбудеться сьогодні ж увечері. Керівник Генштабу Давид Елазар пропонує завдати превентивного удару по ворожих частинах, але міністр оборони рішуче заперечує…
О 14-й годині авіація Єгипту і Сирії завдає ударів по ізраїльських позиціях на Синайському півострові та Голанських висотах. Поки євреї моляться, арабські армії стрімко просуваються одночасно з півночі і півдня.
Вони збивають більше сотні ізраїльських літаків, беруть в оточення військові частини, жорстоко катують полонених. Ні прем’єр-міністр, ні міністр оборони коментарів не дають. Населення переживає справжнісінький шок.
Ворожий наступ вдається зупинити лише на третій день, коли ізраїльтяни мобілізували більшу частину своїх сил. Вони переходять у контратаку, відтісняють єгиптян і сирійців за довоєнні лінії і навіть перетинають кордони їхніх країн.
На цьому етапі в ООН СРСР і США домагаються одноголосного прийняття резолюції з вимогою зупинити наступ. Один з її пунктів закликає Єгипет та Ізраїль до прямих переговорів про укладення всеохоплюючого і остаточного миру.
Голда Меєр домоглася від США гарантій, що на захолених територіях розмістять миротворців ООН, а Єгипет негайно передасть Ізраїлю усіх полонених.
Не зважаючи на вигнання ворога, серед євреїв наростає обурення, починаються антиурядові акції з вимогами знайти винних у провалах перших днів війни, коли людей загинуло більше, ніж в усіх попередніх війнах. Письменник Михаіл Веллер пізніше напише:
– Ізраїль – надто неправильна країна. Бо ніде більше так не цінують людські життя.
18 листопада Уряд уповноважує голову верховного суду Шимона Аграната створити слідчу комісію для розслідування причин неготовності до війни і, як наслідок, невдач у перші її дні. Комісія ухвалила рішення відправити у відставку 6 осіб, в тому числі керівника Генштабу і начальника військової розвідки.
Народні протести таке рішення не зупинило. Передусім тому, що непокараним лишився непопулярний в народі міністр оборони. Щоб вгамувати пристрасті, Голда Меєр іде у відставку з усім своїм кабінетом міністрів. Вже через рік побачить світ книга її мемуарів, де, зокрема, будуть і думки щодо арабо-ізраїльського конфлікту:
– Приймаючи рішення, араби керуються не тим, наскільки вони хороші для них, а тим, чим вони погані для нас… Я ніколи не пробачу арабам того, що змусили наших дітей вчитися їх убивати… Мир на Близькому Сході настане лише тоді, коли араби полюблять своїх дітей більше, ніж вони ненавидять євреїв.
«ПРИБРАТИ ЦЕЙ КАМІНЬ З ДОРОГИ МИРУ»
Поразка у війні Судного дня зіпсувала взаємини Єгипту та СРСР. Президент Єгипту Анвар Садат наполягав, що Москва має компенсувати всі втрати його армії. Очільника СРСР Леоніда Брежнєва це роздратувало. Його враження пізніше опише високопоставлений радянський міжнародник того часу Анатолій Черняєв:
– Ми стільки років пропонуємо арабам розумний шлях. Ні – вони хочуть повоювати. Будь-ласка. Ми забезпечуємо перевагу і у танках, і в авіації, і в артилерії. Абсолютну перевагу у протитанкових та протиповітряних засобах! І що? Їх знову роздовбали! Вони драпають і кричать нам: «Рятуйте»! Ні. Ми за них воювати не будемо.
У 1976 Єгипет денонсував угоду про дружбу з СРСР. Було обрано курс на зближення із США. Щоб цього досягти, президент Садат виявляє готовність обговорювати умови миру з Ізраїлем, де незадовго до цього прем’єр-міністром став Менахем Бегін.
Вже у листопаді 1977 єгипетський президент виступає у Кнесеті. Починається узгодження позицій, після якого мир таки підпишуть. Це станеться 26 березня 1979 у Вашингтоні.
За результатами мирного договору палестинці, які проживають у Секторі Газа та на Західному березі Йордану отримали національну автономію у складі Ізраїлю, Єгипет повернув собі Синайський півострів і зобов’язався розмістити там спостерігачів ООН.
Країни нормалізують дипломатичні, економічні та культурні відносини. Садата і Бегіна за це удостоїли Нобелівської премії миру. Виступаючи на церемонії, президент Єгипту заявив:
– Я прийняв рішення поїхати в Ізраїль, бо переконаний: перед обличчям сьогоднішнього і майбутнього поколінь ми не можемо не прибрати цей камінь з дороги миру. Ми зобов’язані дати нашим народам можливість піднятися вище за своє сумне минуле.
Укладення миру із найсильнішим ворогом не приспало пильності євреїв. Вони уважно відстежують усі потенційні загрози своїй безпеці і холоднокровно на них реагують.
У червні 1981 їх винищувачі знищують недобудований ядерний реактор на території Іраку. У 1982 Ізраїль вривається на територію Лівану, щоб вибити звідти бойовиків Організації визволення Палестини, причетних до численних терактів на його території.
В ці роки у світовій пресі з’являється усе більше публікацій, які припускають наявність у маленької держави на Близькому Сході власної ядерної зброї.
Непідтверджені дані, про те, що під час Суецької кризи 1956 Ізраїль за підтримки Франції почав будувати ядерний реактор у пустелі Негев, об’єднують в логічний ланцюжок з низкою пізніших фактів:
У 1965 на складах корпорації ядерних матеріалів в американському штаті Пенсільванія виявили нестачу 90 кг високозбагаченого урану і розслідування виявило, що корпорація співпрацювала з посольством Ізраїлю.
У 1979 американські та радянські супутники зафіксували ядерний вибух в Індійському океані, поблизу острова, що належав Південно-Африканській республіці. В той час ця країна перебувала в міжнародній ізоляції через урядову політику апартеїду чорношкірого населення і Ізраїль був одним з небагатьох, хто попри все підтримував з нею відносини.
ПАР звинуватили у проведенні ядерних випробувань спільно з Ізраїлем. У Тель Авіві відповіли, що гадки не мають, про що мова.
Нові звинувачення з’явилися у 1986, коли ізраїльський технік-ядерник Мордехай Вануну опублікував у британській газеті «Sunday Times» світлини, відзняті на секретних центрах ядерних випробувань в Ізраїлі.
Вануну розповів, що особисто брав участь у створенні ізраїльських ядерних боєголовок, яких є вже близько 200. Мовляв, півтори сотні спеціалістів тривалий час таємно виготовляють атомні бомби на підземних поверхах приміщення, яке замасковане під текстильну фабрику.
МОССАД викрав Вануну і повернув в Ізраїль. Його ув’язнили на 18 років. У пресі почала ширитися думка, що скандал був спецоперацією Ізраїлю з метою попередити мусульманський світ, що тепер починати проти них війну собі дорожче.
Офіційно Тель Авів і досі не визнає наявності у себе ядерної зброї, водночас тут не приєднуються до жодних договорів про її обмеження чи непоширення. Увесь світ вже давно вважає Ізраїль повноцінним членом міжнародного ядерного клубу.
Повномасштабні вторгнення на його територію відтоді припинилися…
«…ДО БІДНИХ ЛЮДЕЙ БІДНИХ КРАЇН ГРОШІ НЕ ДОХОДЯТЬ…»
Постійні військові дії і ручні методи керування економікою призвели до того, що впродовж 70-их Ізраїль перетворився на безнадійного банкрута. У 1980 інфляція сягнула 130% ВВП, рівень життя лишався принизливо низький.
Держава трималася на фінансових вливаннях із США. Там вважали, це обійдеться дешевше, аніж повномасштабна війна на Близькому Сході. Щойно воєнна загроза послабшала, офіційний Вашингтон дає зрозуміти: якщо Ізраїль не проведе реформ, допомогу уріжуть.
Як і у нинішній Україні, реформи з різних причин увесь час відкладали. На початку 1985-го, коли інфляція сягнула 500%, прем’єр-міністр Шимон Перес і команда реформаторів були змушені піти на вкрай непопулярну шокову терапію.
Щоб уникнути масових заворушень, діловому сектору, профспілкам та широким верствам населення пояснили: щоб скоротити інфляцію і перестати залежати від зовнішньої допомоги, доведеться зменшити бюджетні видатки, відмовитися від субсидій, а також підняти податки. Шимон Перес, зокрема, казав:
– Зовнішня допомога – це коли беруть гроші у бідних людей з багатих країн і віддають багатим людям бідних країн. До бідних людей бідних країн ці гроші не доходять ніколи…
Уряд заморозив ціни і перестав запускати в обіг додаткові грошові знаки. Держслужбовців і бюджетників скоротили, виплативши їм вихідну допомогу. Всі ці заходи скоординували між собою.
Як результат, у порівнянні з попереднім роком, інфляція у 1986 скоротилася зі 185% до 19%. Політика уряду Переса увійшла в університетські підручники по всьому світу.
Пізніше у своїх книгах Шимон Перес напише:
– Бажаєте служити майбутньому? Не бійтеся лишатися у меншості… Якщо у якоїсь проблеми нема рішення – це не проблема, а факт, з яким доведеться змиритися…
У 1989 Ізраїль набув статусу основного союзника США поза НАТО.
На початку 1990-х років сюди іммігрувало 600 тисяч вихідців з пострадянських країн. Чимало з них були високоосвічені фахівці. Це спричинило додаткове зростання внутрішнього попиту. Як результат, інфляція скоротилася до 9%, а ВНП виріс на рекордні 42%.
У 1994 Ізраїль пішов назустріч побажанням світового співтовариства і ввів палестинське самоуправління у Секторі Газа та на Західному березі Йордану.
Це на найближчі роки послабило напругу між офіційним Тель Авівом та прихильниками незалежної Палестини, а також дозволило укласти довгоочікуваний мир з давнім противником – Йорданією.
Після цих історичних подій зовнішні інвестиції в економіку Ізраїлю виросли. Хоча подальше майбутнє єврейської країни виявилося зовсім не безхмарним.
Протистояння з Палестиною невдовзі відновиться і навіть загостриться. У 2005 Ізраїль добровільно виведе єврейське населення з Сектора Газа. Вже невдовзі на перших демократичних виборах там переможе радикальний ісламістський рух «ХАМАС» ідеологія якого передбачає:
– Будь-якого єврея можна вважати військовим поселенцем. Наш обов’язок – вбити його… Звільнення усієї Палестини – від моря до Йордану – наша стратегічна мета і нема мети більш святої.
Територію, де проживає майже 2 мільйони людей вже невдовзі повністю заблокує. Не лише Ізраїль, а і Єгипет. Компромісом, який би влаштував обидві сторони навіть не пахне.
Якби там не було, на сьогодні Ізраїль продовжує протистояння будучи незрівнянно сильнішим, аніж 75 чи навіть 50 років тому. В той же час палестинські араби, за великим рахунком, лишилися, де були.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Цьогоріч за рівнем ВВП на душу населення Ізраїль посів 19 місце серед усіх країн світу. Він лишив позаду Швецію, Канаду, Німеччину, Британію та Францію. А відтак, згідно теорії Шимона Переса, гроші нарешті почали надходити навіть до бідних жителів країни.
Іще у 80-ті ізраїльтяни почали витрачати значні кошти на іноваційні наукові дослідження. Інвестиції в освіту і стартапи щороку складають не менше 5% ВВП.
Для досліджень у бізнес-секторі приватні компанії отримують гранти від Міністерства економіки (від 20% до 80% виробництва винаходу). В середньому фінансується близько тисячі проєктів щороку.
Якщо проект виявляється успішним, компанія має сплачувати державі роялті у розмірі 3–3,5% виручки від продажу продукту, при цьому загальна сума роялті не повинна перевищити суми отриманого гранту.
При цьому держава не претендує на авторське право і не накладає на винахідника відповідальності, якщо стартап не принесе прибутку.
Нові імпульси розвитку отримали традиційні заняття ізраїльтян. На базі підпільних зброярень, які напередодні війни за незалежність виробляли гранати і міномети вже невдовзі постала одна з ключових галузей національного експорту.
Сьогодні тут виробляють авіатехніку, супутники, дрони та кораблі. Все це купують найрозвиненіші країни світу, включаючи США.
На землях, де 120 років тому було не можливо щось виростити постав один з найпотужніших агропромислових секторів світу. Він на 95 % забезпечує усі власні потреби ізраїльтян, імпортувати доводиться тільки зерно, олію, м’ясо, каву та цукор.
Система низьких податків із зарплат створила в Ізраїлі приватний інвестиційний клімат. Іноземні корпорації починають масово відкривати тут свої науково-дослідницькі центри. Нині їх в Ізраїлі близько 400.
Не в останню чергу, усі ці успіхи були досягненні завдяки притаманній євреям так-званій ментальності облоги, яка спонукала їх завжди сподіватися виключно на самих себе. Згадана вище Голда Меєр сформулювала її так:
– Ми не могли дозволити собі розкоші песимізму. Через те усі розрахунки будували, виходячи з наявності у нас такої сильної волі до життя, яку за межами Ізраїлю навіть уявити собі не могли. Ми або переможемо, або нас скинуть у море…
Ментальність облоги означає, що не треба нарікати на несприятливі обставини і свою неспроможність, натомість будь-якій ситуації шукати найменшу можливість для максимального задоволення своїх власних потреб.
З проблемами нації ніхто не рахуватиметься, поки вона не стане настільки сильною, щоб змусити світ на себе зважати. Якщо хтось не йде тобі на поступки, треба шукати, як поставити його в обставини, щоб він вимушений був це зробити.
Історія ізраїльського успіху сповнена ситуацій, в яких євреям можна закинути відсутність чесності і навіть моралі. Але, якби не було прикро, це історії, де кінцева мета – вижити – важливіша за засоби. На жаль, реальна політика – це завжди протистояння національних егоїзмів.
Нинішнім українцям на часі затямити: хочемо справжньої незалежності? Маємо навчитися мінімально залежати від інших. Усе життєво необхідне мусить бути своє. Лише тоді зможемо користуватися ним, як вирішимо самі, а не хтось за нас.
Хочеш миру? Маєш бути на 100% готовий до війни. Тільки тоді тебе залишать у спокої.
Хочеш процвітання? Чесно зваж, що саме не дає тобі це зробити. А потім усунь недоліки, хай навіть для цього доведеться вийти з зони кофорту.
Цитата, яка стала заголовком цього матеріалу належить згаданому вище першому прем’єр-міністру незалежного Ізраїлю Давиду Бен-Гуріону. Він прожив довге політичне життя і міг авторитетно розповісти, що незалежний Ізраїль не створили ні найсильніші країни світу перед І Світовою війною, ні Великобританія після неї. Його не відстояли ні США, ні СРСР, ні Франція.
Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Нікому у світі ми не потрібні більше, ніж самим собі. Маємо дорослішати.
