Ми всі чекаємо великої Перемоги над росією і щиро віримо: після неї Україна стане якісно іншою державою, але якою саме має бути наша остаточна Перемога? Редакція “Рівне online” відкриває дискусію на цю тему. У серії публікацій “Перемогти після Перемоги” ми спробуємо проаналізувати наші помилки на шляху державотворення та розібратися, що кожен з нас може змінити – як у державі, так і у собі самому – щоб надалі їх не повторювати.
Боже, послухай благання,
Нищить недоля наш край.
В єдності сила народу –
Боже, нам єдності дай.
Стара пластунська пісня
Через рік після повномасштабного військового вторгнення росії в Україну абсолютна більшість нашого народу перестала сумніватися у нашій перемозі над ворогом. Наша єдність тепер воістину безпрецедентна, така, якої не було жодного разу за усі роки незалежності. За великим рахунком, саме вона і є нашою головною зброєю, клеєм який тримає непорушними як лави Збройних сил України, так і міжнародну коаліцію, що підтримує нас фінансами та зброєю.
Всі вірять у Перемогу, але що саме маємо нею вважати, однозначної відповіді нема. Щойно усе російське вояччя буде остаточно витурене з усієї нашої території, включно з Кримом і Донбасом, чи означатиме це, що можемо нарешті видихнути і зупинитися? Як на мене, аж ніяк не означатиме. Адже саме у цей момент розпочнеться найвирішальніша боротьба за ту саму Нову Україну, про яку мріяли покоління наших героїв, починаючи ще від Тараса Шевченка. За національну державу, де люди мають демократичні свободи, правосуддя, достаток і високі стандарти життя.
Щоб здобути саме таку Україну, просто вигнати зовнішнього ворога не достатньо. Доведеться іти до кінця і не менш рішуче поборювати ще і ворога внутрішнього, того самого, який не дає нам стати Європою за самою своєю суттю, хто міцно тримається за систему корупційного “договорняка”. Ця система є фактичною “скрєпою”, що і досі єднає нас з “рускім мірам”, де хорошим є той начальник, який хоч сам краде, але і іншим не заважає. Сьогодні ця система – головна підстава для наших західних союзників бути скептичними щодо конкретних термінів членства України у ЄС та НАТО.
У боротьбі з ворогом внутрішнім національна єдність потрібна не менше, аніж у протистоянні російському агресору. Втім, існує висока вірогідність, що саме у моменти перемоги над ним нас активно почнуть роз’єднувати старі міжпартійні чвари, за якими так скучили, передусім, любителі “священної війни” в інтернеті, де основне завдання – усіляко відбілити свого кандидата, одночасно вигадуючи найдошкульніші метафори для усіх не своїх.
І зараз я зовсім не про те, що на війні не має бути ніякої критики влади. Якщо у час кровопролитних битв за Бахмут та Соледар хтось із наших керівників дозволяє собі збагачуватися на закупівлі макаронів для дитсадків або ж “покращувати взаємодію з українською громадою” у сонячному Тайланді, винні обов’язково мають бути покарані з належною суворістю. Боротися за справедливість обов’язково і ця боротьба нас точно не роз’єднає! Куди більше ризиків виникне, коли справедливість почнемо підміняти іменами конкретних політиків. Тих, чиї прихильники нині найбільше страждають від неможливості далі вести свої “священні війни” в інтернеті і поза ним.
У році, що минув потягло іще раз перечитати українську класику. Зокрема, “Заповіт борця за визволення” Володимира Винниченка та “Армію без держави” нашого земляка, засновника першої Української повстанської армії Тараса Бульби-Боровця.
Деякі місця з прочитанного писалися мовби саме для нас сьогоднішніх. Пригадуючи суперечки між політичними опонентами в часи Української народної республіки, яку зрештою здолали радянські більшовики, Винниченко писав:
Ми не сміємо об’єднатися. Ми хитруємо. Ми тактикуємо. МИ думаємо все про владу, престиж, амбіцію. Ми віримо, що тільки нашими вустами глаголить істина. А хто вірить не нашою вірою, той або дурень, або бандит, або зрадник…
Голова Директорії УНР засмучено констатує, що українським силам, які боролися, передусім, за національне питання, не вдалося порозумітися з ширшими верствами українців, для яких на той час важливішими були гасла “Земля селянам!” і “Фабрики робітникам!”. Врешті все це їм пообіцяли більшовики і влада самостійної України програла:
В чому може бути наша сила? Тільки в погодженні, у порозумінні, у злитті з нашими внутрішніми верствами. Коли вони хотітимуть самостійності Української держави усією душею і всім тілом, тоді і зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, щоб задовольнити це хотіння.
Відкриваємо книгу Бульби-Боровця і знаходимо думки фактично суголосні:
Українську державу зможемо збудувати лише тоді, коли об’єднаємо під одним прапором боротьби за незалежність весь народ, кожну гвинтівку, кожного українця, без огляду на його політичні переконання, без огляду на те, чим він був учора.
Через увесь твір “Армія без держави” червоною ниткою проходить щирий біль через те, що поразку українського визвольного руху у Другій Світовій війні спричинили, головним чином, принципові розбіжності між Організацією українських націоналістів-бандерівців та, власне, Українською повстанською армією Тараса Бульби-Боровця. Перші запорукою своєї правоти вважали те, що керівництво ОУН (б) під час війни перебувало на своїх землях, другі ж визнавали своїм головнокомандувачем президента УНР Андрія Лівицького, який віддавав їм накази, перебуваючи за кордоном.
Хто про керування думає, коли треба рятувати Україну від повної загибелі, той не український патріот, а просто політик, – писав поліський отаман УПА, – для нього Україна – то місце теплих посад… Але державна влада – не вигідне місце, а найвідповідальніша, тяжка служба Батьківщині.
Втрата національних здобутків через політичні чвари – феномен, що виник задовго до 19-го століття. У другій половині ХVII ст. саме суперечки між козацькою старшиною і простим козацтвом призвели до занепаду держави Богдана Хмельницького. У 1709-му ворожнеча між гетьманом Іваном Мазепою та частиною козацької старшини призвела до поразки під Полтавою і знищила у зародку ідею відірвати Україну від Москви, сховавши її під сукно на більш, ніж 200 років.
У ті часи гетьман Мазепа написав поетичну думу, де були такі сповнені гіркоти рядки:
Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Якщо згадати історію сучасної України, усі наші перемоги (Проголошення незалежності у 1991-му, відсіч російській агресії у 2014-му та у 2022-му) були прямими результатами національного об’єднання навколо інтересів держави. І навпаки – поразка демократичних сил у 2010-му і прихід до влади проросійського гауляйтера януковича став результатом перемоги сумного прислів’я про двох українців і трьох гетьманів.
Абсолютний плюралізм думок у нашій крові і нічого з тим не вдіяти. Але будь-яка критика має бути відповідальна. Звинувачуючи інакомислячих, завжди варто не забувати про грань. Де критика стає деструктивною по відношенню не стільки до влади, скільки до засадничих інтересів самої держави. Не втомлюся повторювати: після нашої Перемоги потреба у нашій Єдності буде набагато більшою, аніж тепер.
