Війна в Україні, яку колись підручники з історії назвуть, можливо, «великою» і «вітчизняною», докорінно змінила українське суспільство. Багато хто з нас втратив не просто домівку, ба навіть ґрунт під ногами. У нашому соціумі вкоренилося безліч наративів, і один із них – «втеча від війни схожа на зраду». Це на поверхні. А під тонким нальотом стресу, соціальної нерівності та взаємних звинувачень ховаються трагедії та щоденна боротьба, ностальгія і неможливість повернутися, синдром провини, мужність і небажання залишати охоплену полум’ям війни країну…
Її величність статистика
Дані Управління Верховного комісара ООН у справах біженців свідчать про те, що сьогодні 4,5 мільйона українських біженців зареєстровані за різними схемами захисту по всій Європі. Тобто з кінця вересня їх стало більше майже на 243 тисячі, повідомляє УВКБ ООН.
Найбільший приріст в останні місяці демонструють Польща, Німеччина, Чехія, Італія, Велика Британія, Болгарія і Франція.
Загалом, за даними ООН, з початку війни з України виїхало 14,59 млн осіб (це без урахування потоку на в’їзд). З 28 лютого до 25 жовтня в’їхало до України 7,144 млн людей.
Загалом з початку вторгнення росії в Україну майже третина українців була змушена залишити свої домівки, і на сьогоднішній день це одна з найбільших криз переміщення людей у світі. За словами верховного комісара ООН у справах біженців Філіппо Ґранді, такого потоку біженців та переміщених осіб не було протягом багатьох десятиліть: їхня кількість зросла загалом до понад 103 мільйонів.
Цькування біженців: чужі серед своїх?
Коли з’являється велике зло, йому починає протистояти добро. І навпаки. Доволі часто можна почути про те, що українець, котрий залишився захищати свою Батьківщину, звинувачує у малодушності того, хто рятувався від війни єдиним для нього можливим способом – втечею. І втечу тут потрібно синонімізувати зі спасінням та порятунком.
Професійні психологи стверджують, що будь-яке звинувачення тих, хто сьогодні перебуває у безпеці в обіймах європейського лібералізму, є винятково антиукраїнською позицією. Це нагадує написи російських окупантів на стінах наших осель «А кто вам разрешил жить красиво?». Такі випадки ще не соціального розколу, але вже відчутної тріщини та насадження почуття провини хоч і поодинокі, але вони все ж є. І ігнорувати чи мовчати про це ми не маємо права.
Потрібно розуміти, що це все є частиною великої гібридної війни, яку росія веде проти України протягом десятиліть. Ворог прекрасно усвідомлює, який ґрунт буде найвдалішим для пропрацьованих наративів. Саме тому агресор обрав доволі вдалу практику – сіяти розбрат всередині українського суспільства. Але, як і у перші дні війни, ворог недооцінює нашої єдності. Українці обрали не запропоноване «погіршити чиєсь реноме», а справедливе «самим стати краще».
Психоаналітик Олена Медведєва переконана, що завдання кожної людини під час війни – вижити. За будь-яку ціну. Основна маса біженців – це українки, які хотіли, щоб їхні діти не стали жертвами вбивства чи зґвалтування. Тому заганяти людей у комплекс вцілілого – це прямий психологічний злочин. Практично акт насилля над людиною.
Наша редакція підготувала серію матеріалів «Війна у роумінгу», в яких ми звернемося до українців та іноземців, до тих, хто твердо стоїть на ногах своїх переконань, та тих, хто сумнівається у нашій Перемозі. Ми розповімо вам історії людей, які в екзилі роблять все і навіть більше для Перемоги. Людей, які залишилися на рідній землі, щоб стати часткою великої боротьби. Українців, які, незалежно від національної приналежності, віросповідання, власної системи моральних координат і соціального положення, залишилися Українцями.
