Українська мати-воїн із вкритим сажею обличчям рятує дитину з-під руїн спаленого російськими обстрілами міста. Це центральний наратив пісні «Стефанія» Kalush Orchestra, яка перемогла на конкурсі Євробачення 2022. Вражає не тільки те, що офіційне відео до пісні знімали у Бучі, Ірпені, Бородянці та Гостомелі, містах, які зазнали жахів російського геноциду вторгнення. А й те, що ця пісня у надзвичайно інноваційний спосіб поєднує війну та жіночність. У той час як слова пісні, а також супровідне відео відтворюють традиційні образи жінок-матерів, основна сюжетна лінія обертається навколо українських жінок-воїнів. Адже жінки не є лише фоном для героїчних дій воюючих чоловіків.
І це радикальне переосмислення ролі жінки у війні можна протиставити гіпермаскулінності в російських дискурсах про війну. На росії чіткі гендерні ролі натуралізуються та розглядаються як суворо розділені одна від одної, а жінки згадуються як герої лише у зв’язку з кількістю дітей, яких вони народили.
Війна і конструювання неотрадиціоналізму в Росії
У російському дискурсі зв’язок між неліберальним гендерним порядком і війною присутній на багатьох рівнях. Їхній наратив про війну не лише ґрунтується на протиставленні російської гіпермаскулінності та «занепадницького», фемінного Заходу, але ця гіпермаскулінність побудована на низці дискурсивних замовчувань і придушень. Для них виродження Європи настільки огидне, що не заслуговує на пряму згадку. Натомість, як ми покажемо нижче, російські лідери-чоловіки завжди говорять натяками, зосереджуючись на створенні добре зрежисованих образів «природних» стосунків між чоловіком і жінкою.
А ще офіційний російський наратив ретельно структурований, і різні публічні особи зосереджуються на різних аспектах «природного гендерного порядку». Ключові публічні особи, як правило, звертаються лише до однієї теми, яка висміює сексуальність і гендерну ідентичність: наприклад, спікер Міністерства закордонних справ (МЗС) на росії майже повністю зосереджується на трансгендерних питаннях, інші говорять про геїв і лесбійок тощо. Але разом ці наративи створюють компактну картину боротьби росії за нормальний (неліберальний) світ, якому загрожує європейська (і західна) сексуальна та гендерна «вседозволеність і збочення».
Гендерна війна проти західного виродження
Як це не парадоксально, але не президент путін, а патріарх кирило найбільш чітко висловив зв’язок між російським втручанням в Україну та руйнуванням Заходом традиційного морального порядку. «Спроби знищити Донбас протягом останніх восьми років, – стверджував кирило 6 березня 2022 року, – тісно пов’язані з «так званими цінностями» тих, хто хоче домінувати у світі». Як стверджував кирило, ці нав’язані цінності потім випробовуються під час гей-парадів, які люди Донбаса не сприймають. Таким чином, війна перетворюється з конфлікту росії та України на боротьбу рф проти глобального нав’язування аморальності. Оскільки, на думку кирила, визнання прав геїв означало б «кінець людської цивілізації», росія бореться не з простим конвенціональним ворогом, а з ворогом метафізичним.
путін, дотримуючись подібної лінії, майже ніколи не говорить про ЛГБТ+ людей і не використовує аргументи, засновані на явних посиланнях на гендер. Замість цього він замінює ці конкретні посилання загальними твердженнями про загальну «деградацію і виродження» і навіть «сатанізм» Заходу. Як стверджував путін у своїй промові на день побєди, саме Захід вирішив «скасувати тисячолітні цінності», ставши жертвою «моральної деградації» та русофобії. Чи стосуються ці слова одностатевих шлюбів, трансгендерних питань або емансипації жінок, у жодній з ключових промов не прописано. Це упущення виглядає навмисним. путін конструює образ беззаперечного гендерного порядку і традиційних цінностей, що базуються на здоровому глузді. Дискурсивно замовчуючи навіть згадку про геїв чи трансгендерів, ці «відхилення» навіть не вважаються вартими обговорення, і таким чином підтверджується беззаперечний статус патріархального порядку.
Цікаво, що стратегія дискурсивного замовчування та підміни понять (яка стосується самого слова «війна», яке вони замінили «спецоперацією») також застосовується до жінок та їхньої ролі у війні. Хоча загроза природному гендерному порядку часто згадується як причина конфлікту, жінки майже повністю відсутні в дискурсі. Війна ведеться за жінок та їхню роль у суспільстві, але в російсько-президентському наративі вона ведеться не жінками. Вороги – це чоловіки націоналісти і неонацисти, які завжди згадуються в чоловічому роді, що суворо розрізняється в російській мові. І ті, хто воює за росію, – теж чоловіки. Жінки з’являються лише у двох контекстах.
Перший – це рідкісні згадки про жінок в історії росії. Коротко згадується існування жіночих батальйонів під час Другої світової війни, але не проводиться жодної паралелі з жінками-військовослужбовцями сьогодні.
Другий тип згадок про жінок в історії – це згадки про імператрицю Катерину ІІ, улюблену історичну постать путіна, яка завоювала території нинішньої південної України. Зрештою жінкам відводиться традиційна роль тих, хто потребує захисту. путін часто згадує «людей похилого віку, жінок і дітей Донбасу», маніпулюючи цим.
Неліберальний гендерний порядок у поєднанні з мілітаризованим патріотизмом накладається і на відносини між російським народом і країною. До солдатів завжди звертаються у чоловічому роді, тоді як їхня країна завжди називається іменником жіночого або середнього роду («родіна», «отєчєство»). Центральним є поняття «мужество», яке часто згадується у зв’язку з війною. Цей «чоловічий» корінь мужності також дозволяє стверджувати, що західний моральний занепад призводить до «стирання мужності» (загрожуючи водночас «стиранням чоловічої гідності») російських солдатів минулого. З іншого боку, визнаний героїзм жінок має інший характер: він пов’язаний з кількістю дітей, яких вони народили, або з тими жінками, які всиновлюють дітей-сиріт з Донбасу, чиїх батьків вбили «українські неонацисти».
Хоча путін дуже мало говорить про роль жінок у військових діях, пов’язані з війною патріархальні ієрархічні структури часто випливають з акуратно скомпонованих публічних образів. Типовим прикладом стала зустріч путіна зі стюардесами. Стюардеси, з якими влаштовує зустріч російський диктатор – це молоді жінки, які створюють картину, типову для образу путіна як маскулінного лідера, який розповідає про війну російським жінкам. Спочатку стюардеси поставили кілька запитань про «поточні події» в Україні, а потім запитали його про забезпеченням соціального захисту та підтримку сімей. І це лише для того, аби підтвердити, що вони підтримують його як лідера. Головне у цій виставі – це різниця між ???мужнім та раціональним??? президентом і м’якими та емоційними стюардесами.
Ці чітко структуровані образи, пов’язані з війною та гендером, відтворюються і на інших рівнях. Міністр закордонних справ сергій лаврова сприймає жінок виключно як жертви. В іншому контексті у його промовах вони ніколи не згадуються. Те, що на війні гинуть солдати, «дуже погано», але ще гірше те, що гинуть «цивільні, жінки, [і] діти». Що стосується «відхилень» від загальноприйнятих гендерних норм, міністр лавров повторює стратегію замовчування путіна – такі теми не варто порушувати. Тому ця тематика спускається на нижчі рівні.
А вже на нижчих щаблях бюрократичної системи МЗС ці питання порушуються доволі енергійно. Зокрема, спікер міністерства марія «полуничка» захарова зробила гендерну проблематику, а особливо трансгендерних людей, центральним елементом своєї критики Заходу. Цікаво, що вона повністю зосередилася на нібито заплутаному гендерному порядку Заходу. Говорячи про можливу кандидатуру Бориса Джонсона на посаду Генерального секретаря НАТО, захарова глузливо запропонувала йому «відкрити в собі жінку» або вибрати з «числа гендерів, прийнятих в країнах НАТО». Загалом захарова стверджувала, що гендерний порядок є зайвим, говорячи, що «слава богу, жінки в росії не розуміють, що означає боротьба за ці права».
Таке ставлення до гендерних норм стосується не лише виправдання війни та виставляння жінок як жертв. Він також сильно присутній у публічних презентаціях російської армії. Під час широкомасштабного параду до дня перемоги на красній площі в москві переважну більшість офіційної аудиторії, а також солдатів, що проходили повз, становили чоловіки. Жінки-військовослужбовці були чітко виділені: вони були одягнені в короткі білі спідниці, і, що цікаво, в той час як чоловіки мали дуже серйозний вираз обличчя, жінки, що марширували, широко посміхалися, щоб підкреслити свою жіночність. Навіть у кількох змішаних батальйонах жінки повинні були відрізнятися від чоловіків великими стрічками у волоссі. Чоловічий голос, який супроводжував парад, доклав чимало зусиль, щоб пояснити, що головні ролі цих жінок не будуть пов’язані з бойовими діями, але що вони стануть «майбутніми фахівцями тилу і зв’язку, психологами і перекладачами, юристами і фінансистами».
Основний наратив у провідних ЗМІ росії повторює ту саму схему віктимізації жінок. Однак цей наратив збагачується аргументом про те, що жінки втратили свою жіночність в Україні, і лише приїхавши до Росії, вони зможуть її відновити. Наприклад, в одному з репортажів було взято інтерв’ю у деяких жінок-біженок, яким запропонували відвідати перукарню, організовану і оплачену російською владою, щоб вони «могли знову відчути себе жінками» і «бути гарними і неповторними». В іншому репортажі наводився схожий аргумент про вагітних біженок, які «боялися народжувати в підвалах» і які нарешті змогли народити дітей після безпечного прибуття до росії. Нібито вони зможуть відновити свою жіночність через материнство лише після втечі від нібито українських бомбардувань. Зрозуміло, що не було жодної згадки про російські атаки на цивільні об’єкти в Україні, такі як пологові будинки.
Гендерна революція в Україні
Українські розповіді про війну дуже різняться між собою. Вони демонструють постійно зростаючу присутність емансипаційних ґендерних норм на противагу неліберальним нормам, представленим загарбником. Це є частиною довготривалої тенденції, яка пов’язана з процесом європеїзації через Угоду про асоціацію з ЄС, що вимагала дотримання гендерної рівності. Цей емансипаційний рух почався ще під час Революції Гідності. Олеся Хромейчук, iсторикиня та дослідниця Центрально-Східної Европи, згадує, що Майдан був використаний жінками для здійснення «еволюції в революції». Тамара Марценюк, українська вчена, соціолог та гендерна дослідниця, підкреслює, що жінки були не просто «помічницями», а «творцями» революції, що дозволило їм кинути виклик традиційним гендерним ролям. Однак подальший конфлікт після анексії Криму росією поставив під сумнів цей розвиток подій, маючи далекосяжні гендерні наслідки. Жінки стали не лише більшістю внутрішньо переміщених осіб, але й непропорційно постраждали від політики жорсткої економії. Хоча це супроводжувалося значним зростанням гендерно зумовленого насильства, у тому числі сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, жодне з цих явищ не було систематично вирішене.
Російська антиґендерна кампанія разом із сильною роллю церков в Україні та бездіяльністю ЄС призвели до відхилення ратифікації Стамбульської конвенції у 2017 році. Тоді відбувалася так звана «вибіркова європеїзація», коли релігійні лідери пропонували прийняти одні європейські норми і відкинути інші, такі як права права сексменшин. Але була в українських фемиіністичних активістів і власна контрстратегія – вони все частіше намагалися «українізувати» свою боротьбу за права жінок, зображуючи її як невід’ємну частину боротьби України за незалежність. І їм вдалося досягти певних змін. Сюди входить законодавча поправка, яка відкрила українську армію для жінок. Іншим прикладом є прийняття порядку денного резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Можна зробити висновок, що загалом емансипація жінок була важливою частиною швидкої суспільної трансформації після Майдану, і ці зміни відіграли вирішальну роль у мобілізації жінок для протистояння повномасштабному вторгненню.
Гендерна революція крізь призму війни
Російське вторгнення 2022 року ще більше посилило як емансипаційні тенденції в Україні, так і ґендерну незахищеність. Хоча війни зазвичай розглядаються як посилення мілітаризованої маскулінності та поглиблення підпорядкованості жінок, боротьба українців проти російських окупантів спричинила зовсім інший емансипаційний ефект, який тягне за собою фундаментальне переосмислення маскулінності та фемінності. Водночас ліберальний гендерний порядок, на якому ґрунтується «революція через опір війні», залишається крихким, оскільки відбувається на тлі російської геноцидної агресії, яка посилила незахищеність жінок, спричинивши гендерні наслідки немислимого масштабу.
Гарною репрезентацією цього специфічного розвитку є промови українського президента Володимира Зеленського, який уособлює чоловіче лідерство, що разюче відрізняється від агресивної маскулінності та авторитарного стилю російського президента. Це видно, наприклад, з того, як формулюються щоденні президентські звернення до нації. Зеленський часто звертається до українських чоловіків і жінок. В інших промовах, зокрема у своєму знаменитому відеозверненні від 25 лютого 2022 року, в якому у відповідь на російську дезінформацію Зеленський каже «ми всі тут», він прославляє як чоловіків, так і жінок-захисниць. Визнаючи активність жінок у спротиві, цей новий ґендерний наратив створює розуміння того, що жінки є рівними з чоловіками у боротьбі за існування України.
Центральним елементом змін є також представництво жінок на ключових державних посадах. Значна увага приділяється активному збройному та цивільному спротиву жінок, що, знову ж таки, контрастує з майже повною відсутністю цієї теми в російському інформаційному полі. У своїх дописах у Твіттері віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Ольга Стефанішина говорить про рівність жінок у війську: «7 000 жінок приєдналися до Збройних сил України з початку повномасштабного вторгнення росії. Пліч-о-пліч з чоловіками вони борються за наше виживання». І загалом позитивні згадки про «ґендер» знову відрізняють український офіційний дискурс від російського, де «ґендер» з’являється лише як зневажливий термін, пов’язаний із Заходом.
Навіть дискурс про гендерно зумовлене насильство, скоєне російськими військами в Україні, не примушує українців скотитися до віктимного наративу. Згадуючи про українських жінок, які були звільнені з російської в’язниці, міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук сказала: «Вони хочуть, щоб ми були налякані. Вони хочуть, щоб ми плакали і були жертвами. Але ми не жертви». Все це слугує нагадуванням про те, що російська війна є ґендерною не лише на рівні політичних дискурсів чи політичних призначень, але й на рівні простих людей. На рівні тілесному. Історикиня Марта Гавришко зазначає, що поголені голови полонених українок є замахом на жіночу тілесну недоторканність через культурне значення, яке надається жіночому волоссю. Дійсно, це відповідає російській логіці зображення українських жінок як дефемінізованих жертв занепадницького, неприродного гендерного порядку.
На відміну від російського офіційного мовлення, український дискурс материнства виходить за межі приватної сфери та стосунків між матір’ю і дітьми. Цікаво, що коли українські лідери безпосередньо звертаються до громадян росії, вони повертаються до традиційного наративу про матір вдома і сина на полі бою. Заява Зеленського відображає те, що в Україні гинуть лише російські чоловіки, а отже, «сини»: «Слова «син», «мати», «батько» для вас більше нічого не означають?». Ці заклики черпають свою силу в нападах на об’єкти, які традиційно асоціюються з матерями, зокрема пологові будинки, дитячі садки та школи. Мета цих закликів – викрити фактичні акти гендерно зумовленого насильства з боку росії, які разюче суперечать її наративу про порятунок українських жінок шляхом повернення їм їхньої жіночності.
Гендерні зміни під час вторгнення також супроводжувалися низкою політичних та суспільних змін, спрямованих на встановлення гендерної рівності. Важливим кроком для дотримання прав жінок стало швидке та безперешкодне ухвалення Стамбульської конвенції Верховною Радою, яка раніше її відхиляла. 21 червня 2022 року Президент Зеленський підписав Конвенцію без зволікань, зазначивши, що її ухвалення десятиліттями підривалося в Україні. Але її основний зміст простий – це зобов’язання «захищати від насильства і різних форм дискримінації». У своєму зверненні до європейської аудиторії під час її ратифікації Зеленський пов’язав Конвенцію з європейськими цінностями та демократією. Відповідно, гомофобні настрої в Україні пішли на спад: опитування громадської думки, проведене в травні 2022 року, показало, що вдвічі більше респондентів, ніж 6 років тому (64%), підтримують ідею, що жителі України, які мають гомосексуальну орієнтацію, повинні мати такі ж права, як і інші.
«Після слів – зброя»: як протистояти гендерному дискурсу та війні
Дискурсивний простір феміністичного громадянського суспільства, порівняно з державним, є менш гібридизованим, але більш революційним. Багато місцевих феміністок підкреслюють емансипаційні соціальні зміни в Україні після Євромайдану та їхній зв’язок з російським вторгненням. Філософ Тамара Злобіна наголошує на зростанні жіночої активності після Євромайдану, а феміністична дослідниця Тамара Марценюк пояснює, що в «цивілізаційній битві» між «руськім міром» та європейськими цінностями в Україні перемагають останні. Активістка Анна Довгопол також показує, що російські дискурси про гендер пов’язані з війною: «Справи завжди йдуть за словами, і російська військова агресія проти України також прийшла після величезної російської пропаганди».
Емансипаційна тенденція ще більше посилилася з повномасштабним вторгненням Росії, оскільки українські жінки мобілізувалися в різні способи для військового та цивільного опору загарбнику як в Україні, так і за кордоном. Правозахисниця Олександра Матвійчук пояснює, що «жінки всюди: вони долучилися до територіальної оборони, займаються логістикою, надають медичну допомогу на передовій, документують воєнні злочини…». Завдяки своєму постійному опору українським жінкам вдалося змінити гендерні стереотипи та моделі в армії та суспільстві загалом.
До речі, для західних феміністок, вихованих на інтелектуальній традиції антимілітаризму, став несподіванкою заклик українських жінок до озброєння України, оскільки на тлі імперського насильства Росії «пацифізм вбиває». Жінки України чітко дають зрозуміти, що вони розуміють ризики мілітаризації, але все одно стверджують, що у них немає іншого вибору, якщо вони хочуть вижити.
Висновок: росія воює проти гендерної рівності
Війна росії проти України триває не лише як ґендерно зумовлена геноцидна агресія проти суверенної держави. Новим і тривожним у ній є те, що від самого початку вона була задумана як протистояння неліберальному гендерному порядку в росії проти того, що вона уявляє собі як занепад Європи. Ґендерна та сексуальна рівність є головним контраргументом проти поширення західних цінностей та європеїзації як всередині росії, так і за її межами. Незважаючи на всі російські розмови про небезпеку «розширення НАТО», російське вторгнення в Україну є не простим захопленням влади, а спробою протистояти тим тенденціям, які мають насамперед не військовий, а культурний характер. Адже якщо Україна, колиска російської культури, може зазнати емансипаційної трансформації, то ідентичність росії як окремого цивілізаційного проекту також під загрозою. Принаймні, так вважає російський президент.
Ми продемонстрували, що гендер відігравав центральну роль у всіх аспектах російського вторгнення в Україну – від підготовчих дискурсивних практик і виправдання його захистом традиційних цінностей до геноцидного насильства, вчиненого проти українців. Але неліберальний гендерний порядок в росії, який призвів до війни в Україні, також є тривожним сигналом для безпеки ЄС. Війна є критичним моментом для ролі гендеру в європейській безпеці. Найбільша криза безпеки в Європі з часів Другої світової війни не є суто військовим конфліктом. Вторгнення росії в Україну є продовженням дискурсивної та політичної боротьби з Україною та Європою, яка ретельно вибудовувалася під час правління путіна. Ще до лютого 2022 року православний фундаменталізм, гомофобія та неотрадиціоналістичні ідеології ефективно сприяли підтримці суспільної підтримки агресії проти України.
Саме емансипаційні елементи відіграють фундаментальну роль в українському спротиві. Важко не погодитися з Філліпс і Марценюк, які показують, що жінки як автономні агенти були вирішальною частиною українського опору російській агресії, виокремлюючи для себе нові ролі.
Інакше кажучи, емансипація може стати потужним інструментом боротьби проти авторитаризму. Але нова політика щодо гендерної та сексуальної рівності самі по собі не гарантують повноцінної суспільної трансформації. Виклики виходять за межі України. Нещодавній звіт про антиґендерне фінансування в Європі показує, що на росію припадає 26,6% від загальної суми витрат у 707,2 мільйона доларів США між 2009 і 2018 роками, що є другою за величиною часткою після ЄС (66,9%). Наприклад зі Сполучених Штатів налійшло лише 11,5%. російське антиґендерне фінансування в Європі надходить від організацій, пов’язаних з російськими олігархами і державними установами, і спрямоване на підтримку антиєвропейських, антиліберальних і антиправозахисних програм. Це вимагає посилення протистояння антифеміністичним рухам, що обов’язково сприятиме зміцненню безпеки ЄС.
У статті використані матеріали Петра Краточвила та Міли О’Салліван (Інститут міжнародних відносин Праги).
