Мільйони українських жінок змушені були покинути свої домівки після 24 лютого 2022 року, коли імперські війська російської федерації вдерлися на територію України, прикриваючись безглуздими звинуваченнями щодо поневолення «братнього народу» неонацистським режимом та намагаючись «звільнити» населення. Вони назвали цю війну спеціальною операцією. І це символічно, тому що вперше в історії людства під час операції пацієнт встав і… дав відсіч знавіснілому хірургу. Зруйновані домівки та долі, просякнута кров’ю загарбників та Захисників земля, відчай і страждання, які йдуть пліч-о-пліч з незламністю і чітким усвідомленням тієї ролі, які приготувала доля для мільйонів наших співвітчизників. І серед них одна українка, яка сьогодні мешкає у Швеції.
Стереотипи нашого суспільства декларують просту істину: чоловіки воюють, а жінки живуть з наслідками. Олена Грейс, яка сьогодні мешкає у Швеції, переконана, що жінки реагують на ці наслідки, але навряд чи є пасивними жертвами війни. Вони сумують, переборюють свої страждання, і багато хто в певний момент починає переосмислювати себе, позбавляючись старої ідентичності та створюючи нову, сформовану війною.
Чоловік Олени давно вже перебував у Швеції на заробітках. Коли почалася війна, вона не хотіла виїжджати з України: Олена на той момент з трьома дітьми жила у Івано-Франківську – місті відносно безпечному. Доньки переконували її, що потрібно залишати країну, тим паче за вікном тинявся відлигою непевний березень, коли усі іноземні видання тихо сумнівалися у тому, що Україна встоїть перед навалою агресора. Діти та чоловік тиснули на Олену, але вона не хотіла їхати. Адже в неї була улюблена робота – на той момент вона адмініструвала стоматологію «Priora». Коли з Франківська пороз’їжджалися лікарі, Олена почала працювати в посиленому режимі. У місті з’явилося багато переселенців, які потребували допомоги. Жінка відчувала, що її місце тут і зараз. Але в кінці березня рідні її «дотиснули», і Олена поїхала до Швеції. Як і багато інших біженців, вона покидала домівку з розрахунком, що на чужині доведеться побути «два-три тижні максимум». Що війна скоро закінчиться.
Коли стало зрозуміло, що це велика війна, в ході якої представники «руського міра» планують розтоптати українців як націю, Олена вирішила залишитись у Північній Європі. Роботу та житло, яке її родина винаймала у Івано-Франківську, вона втратила. Але доля приготувала для молодої жінки нові звивисті шляхи: вона розлучилася зі своїм чоловіком. Олена залишилася зовсім одна у чужій країні, нордична атмосфера якої лише поглиблювала кризу.
«Коли я приїхала до Швеції, я не користувалася до серпня місяця ніякими благами, якими користуються українці по директиві, – розповідає Олена. – Складна ситуація змусила мене звернутися до еміграційної служби».
Олена завжди займала активну громадянську позицію, була журналісткою, писала матеріали, зокрема, на психологічну тематику. Тому вона гостро відчула той тиск, який почався після її переїзду: її винуватили у тому, що вона продовжує відстоювати свою державницьку позицію, але вже перебуваючи за кордоном. Вона припинила свою активність у соцмережах саме через це, вирішивши робити свою справу в тиші. Це рішення було продиктоване обставинами і певними намаганнями послабити негативні та травмуючі емоційні переживання.
«Спочатку люди навіть не запитували, чим я тут займаюся, – продовжує Олена. – Більшість чоловіків, які були на заробітках і залишилися у Швеції після початку вторгнення росіян, теж перебували під шаленим тиском. Але, незважаючи на це, вони працювали, не покладаючи рук: волонтерили, збирали кошти, купували автомобілі власним коштом, брали участь у акціях та мітингах. І цей штучно викликаний синдром провини є у більшості переселенців ще й дотепер. Інколи він розвивається настільки, що люди не розуміють, як їм повернутися додому. Хоча я переконана, що діяльність нашого жіноцтва за кордоном стала одним з найдієвіших механізмів, котрі дали можливість не лише донести до західного суспільства всю серйозність ситуації, але й спонукати так званий «колективний Захід» почати надавати реальну допомогу Україні та різноформатно її підтримувати».
Олена високо оцінює свої здібності щодо аналізу людської поведінки, тому вона більш ніж переконана, що після війни в Україні може розпочатися доволі серйозний конфлікт між тими, хто вирішив рятуватися за кордоном, і тими, хто залишився на території України. Тому цю «соціальну тріщину суперечностей» варто починати заливати розчином дискусій вже сьогодні.
У Стокгольмі є коло жінок, переважна більшість чоловіків яких сьогодні перебувають у самих гарячих точках в Україні. Як правило, вони активно включаються у волонтерську діяльність відразу по приїзді. Олена чітко усвідомлює, наскільки це велетенська проблема – одинокі жінки, чоловіки яких залишилися у воюючій країні. Це концентрат нещастя, на плечі яких лягають без винятку усі проблеми – як побутові, так і емоційні.
«Я певний час жила у гуртожитку, де мешкало вісім сімей, – з хвилюванням розповідає Олена. – Я бачила усе це зсередини. І природньо, що одним із захисних механізмів цих жінок в певний момент стає агресія, яка ніби допомагає позбутися негативних емоцій і пристосуватися до нових обставин».
Олена вирішила скористатися своїми знаннями з психології і організувала коло жінок, які сьогодні шиють одяг, продовжують дотримуватися українських традицій. Вона читає для шведів у Центральній бібліотеці Стокгольма лекції на тему емпатії. Її вразило те, що мешканці королівства майже нічого не знають про Україну. Все, що вони знають, – це те, що в нашій країні війна. Тобто у шведів вибудувався чіткий ланцюжок аналогій «Україна – росія – війна». Але українки розповідають їм про наші традиції. Ця нація доволі закрита і консервативна, але наші жінки показують їм усю відкритість українців.
«Шведи взагалі захоплюються нашими жінками, – продовжує Олена. – Тут жінки дуже фемінізовані, тому для них стає феноменом те, що на жіночі плечі лягає і виховання дітей з одночасним будуванням кар’єри, і пошиття одягу, і приготування їжі. Тут жінки взагалі не готують. Тут взагалі ніхто не готує. Вони з захопленням спостерігають за тим, як вагітна жінка на Святвечір готує дванадцять страв і відволікається на вишивання рушника».
Олена планує й надалі розповідати шведам про українців, бо їм направду цікаво. Як каже сама героїня нашого інтерв’ю, «вони слухають усе це з «відкритим ротом».
У Швеції є Фонд українських жінок, в рамках якого українське жіноцтво, об’єднавшись, втілює різноманітні проекти. Він існує вже понад 20 років. Саме зараз фонд став надзвичайно активним через потік біженців з України. На його базі працює студія «Квітка», де щосуботи діти малюють і творять з українськими майстрами. А також жіноче коло, де наші співвітчизниці пишуть вірші, вивчають свій рід, згадують традиції. Також Олена практикує казкотерапію для дітей, на сеансах якої вони разом з малечею читають українські народні казки. І увесь цей парад ідей обертається навколо однієї ключової ідеї – розповісти Швеції про Україну. І не просто обмінятися досвідом, а віддати досвід простих українських людей – передати частинку теплого українського, розтопивши холодний скандинавський лід світосприйняття.
«Шведи дуже важко йдуть на контакт, – ділиться Олена. – Але за рік часу вони до нас вже звикли. Ми для них дивні і надто активні. Нордичний тип характеру не спонукає їх до такого запалу, який живе в нас, українцях. Але я стала помічати, що певною мірою ми почали їх змінювати».
У шведів є чітка політична позиція і взагалі відношення до війни, яку розв’язала росія проти України. Ніхто не підтримує путіна і найчастіше, як характеризують російського бункерного царя, – це «crazy». Олена працювала зі шведкою, у сім’ї якої вивчали російську мову, і між жінками був жахливий мовний бар’єр. Лише потім Олена дізналася, що її колега знала російську, але принципово не хотіла спілкуватися мовою агресора. Але населення Швеції залишається дуже прохолодним у проявах своєї підтримки: мітинги на підтримку Україні малочисельні, будь-яка акція вимагає довготривалого затвердження офіційними органами.
У Швеції більшість українських переселенців – зі східних та центральних областей. Олена з захопленням говорить про тих українців, які приїхали до Швеції з російськомовних регіонів України з розумінням, що потрібно перелаштовуватися. Вони починають активно вивчати українську мову, відмовляються від усього того проросійського контексту, в якому їм доводилося зростати особистісно. І їм це дається напрочуд легко.
Біженці з Україні можуть мати право на отримання посвідки на проживання з тимчасовим захистом у Швеції відповідно до Директиви ЄС про тимчасовий захист. Директива про тимчасовий захист, з українською версією якої ви можете ознайомитися за цим посиланням, дає право на місце проживання, що надається Міграційною службою, невідкладну медичну допомогу, певну фінансову підтримку, шкільну освіту для дітей та працевлаштування. Отримавши дозвіл на проживання, за українцями закріплюють особистий ідентифікаційний номер, котрий полегшує звернення до державних служб, укладання трудового договору або відкриття банківського рахунка.
Особи, що отримали дозвіл на проживання, отримують право відвідувати безкоштовний курс «Svenska från dag ett» («Шведська мова з першого дня»), програма якого включає в себе не тільки вивчення шведської, а й інформацію про шведське суспільство. Курс доступний у різних населених пунктах Швеції та онлайн.
Переселенець з українською освітою може переоцінити її за шведською системою, щоб з’ясувати, якому рівню вона відповідає в Швеції. Оцінку проводить Рада вищої освіти. Це може суттєво допомогти у пошуках роботи або для навчання.
Майже усі жінки з оточення Олени планують повертатися в Україну після війни.
«Більшість не просто хоче, а мріє про це, – розповідає Олена. – Вони тут себе не бачать у майбутньому. Певна річ, ось цей «синдром провини» і певні протиріччя між тими, хто залишається в Україні, і тими, хто виїхав, ускладнюватимуть ці процеси. Я маю пояснення цьому. Конфлікт психологічний. Коли я приїжджаю до Івано-Франківська, я розумію, що ми глобально змінилися, що вже ніколи так не буде, як раніше. Франківськ – це взагалі особливе місце, невеличке, камерне, де всіх один одного знають. І війна змінила це. Багато людей ніби злі на весь світ, що ідилію минулого, довоєнного, життя було порушено. Якщо колись усі були вдома, усі були на своїх місцях. А зараз цього немає. І порушення звичного плину життя викликає певну агресію, яку людина природньо має на когось спрямовувати. Я навіть в певний момент спілкувалася зі своєю психотерапевтинею, тому що на мене спочатку дуже впливали ці речі. Аж до депресії. А зараз ні. Я дуже змінилася. Я просто спокійно роблю свою справу, у мене є мета, я чітко знаю, чого я хочу, в мене є бізнесові плани, які передбачають популяризацію української культури. Хоча тут дуже нелегко у цьому відношенні. Наприклад, якщо я офіційно читаю лекції, то сплачую податки у розмірі 61 відсотка».
Світосприйняття Олени змінилося. Якщо в перші місяці війни вона не хотіла виїжджати, то сьогодні вона переконана у тому, що зробила вірний вибір. Адже пріоритетним для неї було питання безпеки її трьох дітей. І сьогодні вона усвідомлює, що «в житті не робила стільки для України в Україні».
Мужність і стійкість українських жінок надихають. Незважаючи на труднощі, з якими вони зіткнулися, багато з них знайшли в собі сили і рішучість піднятися і створити краще життя для себе і своїх сімей. Вони є свідченням сили людського духу перед обличчям подекуди найстрашніших випробувань. Так, війна поглинає суспільства. Але не цього разу.