Пробуючи спрогнозувати майбутнє України після Перемоги над росією, більшість аналітиків доходить висновку: найімовірніше воно нагадуватиме долю Ізраїлю – країни, чия площа співмірна з територією Львівської чи Хмельницької областей, водночас її ВВП на душу населення є більший за французький чи англійський і перевищує український в 12 разів.
Іще у першій половині 80-их в Ізраїлі багато чого нагадувало сучасну Україну: перманентна війна, інфляція і зовнішні борги, корупція, популізм і ненадійна підтримка США. Через кілька років вони почали з усього цього упевнено вибиратися. При тому, що недружньо налаштовані країни оточують єврейську країну по всьому сухопутному кордону, диверсії та теракти тут відбуваються постійно і так триває з першого ж дня проголошення Незалежності…
«НАВІТЬ НЕ ДУМАЙТЕ ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ…»
Це сталося 14-го травня 1948 року, о 16 годині. У Тель-Авіві тимчасова державна рада євреїв-сіоністів проголосила незалежність Ізраїлю на територіях, які Генеральна асамблея ООН виділила під створення єврейської держави.
Текст Декларації видрукували за годину до офіційної царемонії і доставили на попутному автомобілі, який перевищував швидкість і був зупинений поліцейськими. Від штрафу водія врятувала заява, що поліція затримує проголошення нової держави. Майбутній перший прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон пізніше згадуватиме ці події так:
– Того вечора натовпи людей танцювали на вулицях, а я не міг танцювати. Я знав, що попереду війна і що ми втратимо в ній своїх кращих бійців. Нам, палестинським євреям, доведеться протистояти усім арабським країнам. Щоб опиратися місцевим бандам ми озброєні досить добре, але чи встоїмо, коли доведеться воювати з регулярними військами?
15 травня спливав термін дії Британського мандату на Палестину. За рік до цього англійці, які від самісінького розпаду Османської імперії виконували тут функції зовнішнього управління, вирішили самоусунутися. Аргументували це тим, що не здатні знайти рішення, яке б помирило арабів з євреями.
У листопаді 1947-го Організація об’єднаних націй ухвалила резолюцію, якою поділила територію Британського мандату на єврейську і арабську частини у співвідношенні 57% до 43%. Для Єрусалима передбачили окремий статус під опікою ООН. Таке рішення підтримала більшість делегатів, включаючи США і СРСР.
Практично одразу ж після цього у Палестині відновилися збройні сутички євреїв з арабами, які вважали, що план поділу порушує права більшості місцевого населення, яке на 67% складають не євреї.
У кінці листопада єврейська військова організація «Хагана» закликала на військову службу усіх чоловіків та жінок віком від 17 до 25 років. Уряд сіоністів одразу ж виписав зі США військових інструкторів єврейського походження, щоб у стислий термін створити на їх базі боєздатну регулярну армію.
На думку палестинського публіциста Сарі Нусейбеха, араби від самого початку були слабші за своїх суперників:
– Ізраїльтяни створили армію у спартанському дусі, загартовану страхіттями у Європі. Вона мала широкий арсенал зброї, завезеної контрабандою або викраденої у британців під час ІІ Світової війни. Крім того, у маленьких підпільних майстернях виробляли бронетранспортери, міномети та гранати.
За два дні до проголошення незалежності Ізраїлю тимчасовий уряд майбутньої держави гаряче сперечався. Обставини складалися відверто не на їх користь.
Провалилися перемовини з королем Йорданії Абдалою, у розпорядженні якого був грізний Арабський легіон – сучасна регулярна армія, навчена і підготована англійцями.
Абдала прагнув анексувати території Британського мандату, віддані арабам, а єврейську частину включити до складу Йорданії на правах автономії. Ізраїльська сторона не заперечувала проти першого пункту, але категорично відкинула другий. Це означало, що незалежність доведеться відстоювати силою зброї.
Не увінчалася успіхом також і зустріч з державним секретарем США Джорджем Маршалом. 8 травня він заявив міністру іноземних справ майбутнього Ізраїлю:
– Навіть не думайте проголошувати незалежність – вас знищать. Якщо зробите це, про допомогу навіть не просіть. Не помагатимемо ні в ООН, ні військами, ні зброєю.
Урядові кола США бачили вирішення палестинського питання у створенні єврейського та арабського національних анклавів, над якими б британський протекторат замінили міжнародним. Була популярна думка, що не варто «вгрузати у палестинське болото».
Зважаючи на все перелічене, значна частина членів уряду майбутнього Ізраїлю стояла на позиції, що проголошувати незалежність в таких умовах — чисте безумство. Але відповідне рішення з мінімальною перевагою все ж ухвалили. Вирішальними стали слова Бен-Гуріона:
– Проголосимо ми незалежність, чи ні, араби увійдуть на нашу територію, щойно її покинуть англійці. Наші люди вже закупили зброю, пароплави в дорозі. Протримаємося 10 днів, поки вони прибудуть і переможемо. Долю не оминути, а шансу більше не буде!
«ЦЕ БУДЕ РІЗАНИНА, ЯКУ ЗАПАМ’ЯТАЮТЬ НАДОВГО !..»
Уночі, коли потомлені святкуванням громадяни новопроголошеного Ізраїлю іще спали, їх столицю Тель-Авів бомбардували єгипетські літаки. З настанням ранку виявилося: молодій країні оголосили війну Єгипет, Йорданія, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія, Ірак та Йемен. Причиною вторгнення усі називали захист братніх арабів від сіоністської агресії. Сукупно населення нападників переважало ізраїльське більш, ніж у 50 разів!
– Не важливо, скільки у Палестині євреїв. Ми скинемо їх усіх у море, – заявляв в інтерв’ю єгипетським газетам прес-аташе Ліги арабських держав Азам Паша, – це буде війна на знищення. Це буде різанина, яку запам’ятають надовго, як нашестя монголів чи хрестові походи!
Муфтій Єрусалиму Амін аль-Хусейні був іще категоричніший:
– Палестина буде охоплена вогнем і кров’ю, якщо євреї отримають бодай якусь її частину. Я оголошую священну війну, брати-мусульмани! Вбивайте євреїв! Вбивайте їх усіх!
Палестинських арабів налаштовували, що захоплення Ізраїлю відбудеться легко, радили перечекати у сусідніх країнах, поки артилерія союзників зробить свою справу. І спочатку все так і виглядало.
Арабський легіон Йорданії завоював центральну Палестину, включаючи стару частину Єрусалима. Сирійські і ліванські війська наступали з півночі. Єгипетські танки опинилися за 35 кілометрів від Тель-Авіва. Здавалося, ніщо не стане на їх шляху…
Військ молодої держави, на той момент, було трохи більше 60 тисяч. При цьому на усіх не вистачало навіть гвинтівок. Не кажучи вже про важку артилерію чи танки. Ізраїльський професор історії Міхаель Бар-Зоар згадує: 23 травня жителі Тель-Авіва заполонили міські ресторани, щоб зустріти смерть весело і напідпитку…
Тої страшної ночі вони дізнаються, що саме мав на увазі їх лідер Давид Бен-Гуріон, переконуючи соратників будь-що голосувати за незалежність Ізраїлю.
В аеропорту міста Хайфа саме розвантажували борти з 35 тисячами гвинтівок і 45 гарматами, які прибули з Чехословаччини. Найціннішим же вантажем стали чотири розібрані німецькі винищувачі. Їх одразу ж починають збирати. Німецькі хрести на фюзеляжах поспіхом замальовують шестикутними єврейськими зірками.
Як пізніше напише згаданий вище Бар-Зоар, один з літаків під час пробної стрільби вцілив у власний пропелер, другий розбився іще на злеті. Два, що лишилися вже невдовзі полетіли обстрілювати єгиптян. Коли вони, несподівано з’явилися у небі, ворожі танки зупинилися і у паніці розвернулися назад… Пізніше історики назвуть цей момент переламним. Саме після нього євреї перейшли у рішучий контрнаступ.
«НЕ ДАСТЕ ЗБРОЇ – ВОЮВАТИМЕМО КАМІННЯМ І ПАЛИЦЯМИ!»
Невдовзі після рішення ООН про створення на території Палестини двох держав Давид Бен-Гуріон передбачаючи майбутні події, відправив у США свою вірну соратницю Голду Меєр. Її завданням було зібрати у заможних американських євреїв 10 мільйонів доларів на майбутню війну за незалежність.
– Ми вирішили воювати за свою країну, – переконувала американців єврейська посланиця, – ми вас про це не запитуємо: дасте грошей – купимо зброї, не дасте – воюватимемо камінням і палицями!
Голда Меєр виявилася настільки переконлива, що за три місяці назбирала цілих 50 мільйонів доларів (близько 400 мільйонів, за сучасним курсом). Це втричі перевищувало, скажімо, річну виручку від аравійської нафти. Представники сіоністів одразу ж подалися в Європу шукати все необхідне.
Попри те, що після ІІ Світової війни зброї тут вистачало, існувало ембарго США на її поставки у Палестину. Воно відлякувало багатьох. Зважаючи на це, довелося екстрено шукати підтримки у СРСР, сателіти якого на той момент вже озброювали арабів. Надію вселяло те, що в ООН СРСР і його сателіти проголосували за створення єврейської держави.
Під час переговорів зі Сталіним Бен-Гуріон намагався створити у того ілюзію, що молода єврейська держава може стати форпостом радянського впливу на Близькому Сході. Це спрацювало. Чехословацьким комуністам спустили вказівку продавати Ізраїлю накопичену у них зброю 3-го рейху. Туди почали надходити десятки нових танків, мінометів і бойових літаків.
Заручившись потужною підтримкою, євреї вже до кінця липня відвоювали не лише всі землі, виділені їм рішенням ООН, а і значну частину арабської Палестини. 17 вересня член екстремістської єврейської організації Лехі вбив посередника ООН – шведського графа Бернадота, який вимагав від Ізраїлю поступок арабам. Бен-Гуріон одразу ж заборонив Лехі, але на жодні поступки не пішов.
22 жовтня ізраїльські війська знищили флагман військово-морських сил Єгипту «Емір Фарук», невдовзі після цього на території Лівану ущент розгромили Арабську визвольну армію. На початку 1949 під егідою ООН починаються перемовини між Ізраїлем і його противниками. Перемир’я уклали з Єгиптом 24 лютого, з Йорданією – 3 квітня, з Сирією – 20 липня.
У підсумку війни, яку євреї називають війною за незалежність, а араби – Катастрофою, Ізраїль окупував майже половину територій, виділених ООН під створення арабської держави, в тому числі і західну частину Єрусалиму. Решту анексувала Йорданія. Єгипту дістався Сектор Газа. Того ж року Ізраїль офіційно вступив в ООН і став загальновизнаною державою. Тут обирають перший парламент – Кнесет.
Впродовж війни з територій зайнятих євреями виїхало 600 тисяч арабів. Основна їх частина оселилася на західному березі річки Йордан та у Секторі Газа. Звільнені ними землі конфіскували. В той же час з країн, які оголосили війну Ізраїлю, рятуючись від погромів, на його територію виїхало майже 800 тисяч євреїв. Такий «обмін населенням» не втратив імпульсів і після 1949-го.
Араби і досі запевняють: причиною втечі їх земляків були проведені Ізраїлем етнічні чистки. Прикладом таких називають вбивство кількох сотень жителів арабського села Дер-Ясін у квітні 1948. Офіційний Ізраїль вказаний злочин засудив, але повертатися арабам все одно не дозволив.
Професор історії Ілан Паппе, який досліджував відкриті дані ізраїльських архівів, відстоює думку, що сіоністи реалізували продуманий план депортації арабів для захоплення максимальної кількості територій колишнього Британського мандату. Цю думку поділяють не усі історики, втім, численних фактів силової депортації населення не заперечує ніхто.
Як результат, майже мільйон арабів виявилися приречені на злиденне життя у таборах для біженців. Це створило благодатний грунт для реваншистських та екстремістських ідей, які даються взнаки і дотепер.
«СУМНА ДОЛЯ ЦЬОГО НАРОДУ ПЕРЕДБАЧЕНА ЄВАНГЕЛІЄМ…»
Заклики кидати євреїв у море з одного боку і етнічні чистки арабів з іншого – що ж підняло температуру взаємин двох народів так високо? Щоб знайти відповідь на це питання, зробимо історичний екскурс.
Станом на кінець ХІХ ст., євреї майже 2000 років не мали своєї держави. Вже на момент народження Ісуса Христа, Палестина була провінцією у складі Римської імперії. Її жителі почали переїзджати на землі нинішньої Європи. Процес прискорився в рази після 638 року, коли Палестину завоювали араби. У 1099-му арабів прогнали хрестоносці. Контроль над територією переходив з рук у руки аж до 1517-го, коли її завоювали турки-османи.
У ХІХ ст., євреї компактно проживали в усіх країнах Європи. Відносини з місцевим населенням подекуди складалися дуже напружені. Впродовж століття єврейські погроми виникали у Німеччині, Данії, Чехії, Австрії, Польщі, Греції, Румунії та Угорщині. Не кажучи вже про російську імперію. Тут лише за період 1881-82 р.р. їх відбулося аж 166!
Після вбивства російського імператора Олександра ІІ в багатьох газетах з’являються статті, які обвинувачують у цьому саме євреїв. Це провокує криваві акції, під час яких розпалена біднота громить єврейські будинки, шинки і крамниці, лишаючи їх власників без майна. Місцева влада часто закриває на це очі.
Російський історик Пьотр Зайончковський пояснював це поглядами нового царя Олександра ІІІ, який, за його словами, «відчував зоологічну ненависть до євреїв і вважав, що сумна доля цього народу передбачена Євангелієм».
Вороже ставлення до євреїв (його іще називають антисимітизмом) можна пояснити тим, що більшість населення у більшості країн Європи в той час складали селяни, а от серед євреїв селян зовсім не було. Всі вони належали до так-званих «не трудових класів», були ремісниками, дрібними крамарями, підприємцями, промисловцями чи інтелігентами.
Через це в уяві простого народу, єврей переважно асоціювався з шахраюватим лихварем, який живе чужою працею і якого так і хочеться звинуватити в усіх бідах. Поступово такі настрої у багатьох європейців набули ознак сталого переконання.
Саме від погромів рятувалися учасники першої хвилі міграції до Палестини. Переважно це були прихильники ортодоксального юдаїзму з країн Східної Європи.
«СИЛА ЗДАТНА БРАТИ ГОРУ НАД ПРАВОМ…»
Переселенці купують земельні ділянки, де змушені займатися невластивим для себе сільським господарством. Вони не мають відповідних навичок, страждають від незвичного субтропічного клімату, крім того, їх усіляко гноблять турецька адміністрація та місцеві араби, які складають абсолютну більшість тутешнього населення.
Араби переважно працюють робітниками на турецьких господарствах. Вони живуть у Палестині майже тисячу років і їм зовсім не подобається, що євреї купують тут землю. Бо на придбаній землі працюють самі, а відтак у арабів стає дедалі менше роботи.
Попри це, євреїв до Палестини переїздить дедалі більше. Цьому сприяє поширення у Європі ідеології сіонізму – руху за об’єднання єврейського народу у власній державі, де він буде захищений від несправедливої агресії інородців. Батьком сіонізму став письменник Теодор Герцль, який, зокрема, вважав:
– Ми – євреї – особливий народ. Але бути такими нас змушують обставини. В нещасті євреї гуртуються і несподівано виявляють велетенську силу, а нині і у найближчому майбутньому саме сила здатна брати гору над правом. Щойно у нас з’явиться своя власна держава, ми не будемо розсіяні по усьому світі. Ми будемо силою.
Для сіоністів принципово, щоб їх держава відновилася саме там, де вона існувала два тисячоліття до цього. Вони не хотіли зважати на те, що у тодішній Палестині євреїв проживало навіть менше, аніж у сусідньому Єгипті, що вона була найвідсталішою провінцією Османської імперії.
Євреї організовано скуповують тутешню землю, навіть найнепридатніші для обробітку ділянки. Попит не спадає ні коли суттєво піднімається її ціна, ні після обмежень, накладених турецьким урядом через загрозливі масштаби іудейської еміграції. Переселенці дають хабарі місцевим чиновникам. А відтак земля і далі продається.
У 1904-му починається друга хвиля єврейських переселень у Палестину. Вона виявилася набагато чисельнішою за першу, оскільки тепер, крім ортодоксальних юдеїв, сюди вирушила молодь, захоплена соціалізмом.
Їдуть, аби під гаслом «Єврейська праця на єврейській землі» створювати колективні сільські господарства, так-звані кібуци. Серед молодих людей був і майбутній перший прем’єр-міністр незалежного Ізраїлю Давид Бен-Гуріон. Він згадуватиме ті часи так:
– Немає більше крамарів, маклерів, нероб, які живуть чужою працею. Всі мешканці кібуцу працюють і користуються плодами рук своїх. Чоловіки орють, боронять і засівають землю. Жінки працюють на городі і доять корів. Діти пасуть гусей, верхи на конях скачуть до батьків у поле. Це сільські мешканці із засмаглими обличчями, від них пахне полем і гноєм. Лише заснування нових кібуців на ізраїльській землі і є справжній сіонізм, все решта – пусте гаяння часу.
Євреї освоїли технологію опріснення води з Середземного моря. Вони підливають нею свої ділянки, обробляють їх з допомогою передових технологій свого часу і поступово земля стає все родючіша.
Для захисту від арабів, які усе частіше здійснюють набіги на єврейські кібуци, створюють воєнізовану організацію Хашомер. Саме вона виховуватиме майбутні покоління борців за незалежний Ізраїль.
КРИВАВИЙ ШЛЯХ ДО «НАЦІОНАЛЬНОГО ВОГНИЩА»
Напередодні Першої Світової війни євреїв у Палестині вже 85 тисяч. Лідери сіоністів роками їздять світом, ведучи перемовини з очільниками великих держав про підтримку створення національного дому для євреїв. Намагаються налагодити канали навіть у Сполучених штатах Америки, у яких вже тоді розгледіли лідера повоєнного світу.
Утім, найбільшу підтримку вдається знайти у міністра закордонних справ Британії Артура Бальфура. Саме з його подачі британський уряд 2 листопада 1917 р. ухвалив декларацію, де були, зокрема, і такі слова:
– Уряд Його Величності докладе усіх зусиль, щоб створити на території Палестини національне вогнище для єврейського народу. При цьому не мають бути порушені громадянські чи релігійні права неєврейських общин, які там проживають.
Через рік до декларації Бальфура приєднаються США, Франція та Італія. На той момент, коаліція, до якої входила Османська імперія програла І Світову війну. Її володіння на близькому сході розділили між собою переможці – Франція та Британія. Для виконання Декларації Бальфура, рішенням Ліги Націй, Палестину у 1922 р. віддають під юрисдикцію Британського мандату.
Це відбувається у час, коли на її території вже тривають криваві сутички між арабами та євреями. Перших все іще у рази більше. «Палестину — нам, євреїв — нашим псам», скандують араби. Британський комісар доходить висновку, що продовжувати масову імміграцію євреїв за таких умов неможливо. Утім самі вони вважають інакше.
Впродовж наступних 15 років у Палестину продовжують масово прибувати біженці, спочатку з охоплених антисемітизмом Польщі та Угорщини, а пізніше і з нацистської Німеччини. Станом на 1939 рік, євреї вже складають 30% місцевого населення.
Араби закидають британській владі прагнення створити єврейську державу, змінивши демографічну ситуацію. У 1936-му вони піднімають повстання проти британців та євреїв, вимагаючи заборонити євреям іммігрувати у Палестину і купувати тут землю. Британці пробують порозумітися з лідерами повстанців, вперше озвучують пропозицію поділити Палестину на дві держави. Араби її категорично відкидають.
Повстання триватиме майже три роки і буде жорстко придушене. Одначе після цього офіційна Британія опублікує так-звану «Білу книгу» – документ, який передбачав, що найближчі 5 років євреї все іще матимуть право переїзджати у Палестину, але у кількості не більшій, ніж 75 тисяч. Подальша ж іміграція може бути продовжена лише зі згоди арабської більшості.
Євреї «Білу книгу» не прийняли, але у ІІ Світовій війні все ж виступили на боці Британії. Бен Гуріон закликав «допомагати Британії, так ніби «Білої книги нема», але боротися проти «Білої книги» так, ніби нема війни». Єврейських біженців продовжують завозити у Палестину нелегально.
Після завершення Другої Світової війни відносини з британським урядом остаточно зіпсувалися. Найрадикальніші сіоністи починають боротьбу проти британської адміністрації, заявляючи, що саме «Біла книга» не дала змогу мінімізувати кількість жертв нацистського Голокосту, який у підсумку забрав життя майже 6 мільйонів євреїв.
Вони влаштовують теракти, підривають мости, залізничні колії, а у 1946-му – навіть штаб-квартиру британської адміністрації у готелі «Цар Давид». Загинуло більше 90 людей.
Давид Бенгуріон відмежувався від теракту і висловив «жах від безпрецедентного злочину». Утім, у 2006-му 60-річчя цієї акції в Ізраїлі відзначили на офіційному рівні. На британську ноту протесту Кнесет відреагував, просто додавши на меморіальну табличку текст «По телефону зробили попередження, але з причин, відомих тільки британцям, готель не евакуювали».
(ДАЛІ БУДЕ)
