Не так давно у соцмережах активно обговорювали статтю аналітика Валерія Пекаря «Виграти війну, програти мир». У ній він моделював ситуацію, якщо після Перемоги над росією події в Україні розвиватимуться по інерції і дійшов висновку, що за таких умов українці можуть перетворитися на – цитую – «націю ображених переможців». Коли автора в одному з інтерв’ю запитали, чи здатен він привести приклад країн, які вже опинялися у подібній ситуації, той почав відверто плутатися з відповіддю, а у підсумку, ні сіло, ні впало, назвав такою країною повоєнний Радянський Союз…
Як на мене, приклад не вдалий і абсолютно не релевантний ситуації, що її переживає нинішня Україна. Вже хоча б тому, що після перемоги ми точно не повинні наслідувати СРСР у жодному його вигляді. Та країна намагалася усіляко відгородитися від цивілізованого світу, ми ж навпаки – прагнемо туди інтегруватися, знайшовши власне достойне місце. Тому куди вдячніше шукати відповіді у своїй власній історії.
Як Гетьманщина докотилася до «Руїни»?
Навесні 1648-го року у Речі Посполитій несподівано переривається десятиріччя «золотого спокою», який настав після придушення поляками козацького повстання під проводом Павла Бута, Якова Острянина і Дмитра Гуні. До 1638-го козаки, не бажаючи миритися з утисками своїх віри і прав, шість разів масово виступали проти польської шляхти, однак увесь час зазнавали невдачі.
Усі ці поразки, утім, сторицею окупляться за один рік. Вже до початку літа 1648-го під проводом Богдана Хмельницького, разом з узятою в союзники татарською кіннотою, вони під Жовтими Водами і Корсунем упень розгромили польське військо і продали у неволю обох його гетьманів. Іще через чотири місяці під Пилявцями змусили панічно втікати решту армії Речі Посполитої і гнали її аж до території нинішньої Польщі. Козаки і селяни спільно борються проти сваволі католицької шляхти і нав’язуваної нею церковної унії. У народі масово шириться клич: «За Україну без хлопа і пана»!
Учасник тих подій, літописець Самовидець описав той час так:
Усе живе піднялося в козацтво, заледве було знайти в якому селі родину, в якій би не було чоловіка, який не пішов до війська. Навіть у містах, де було Магдебургське право усі бурмістри та урядники кидали службу, голили бороди і йшли до війська.
Улітку 1649-го під Зборовим козаки Хмельницького громлять 40-тисячне польське військо на чолі з королем Яном-Казиміром і укладають Зборівський договір, результатом якого стає офіційне визнання поляками так-званої Гетьманщини – території у межах трьох воєводств, на які поширюється влада виключно Війська Запорозького. Тут не мають права перебувати польські збройні сили та євреї, усі державні посади обіймають православні. Представників Київської метрополії вводять до складу Сейму Речі Посполитої…
Після укладення Зборівського договору популярність Богдана Хмельницького починає поступово зменшуватися. Справа у тому, що, згідно до одного з пунктів, усі ті, хто не потрапив до 40-тисячного козацького реєстру, мали повернутися до своїх панів. Йшлося, звісно ж, передусім, про тих самих повсталих селян, ентузіазм яких описував Самовидець.
Окреме незадоволення народних мас викликало те, що союзні козакам татари не рідко нападали на українські села, порушуючи домовленості, згідно яких мали воювати лише з поляками. Коли безчинства татар частішають, народ звинувачує у цьому гетьмана, мовляв, навів на рідну землю бусурман.
Самого Хмельницького, тим часом, більше обурює те, що саме «особлива» позиція татар після переможних для козаків битв під Зборовим і Жванцем двічі врятувала польське військо від тотального розгрому і не дала змоги завдати Речі Посполитій вирішальної поразки. Гетьман усвідомлює, що воювати проти одної з найсильніших у тогочасній Європі польської армії без союзників об’єктивно не може і, щоб швидко не втратити щойно здобуту державність, обирає стратегію балансування на інтересах усіх сусідніх країн.
Результатом саме такого мислення стало і укладення сумнозвісної Переяславської угоди з Московським царством. Від початку воно замислювалося як суто антипольська коаліція, що нарешті дозволить перемогти Річ Посполиту.
Вже через 2 роки Москва укладе з Річчю Посполитою Віленське перемир’я проти Швеції. Козацьких посланців на переговори не допустять і це стане достатньою причиною для денонсації Переяславських статей. Як пізніше згадував у спогадах батько майбутнього гетьмана Івана Виговського Остап, Хмельницький відреагував на це словами:
Я вже знаю, що робити: треба відступити від руки царської. Підемо туди, куди Бог повелить: не те, що під християнського пана, а хоч би й під бусурмана…
Не судилося. Батька Гетьманщини розбила апоплексія і невдовзі він помер. Без важкої руки Хмельницького козацька держава почала швидко руйнуватися на радість як Москві, так і Речі Посполитій. В українській історії починається період, який згодом назвуть «Руїною».
Усі вибудувані Хмельницьким хитромудрі конструкції розвалилися і на довгі 10 років Україну охопила безперервна війна усіх проти усіх…
Вже наступного року московський цар, всупереч Переяславським угодам, намагається силою призначити в українські міста своїх воєвод. У відповідь наступник Хмельницького Іван Виговський, всупереч волі більшості українців, відновлює перемовини з поляками і татарами.
Пани б’ються, а у мужиків чуби тріщать
З 1657-го по 1667-ий роки Московське царство будь-що намагається втримати землі, здобуті після Переяславської ради. Польща не менш наполегливо прагне повернути ці землі собі. Козацька старшина почергово укладає договори то з першими, то з другими, ставлячи основною умовою збереження своїх «вольностей» і «привілеєв». Кримські татари допомагають то козакам, то полякам, але рівно настільки, щоб ніхто з них не переміг остаточно…
Після усунення від гетьманства Івана Виговського в Україні закінчується період влади єдиного гетьмана. Далі їх править одночасно по два, а то й по три. Правобережжя, Лівобережжя і Запорозька Січ живуть кожен своїм життям. Усе частіше їх очільники опиняються по різні боки барикад.
Український народ весь час переходить з-під одних панів до інших. На політичних тонкощах прості люди знаються мало. Їм важливо, щоб настав спокій і новий пан виявився бодай відносно добрий. Утім, на ці скромні побажання не зважає фактично ніхто.
Останнє зусилля об’єднати Україну під суверенною владою сталося у 1667-му. Воно належить гетьману Петру Дорошенку. Дізнавшись, що Москва і Польща почали переговори про розподіл козацької України по Дніпру, він кличе на допомогу 30 тисяч татар, громить поляків на території сучасної Вінничини і вирушає далі, на північ і захід України. Налякані поляки у відповідь швидко підписують з Москвою сумнозвісне Андрусівське перемир’я…
Воно завершує 13-річну польсько-московську війну укладенням 13-річного миру. До Москви відійшла Лівобережна Україна з Києвом, до Польщі – Правобережна. Над Запорозькою Січчю проголошують спільну владу обох держав. Спільно обидві держави зобов’язуються також протистояти татарським набігам і козацьким бунтам.
За гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи на українських землях усе більше укріплюється зверхність Москви. За Самойловича, наприклад, Українську православну церкву виводять з-під зверхності Константинополя і переводять у підпорядкування Московському патріарху, за Мазепи війська Гетьманщини допомагають царю приборкувати повстання на Запорозькій Січі.
Платою за лояльність гетьманам стає економічне та соціальне зростання козацької старшини. До її рук переходять чималі землеволодіння, млини, ґуральні, заклади промисловості і торгівлі. Утверджується державно-політичний устрій, за яким Гетьманщина житиме аж до своєї ліквідації у 1764-му році.
Простому народу такий стан справ абсолютно не імпонував. Про це свідчить хоча б той факт, що коли, скориставшись війною Москви зі Швецією, Іван Мазепа вирішив відновити самостійність Української держави і вступив у змову з шведським королем Карлом XII, більшість населення сприйняла це абсолютно байдуже.
Навряд чи народ надто любив Москву, її царя і бояр. Швидше просто не відчував козацьку старшину виразниками своїх інтересів. Поводження українських панів мало відрізнялося від поводження польських чи московських, а відтак у рядового українця виникало сакраментальне питання: «А яка між ними різниця»?
Чи не звідси беруть свій початок крилаті українські прислів’я, на кшталт, «Пани б’ються, а у мужиків чуби тріщать» або «Моя хата скраю»?
Можна звично нарікати на несвідомість чи навіть темноту народу, засліпленого виключно власними егоїстичними інтересами. Але чи не були на своєму рівні такими ж самими егоїстами представники козацької старшини, які не цікавилися потребами народу?
Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов вважає, саме за Самойловича і Мазепи було запущено процеси, які згодом зумовлять занепад Гетьманщини. У своїй праці «Дух нашої давнини» він приводить такі міркування:
Коли амбіцією колишньої козацької старшини стало вже не бути вільними, не всім верховодити, не на Січі панувати, а на своїх землях жито сіяти та табуни розводити у тіні чужого меча, функції панування перебрали на себе різні Румянцеви і Вельємінови… Не стало організаторського характеру, не стало ідеї. Їх воля заснула втомлена, збайдужіла і меч випав з сонної руки.
Як бачимо, цінність підтримки арміями сильних сусідніх країн в очах більшості козацької еліти переважала цінність підтримки власним народом. Остання сприймалася, як щось, за що узагалі не треба боротися.
Термін національної держави, якщо він не підкріплений ідеєю устрою, максимально привабливого для більшості народу, залишається просто терміном. Якщо ж нація не має бачення устрою держави, за яку бореться, майбутню долю їй, у кращому випадку, нав’яжуть ззовні, у гіршому – і взагалі позбавлять цієї самої долі, розігравши карту невизначеного народу у нього за спиною.
У сьогоднішній війні з росією дуже важливо, аби і влада, і народ боролися за одну і ту ж саму Україну. Нині битву ведуть, без перебільшення, усі українці, кожен на своєму місці. А тому приватизувати Перемогу ні у кого не вийде. Ми всі боремося з росією, передусім, тому, що не хочемо російської моделі у себе. Безкарність купи людей при владі, які називають себе елітою, справедливість на користь того, у кого більше грошей і зв’язків, бардак на місцях, за який ніхто не несе відповідальності – все це абсурд, від якого ми прагнемо назавжди звільнити Україну після Перемоги у цій війні.
Усього цього нам ніколи не дасть сама лиш влада: там завжди знайдуться ті, хто спробує скористатися Перемогою для примноження своїх власних «вольностей» і «привілеїв». Війна має докорінно змінити українців як народ. Після того, як тисячі найкращих з нас віддали свої життя у боротьбі з окупантом, ми просто не маємо права ставитися до політики так легковажно, як робили це дотепер. Маємо навчитися відповідально обирати владу, аналізувати дії, а не слова, за три версти бачити популіста-лицеміра. Тоді й самі не зчуємося, як Україна стане новою. Такою, у якій захочеться жити усім, а не лише купці обраних.
