Після того, як стало очевидним, що війна з росією розтягується на невизначений термін загострилися суперечки щодо того, чи усіх українців можна вважати громадянами у тій самій мірі. Мовляв, кожен має запитати сам себе: ким я хочу бути. Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?
Соцмережами почали ширитися емоційні пости, на кшталт:
– “Чому країна відвертається від тих, хто виїхав? Як можна допускати протиставлення між людьми, які лишилися в Україні або повернулися до України і людьми, які перебувають за її межами? Люди з інвалідністю, жінки з маленькими дітьми, які втратили житло — вони всі, по вашому, “жертви” і “біженці”, а не ГРОМАДЯНИ?”
– “Я бачив людей, які бігли з палаючого Маріуполя, людей, які вижили у Бучі. Вони втратили все, вони були свідками розстрілів сусідів! Сьогодні, працюючи за кордоном, більшу частину грошей надсилають рідним в Україну. І, не зважаючи на усі труднощі, постійно донатять на допомогу для фронту!”
Чимало коментаторів починають протиставляти українців за кордоном українцям з передової. Мовляв, хтось бореться, а хтось просто перечікує… Втім, чи підтримують таке протиставлення самі наші захисники? Поспілкувався з кількома знайомими з “передка”. Вони забажали, щоб не називав їх імен, але своїми думками поділилися:
Кожен, хто починає говорити, що один українець є правильніший за іншого свідомо чи не свідомо вбиває клин у нашу єдність, яка є принципово важлива під час війни. Розкол легко посіяти, але у якийсь момент він може вийти з-під контролю, проходячи по все більшій кількості ліній.
Спершу ми сперечаємося, хто кращий — ті, хто лишився чи ті, хто виїхав? Потім почнемо визначати, хто воював, а хто сидів у тилу, потім, хто воював ближче до фронту, а хто далі. Після цього можна поз’ясовувати ще і, хто з воюючих виконував правильні накази, а хто ні. І так до нескінченності.
Я воюю, але мої діти у цей час перебувають у Німеччині. Особисто мені спокійніше на душі від того, що вони у безпеці. Маю змогу не відволікатися на зайві думки.
Війна, окрім усього іншого, є ще й тяжким навантаженням на бюджет держави. Як не парадоксально це звучить, але те, що з України у цей час виїхало чимало вразливих верств населення — жінки у декреті, люди з особливими потребами і так далі – дозволяє економити витрати на їх підтримку.
Якщо повернути з-за кордону абсолютно усіх українців, просто втратимо свій голос і своє лобі в інших країнах. Шкоди від цього може виявитися навіть більше, ніж користі.
Особисто від себе додам: я на 100% переконаний, що не варто заздрити тим, кого війна вихопила з мирного життя і понесла у чуже і невідоме закордоння. Тим більше, зважаючи на те, що дехто, навіть живучи в Україні, так і не здатен стати громадянином у повному сенсі цього слова.
А дехто навіть за кордоном має активну позицію — відвідує акції на підтримку України, збирає кошти, шукає автомобілі і обладнання для фронту… Зрештою роз’яснює іноземцям, що насправді відбувається на його Батьківщині, руйнуючи міфи, які там десятиліттями насаджувала російська діаспора.
Українці мають шанс перемогти лише у випадку, якщо берегтимуть свою єдність. Маємо пам’ятати:
МИ АБО ВСІ СТАНЕМО БІЖЕНЦЯМИ, ЯКЩО — БОРОНЬ БОЖЕ – НЕ ЗМОЖЕМО ЗУПИНИТИ ІМПЕРСЬКУ РОСІЮ АБО – ТАК САМО ВСІ ! — ЗАЛИШИМОСЯ ГРОМАДЯНАМИ НЕЗАЛЕЖНОЇ, ДЕМОКРАТИЧНОЇ УКРАЇНИ!
Усвідомлюючи усю екзистенційність цього питання, у сьогоднішніх реаліях його варто максимально відкрито і спокійно поставити кожен собі. А після цього так само відкрито і спокійно відповісти: а що саме особисто я роблю, щоб Україна вистояла?
В умовах, що склалися абсолютно кожен з нас може і повинен:
– Тримати голову холодною і допомагати робити це іншим. Не вестися на російські інформаційні вкиди і — тим більше — не поширювати їх.
– Регулярно долучатися до допомоги фронту власними грошима та часом.
– Допомагати тим, кому складніше, ніж нам: бійцям ЗСУ, їх родичам, жителям прифронтових територій.
– Підтримувати усе українське: місцевих виробників, культуру, незалежні медіа.
І звісно ж, кожен з нас мусить бути психологічно готовий до мобілізації. А іще краще — практично…
