Українську історію не можливо читати без брому. Ці слова належать першому керівнику Директорії УНР Володимиру Винниченку. Не знаю, який саме період історії мав на увазі він, а особисто мені заспокоїти нерви хотілося, читаючи, передусім, історію національно-визвольних змагань початку минулого сторіччя. Чому програла проголошена у той час Українська Народна Республіка? Спробуємо розібратися у черговій серії роздумів «Як не програти після Перемоги»?
Народ, що звик жити під якимось володарем, коли навіть через якийсь випадок отримає свободу, утримує її з великими труднощами. Бо виріс у рабстві і є духовно ним заражений.
Ніколо Макіавелі
1920-ий рік. Під натиском військ більшовицької росії 12-тисячна армія Директорії Української Народної Республіки змушена перейти польський кордон по річці Збруч. Після кількох витіснень її керівництва з Києва столицями УНР по кілька місяців або навіть днів встигли побути Житомир, Сарни, Жмеринка, Вінниця, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Рівне, Станіслав і нарешті польський Тарнів. Народом у той час ширилося сумне прислів’я «У поїзді Директорія, під поїздом територія». На момент фактичного припинення існування молодої держави її єдиним діючим керівником лишався Симон Петлюра.
У відчайдушному бажанні зберегти бодай частину України незадовго до цього він заручився підтримкою Польщі. Після падіння Австро-Угорської імперії вона саме заходилася збирати свої колишні землі. Їх невід’ємною частиною бачила, в тому числі, і землі новоутвореної Західно-Української Народної Республіки, яка трохи більше року тому уклала Акт злуки з УНР. Нещодавно з’єднані частини одної великої України знову розкололися, а невдовзі і зникли, за умовами Ризького мирного договору, підписаного між СРСР і Польщею.
Наша рідна Рівненщина, яка на початку революції була частиною підросійської України, в останній момент відійшла до Польщі, що у підсумку врятує наших земляків від радянських репресій і голодоморів.
А починалися національно-визвольні змагання так обнадійливо…
«Занехаяна наймичка» вступає у революцію
У перші дні березня 1917-го російський цар Микола ІІ несподівано відрікся від престолу. У результаті змови царської еліти з революційною опозицією влада переходить до Державної думи, яка формує Тимчасовий уряд.
19-го березня у Києві понад 100 тисяч українців вийшли на маніфестацію, щоб підтримати нову владу. Як видно на кадрах відеохроніки, центр Києва тоді сильно нагадував картини революцій, які відбудуться тут через 100 років. Того дня в майбутній українській столиці вперше залунали гасла «Хай живе вільна Україна!».
Свідок тих подій, майбутній голова Директорії УНР Володимир Винниченко змальовував тодішні настрої так:
– Дійсно свідомих українських сил було мало, але тих, хто просто, без свідомості, почував ніжність до своєї національної порідненості – таких були мільйони… Раніше ці люди соромилися того, що їх називали «хохлами», бо бути «хохлом» означало бути темним, безграмотним, посадженим на найостаннішім щаблі соціальної ієрархії. Тепер же ніжність до свого походження… більше не була смішною, і шкідливою… і навіть мала гарний прапор, кольору неба і сонця.
Описані почуття прокидалися здебільшого у дітей селян, сільських священників, дрібних орендарів і нечисленних поміщиків сільського походження. Люди це були численні, але не найосвіченіші, не найзаможніші, а відтак і не найвпливовіші. Їх провідна верства лише формувалася. Згаданий вище Винниченко так описував середній зріз тих, кому судилося стати біля витоків відновленої Української держави:
– Знаходилися такі з нас, які за якимись своїми законами думання вірили, що перемога росії на фронті дасть волю і життя народам в її середині. Вони орієнтувалися на широке серце російської демократії… Інша группа розраховувала на захоплення України німцями. Мовляв, німецький тоталітаризм – експлуататор культурний і розумний, він не буде грабувати так, як царизм і, доячи сили з народу, дбатиме, щоб дійна корова була сита, а відтак і більше молока давала.
За оцінкою Винниченка, у той час про самостійність України говорили лічені одинаки – цитую – «люди занадто хворобливо пройняті національним чуттям». Більшість же сумнівалися, «звідки занехаяна, упосліджена наймичка, візьме уяву про образ свій, якщо перед нею так давно не було дзеркала свідомості»?
«Якби ми хотіли самостійності, ми б це зробили»
Зміни після повалення імперії різні верстви українців бачили по-різному. Солдати, потомлені не зрозумілою їм імперіалістичною війною, хотіли повернутися додому, селян цікавив справедливий розподіл землі, робітників – підвищення зарплатні і покращення умов праці… Будувати самостійну Україну від Карпат до Кавказу прагнула хіба нечисленна освічена інтелігенція, та сама «хворобливо пройнята національним чуттям»…
Зміни на краще усі однаково пов’язували з Центральною Радою, яку створили вже 17 березня 1917-го. Серед її членів більшість отримали ідейні соціал-демократи. Їх гасла знаходили найбільшу підтримку серед революційно налаштованих мас. Їх представниками були і Михайло Грушевський, і Володимир Винниченко, і Симон Петлюра.
23-го червня Центральна Рада проголошує свій Перший Універсал, де заявляє:
– Не відділяючись від усієї росії…, народ український повинен сам господарювати своїм життям!
Проголошення національної автономії народні маси сприймають, як справжню самостійність. На адресу Центральної ради з усієї України посипалися вітальні телеграми від різних земств, рад, товариств, сільських зборів, військових частин і т. д.
Але на той час керівництво Центральної Ради значно більше цікавить визнання свого конституційно-правового статусу… російським Тимчасовим урядом…
Не в останню чергу, це було потрібно через банальну нестачу коштів. Свою діяльність Центральна Рада могла здійснювати лише за рахунок кредитів приватних банків, а там увесь час цікавилися її юридичним статусом.
Прагнучи офіційного визнання від росії, українська сторона намагається зайвий раз її не дражнити і зовсім не говорить про болісні для народу соціально-економічні проблеми.
Тимчасовий уряд назустріч усе одно не йде. Автономію України називає «зрадою», «сепаратизмом» і «проривом фронту». Зрештою Михайло Грушевський особисто заявляє:
– Якби ми хотіли поставити на порядок денний питання самостійності, ми б це зробили. Ви ж бачите, що ми можемо це зробити. Але не хочемо…
Як компроміс, 16-го липня Центральна Рада ухвалює Другий Універсал, в якому йдеться уже про те, що для набуття чинності української автономії її мають затвердити Всеросійські установчі збори. До тоді ж в усіх своїх діях Центральна Рада підпорядковуватиметься рішенням Тимчасового уряду.
Другий Універсал викликає велике обурення, в першу чергу, у середовищі солдатських мас. Вже наступного дня після його проголошення у Києві стався антиросійський збройний виступ полку імені Полуботка, представником якого у Центральній Раді був Микола Міхновський. Свої погляди іще у 1900-му він виклав в авторській брошурі «Самостійна Україна». Ось кілька рядків звідти:
– Ми розуміємо, що боротьба (за самостійну Україну) буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо і те, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі… Щоб проміння свободи усіх націй не заблищало на наших рабських кайданах, ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи.
Натхненні такими промовами протестуючі вимагають від Центральної Ради більш рішучої державної і військової політики, але натомість вона… допомагає російським військам придушити повстання.
Прихильників Міхновського офіційна преса соціал-демократів називає не інакше, як «ворогами революції і робітничого класу, які прагнуть повернути царську владу».
Варто зауважити, на момент прийняття Другого Універсалу у російській армії впродовж місяців стрімко і стихійно зростала кількість українізованих частин. Питання про необхідність скоординувати їх дії на засіданнях Центральної Ради увесь час піднімали прихильники Міхновського. Вони бачили в національних військах основу армії майбутньої самостійної держави. Водночас Грушевський та Винниченко сприймали їх просто, як етнічні українські формування у складі армії демократичної росії.
Після придушення виступу полку імені Полуботка стихійну українізацію військових частин офіційно заборонили. Це гірко розчарувало значну кількість солдатів-українців. Вони масово стають дезертирами. Свідок тих подій, заступник голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів Юрій Тютюнник згадує їх так:
– Виступ полуботківців був першим збройним виступом проти росіян і першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру. Ми мали пройняті революційним ентузіазмом народні маси. Та ті люди, які вважали себе провідниками, не були ними. Дорогий час минав, умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався. Люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію були нечисленні і не могли впливати на розвиток подій.
Незалежність, яку скомпроментували
Питання державного будівництва і вирішення соціально-економічних проблем Центральна Рада у 1917-му щиро вважала прерогативою вищестоячого російського уряду, своєю ж місією бачила виключно українізацію, яка в їх уяві повністю обмежувалася культурно-просвітницькою діяльністю.
Попри безсумнівну важливість такої роботи, абсолютну більшість людей значно більше переймали приземленіші проблеми власного існування.
У 1917-му 80% дорослих українців були неписьменні, половина дітей шкільного віку не ходили до школи. Народ був просто ідеально вразливий до агітації більшовиків лєніна-сталіна з популістськими гаслами, на кшталт, «Землю-селянам!», «Заводи – робітникам!». Вже у жовтні владу у Петрограді захопили саме вони.
Центральна Рада в той час приймає Третій Універсал, який проголошує створення Української Народної Республіки, яка, знову ж таки, не відокремлюється від Росії, але вся влада в ній тепер вже належить лише Центральній Раді.
Запроваджуються свобода слова, 8-годинний робочий день, скасовується смертна кара, анонсуються створення незалежного суду та перехід земель нетрудових господарств у власність «усього трудового народу»…
Нарешті, через чотири місяці після повстання полку Полуботка, в Уряді Центральної Ради таки з’являється посада секретаря з військових справ. Іще через місяць створили також і секретаріат з іноземних справ…
Більшовицька пропаганда тим часом планомірно нищить і без того падаючу популярність Грушевського, малюючи його заможним буржуєм, який має кілька будинків і дачу в Карпатах.
На початку 1918-го більшовики починають організований наступ на Україну. На її території проголошується альтернативна Українська народна республіка з центром у Харкові, а також Донецько-Криворізька та Одеська радянські республіки.
В цей час значна кількість розчарованих Центральною радою українізованих військових частин відмовляється воювати на її боці. Микола Міхновський підсумував це так:
– З усіх народів слов’янщини ми, мабуть, найменше витривалі. Ми досить легко запалюємось, щиро хочемо вже сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними і найменша перешкода змушує нас зректися своїх гордих мрій.
Щоб все таки підняти українців на боротьбу, 22-го січня Центральна Рада зважується на проголошення незалежності УНР, оголошує земельну реформу в інтересах селян і встановлення державного контролю над торгівлею. Утім, у народній уяві вже скомпроментовано саме слово «незалежність».
Запізнілі рішення української влади наштовхуються на загальну апатію, роздратованість та недовіру. В суспільстві наростають анархія, екстремізм, зневага до елементарних загальнолюдських цінностей та моральних норм. Стає очевидно: без зовнішнього втручання ні про яку реальну незалежність більше не може йти мови.
Центральна Рада посилає свою делегацію у Брест, на мирні переговори з Німеччиною та Австрією. Не зважаючи, що на той час українська влада не контролює більшість власної території, у лютому 1918-го з нею все ж укладають мирну угоду, за умовами якої обіцяють надати військову допомогу. За це влада УНР до 31-го липня зобов’язалася поставити Берліну та Відню 1 мільйон тонн зерна.
33 дивізії нових союзників перетинають кордон і за кілька місяців звільняють від більшовиків усю територію тодішньої України.
Між тим, обіцяне зерно весь час надходить з затримкою строків і у недостатніх кількостях. Німецьке та австро-угорське командування переконується: Центральна Рада на своїй території майже не має реального впливу. Союзники вирішують призначити молодій державі інше керівництво. Ним стає держава генерал-лейтенанта царської армії, нащадка козацького гетьмана Павла Скоропадського.
За формою вона виглядала, як диктатура землевласників і поміщиків і фактично була завуальованою формою прямого німецько-австрійського правління, яка виконувала основне завдання – забезпечення безперебійних поставок хліба за умовами Брестського миру.
Замість епілогу
Держава Скоропадського трималася, поки Німеччина і Австро-Угорщина не програли Першу Світову Війну. Потім повномасштабну війну за Українську державу вели залишки охочих, під проводом Петлюри. Щоправда, армія то була часто мало керована і виглядала такою собі «отаманщиною», де розрізнені озброєні загони діють кожен на свій розсуд.
Пізніше у книзі «Сучасна українська еміграція та її завдання» Симон Петлюра напише:
– Будівництво Української Держави менше усього схоже на писання книжок з красного письменства (Винниченко?) або минувшої історії (Грушевський?). Воно вимагає від державного діяча знання техніки будівництва, прозорливості майбутнього, уміння орієнтуватись у складних обставинах сучасного життя, як українського, так і міжнародного, почуття міри і такту, а найпаче систематичної невтомної, так званої «чорної» праці, до якої не кожен здатен.
Колишні соратники Петлюри, апологети мирного порозуміння з «демократичною» росією Грушевський і Винниченко спостерігали за останніми перипетіями національно-визвольної війни вже з-за кордону, відповідно з Франції та Австрії. Михайло Грушевський пізніше визнає:
– Провідники українського життя – і я сам не відрікаюся – довго стояли під владою гасел «спільної революції»… Тепер скажу різко, але справжніми словами: це духовне холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім усяку гідність, але зробили прихильником неволі й холопства.
Висновків напрошується кілька:
- Наші східні сусіди завжди були однакові. Вони не здатні оцінити будь-які поступки і рахуються виключно із організованим спротивом. Якщо спротиву не відчувають, одразу починають силою нав’язувати свою волю через щоразу нові «народні республіки».
- Шанси на здобуття справжньої самостійності не бувають безлімітні. Якщо шанс втрачається, наступного часто доводиться чекати десятиліттями, а то і століттями.
- Реальна незалежність не може обмежуватися виключно формальними атрибутами, поваленням пам’ятників та перейменуванням вулиць. Її сутність має бути глибшим поняттям, яке б, утім, розуміли абсолютно усі верстви населення.
- Союзників, які допомагають нам у боротьбі за незалежність не можна обманювати, взяті на себе зобов’язання обов’язково треба виконувати. Будучи обмануті, союзники відчують право відплатити тою самою монетою. А у разі, якщо вони сильніші, наслідки відплати значно переважать короткочасну користь від обману.
- Побудова самостійної успішної держави не буває швидкою. Тут не вистачить короткомоментного напруження зусиль. Перешкоди на шляху не мають розчаровувати і зневірювати. Коли вони виникають, треба об’єднуватися для ефективного і вчасного їх усунення.
Незалежний народ, який себе поважає мусить усвідомити: лише від нього самого напряму залежить, в якій країні житиме. Такий народ не буде не помічати несправедливість і матиме нульову толерантність до тих, хто є її джерелом. І в першу чергу такий народ сам не чинитиме так, як вважає несправедливо.
Ті, хто мислить себе національною елітою незалежної України повинні з усіх сил бути нею, а не лише здаватися. Вони мають чітко дотримуватися ідеалів, які вважають правильними – байдуже націоналізм це, лібералізм чи соціал-демократія – і твердо орієнтуватися, передусім, на інтереси власного народу.
Іноземні держави мають бути нам партнерами і добрими сусідами. Але в жодному випадку не «старшим братом», який диктує свою волю, якій ти не маєш права не підкоритися.
І звісно ж, нічого не можна забувати. Ні власної історії. Ні добра, ні зла, яке нам хтось колись зробив. Тоді фатальних помилок буде набагато менше.
