Кейс Олексія Чернишова став історією про те, як у розпал війни під ніж потрапила сама ідея національної єдності. Підозра, оголошена йому НАБУ, дивним чином збіглася з моментом, коли він очолив новостворене Міністерство національної єдності – стратегічно важливий проєкт для «зшивання» України. Замість підтримки ініціативи, яка мала об’єднати мільйони українців у світі, ми стали свідками політичного удару по її архітектурі. Тому сьогодні програв не Чернишов, а Україна. Протести проти законопроєкту 12414 вибухнули дуже швидко, вивівши на вулиці студентів, активістів, колишніх героїв Майдану, політичних діячів і навіть військовослужбовців. Соцмережі розірвало гаслами про «знищення незалежності» НАБУ і САП. І все це сталося так раптово, що дехто навіть не встиг загуглити, що таке «САП». Але чи дійсно ми захищаємо те, що працює? І чи заслуговують ці органи на статус «недоторканних»?
Говорячи усе, що буде нижче, автор керується статтею 34 Конституції України, яка кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Зокрема, і молоді на театральних майданах України. Отже, «революція на картонках» завершилася перемогою протестувальників, гасла були гучні, громадськість обурена, соцмережі горіли у праведному вогні гніву, а сенс… десь загубився серед щедрого врожаю грантових коментарів. Багато людей з гарячим серцем, але доволі холодною головою сказали, що час перестати поклонятися бюрократичному ідолу з абревіатурою НАБУ і поглянути в очі реальності: антикорупційна вертикаль в Україні давно втратила префікс «анти» і стала просто… вертикаллю.
Здавалося, що Україна, у якій йде велика війна з росією, перебуває на межі чергової революції. Варто зазначити, що протести підтримали 69% респондентів, а 31% або не підтримали, або їм було важко відповісти. Про це свідчать дані опитування Gradus Research. Можливо, варто дати висловитися і цьому 31%, якого теж хвилює те, що Захід може відвернутися від України за її корупційні гріхи. От якщо буквально на мить зупинити емоційний потік і розібратися: а чи дійсно НАБУ, САП і ВАКС – це антикорупційні лицарі світла і добра? Чи, може, суспільство вийшло на захист просто гарної вивіски? Або ж усе це стало просто поштовхом до вкрай переповненої склянки суспільної думки, яка з соцмереж вилилася на вулиці українських міст?
Псевдонезалежність і псевдоефективність
На НАБУ за 8 років його існування загалом було витрачено понад 7 млрд бюджетних гривень. Додаймо ще 800 млн на САП. Разом ці дві структури спромоглися повернути до українського бюджету 6,7 млрд грн. Різниця становить понад 1,3 млрд грн. Україна у мінусі.
Хоча економічний ефект від діяльності Національного антикорупційного бюро України і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури – історія доволі темна. Погляньмо на дві публікації.
В липні 2023-го на сторінках видання Forbes була процитована заступниця голови НАБУ Поліна Лисенко, яка стверджувала, що відшкодування збитків в межах кримінальних впроваджень НАБУ та САП з 2015 року по 30 червня 2023 року досягло 6,7 млрд грн. 29 липня 2025 року в офіційному телеграм-каналі НАБУ оприлюднили економічний ефект від діяльності НАБУ і САП у 2021-2025 рр. Тобто раніше НАБУ оперувало чимось реальним та фактичним – відшкодованими збитками. Вже в 2025-му говориться про «економічний ефект», до якого крім відшкодувань входять також… кошти та майно, розкраданню яких ВДАЛОСЯ ЗАПОБІГТИ. А ще НАБУ декларує і арештовані активи, які нерідко не доходять до бюджету. Адже арешт – це ще, на превеликий жаль, не повернення, панове!
Якщо у вас є калькулятор, то ви зрозумієте, що з 2015-го по 2023-й рік кожна повернута гривня коштувала нам… 1 грн 20 коп. Чи погодились би ви придбати за 40 грн йогурт, який реально коштує 35 грн? Якщо це справді так, то бюджетні супергерої автоматично перетворюються на дуже дорогих статистів.
Бухгалтерія ефективності тут доволі проста. Її аудит не займе багато часу. Проаналізувавши звіти НАБУ, дослідження громадських організацій та громадської онлайн платформи SPILNO, маємо такі результати:
▪ За 5 років 250 детективів НАБУ спромоглися на:
- 395 обвинувальних актів (0,3 справи на одного детектива за рік, 1,6 справи за п’ятирічку);
- 829 обвинувачених осіб (0,6 обвинуваченого на детектива за рік і 3,3 особи на одного слідчого за п’ятирічку).
▪ Середній строк досудового розслідування у провадженнях НАБУ становить близько 1,5 року у справах про хабарництво і 3 роки у справах про економічні злочини. Навіть міжнародні аудитори, аналізуючи роботу бюро, відзначили ненормальну тривалість розслідувань: справи у Вищому антикорупційному суді (ВАКС) розглядаються роками, детективи НАБУ можуть розслідувати їх ледь не десятиліттями, але тривалість не конвертується в якість.
Надзвичайно низька ефективність. Особливо якщо порівнювати з іншими правоохоронними органами. ДБР лише за 6 місяців 2025 року висунуло 285 обвинувальних актів щодо 429 осіб, серед яких член Кабінету Міністрів, правоохоронці, податківці, митники, працівники ДКВС та лісової охорони. Варто зазначити, що понад 75% обвинувачених у справах НАБУ – це особи, які не обіймають жодних посад в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, в судах тощо.
Отже, маємо колосальні витрати, які абсолютно не виправдані результатами. Але ж головне – це підігріта суспільна думка, мітинговий ажіотаж, незалежність вкрай неефективних органів, дозвіл громадських активістів на масований осуд чинної влади… Все інше – це витівки російських агентів та іпсошний пил.
Паралельно з цим САП існує як окремий антикорупційний анклав. Без відповідальності. Без системного нагляду. Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), яка мала б наглядати за НАБУ, часто виглядає як його «дах». Слабкі розслідування, затягнуті справи, низька результативність. За даними опитування Transparency International, лише 5% українців вважають САП ефективною антикорупційною інстанцією.
І насамкінець ВАКС. Суд, працівники якого масово провалюють тести на IQ, пересуваються на дорогих автівках, розкошують у не менш дорогих квартирах і… зливають справи. Бо передали дистанційний пульт керування керівництву НАБУ. Їхні вироки, наче спекотне літо, – обіцяні, але не гарантовані. Вищий антикорупційний суд (ВАКС) мав стати вершиною антикорупційної піраміди. Але замість цього ми бачимо обмежену кількість вироків, затягування справ і кадрові проблеми. Європейський суд по правах людини, ще у 2020 році заявляв, що Вищий Антикорупційний суд порушує міжнародні правозахисні норми та права людини і відверто підігрує НАБУ. Правозахисники України також неодноразово вказували на те, що ВАКС спотворює засади правосуддя, зливає негласні слідчі та розшукові дані контрольованим антикорупційним активістам і порушує принцип презумпції невинуватості, на що вказувала у своєму тіньовому звіті Єврокомісія.
А що ж з корупцією загалом? Згідно дослідження «Індекс сприйняття корупції» від організації Transparency International, у 2018 році Україна набрала 32 бали, посівши 120 місце серед 180 країн. У 2024 році ми перемістилися на 105 місце, але набрали лише 35 балів зі ста можливих. Три бали на користь ефективної боротьби з корупцією за 6 років! Чи достатньо цього для країни, влада якої назвала саме боротьбу з корупцією головним пріоритетом?..
Антикорупція як олігархічний стартап
Чи є справедливим твердження про те, що сьогоднішній антикорупціонер – це завтрашній депутат? Що ж, багато хто з народних обранців раніше позиціонував себе як громадський діяч, що активно бореться з окремими корупціонерами та корупцією як явищем. Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Олександра Устинова, Ярослав Юрчишин, Олександр Куницький… Аж ось член наглядової ради АТ «Укрзалізниця» Сергій Лещенко декларує 6,1 млн грн гонорару та інших виплат, Мустафа Найєм лише за 4 місяці в Укроборонпромі заробляє понад 3,25 млн грн, Олександра Устінова разом з чоловіком купують будинок в США за майже 15 млн грн, а Олександр Куницький втікає за кордон після того, як активно використовував мандат нардепа для просування власних бізнес-інтересів.
Риторика антикору стає новою державною релігією. І суспільство дуже часто не обирає її. Просто жреці цієї релігії самі називають себе «громадськістю», яка за допомогою цілої екосистеми грантових і громадських організацій та «дружніх» ЗМІ починає вибіркову священну війну проти корупціонерів або просто «не своїх». А потім антикорупціонери обростають статками, банківськими рахунками, елітними автівками, криптою та корпоративними правами. Здавалося б, це має бути у портфоліо топ-чиновників, а не борців із системою. Але насправді ця боротьба в певний час робить противників системи її частиною. Зараз вони не просто борці. Це нова політична еліта, яка використовує антикорупцію як трамплін для кар’єри. І, як показує практика, їхній добробут зростає швидше, ніж результати їхньої роботи. У 2015-му – моральні авторитети. У 2025-му – депутати, міністри, радники, прокурори… Тобто вчорашні громадські активісти-антикорупціонери сьогодні є владою. Але на відміну від олігархів, вони приходять не з грошима, а з гарними гаслами.
Сьогоднішні антикорупціонери, які де-юре працюють на добровільних засадах, а де-факто – за гроші західних донорів, діють так само. Для того, щоб їхній «літак» завтра зміг злетіти у небо великого політикуму, їм потрібно набрати розгін. Що вони і роблять: систематично і нестримно кричать на весь світ про корупцію, створюючи на міжнародній арені образ України як глибоко корумпованої країни з відсутністю перспектив у майбутньому. «Збивають» доволі серйозні і такі потрібні воюючій країні з демографічним дефіцитом ініціативи, як те ж Міністерство єдності, яке пішло в глибоке піке відразу після старту. Не забуваймо і про те, що все це допомагає ще й російській пропаганді зображувати Україну як «корумповану діру», а протестні акції на театральних площах подавати під соусом «антивоєнних» і «антивладних».
Антикорупціонери стали інженерами громадської легітимності. Вони створюють ілюзію підтримки, розганяють «суспільну думку» через грантові ЗМІ, а потім самі і стають на чолі цієї «суспільної думки». Стара схема: самі призначили, самі проконтролювали, самі оцінили. Самі пошуткували – самі посміялися.
Кейс Чернишова, або як загасили вогник єдності
Олексій Чернишов, який з грудня 2024 року став віцепрем’єр-міністром та міністром національної єдності України, – це ключова фігура у історії з акціями протесту на захист НАБУ та САП. Останні у червні 2025 року офіційно висунули йому підозру у зловживанні службовим становищем та одержанні неправомірної вигоди в особливо великому розмірі. Ми не беремося звинувачувати чи захищати пана Чернишова – це завдання відповідних органів, які повинні класифікувати його вчинки з точки зору чинного законодавства. Нас цікавить дещо інше.
Справа проти Чернишова, за даними журналістів, була відкрита ще у 2022 році. Однак затримка в розслідуванні та висунення звинувачень саме в момент, коли Чернишов очолив новостворене Міністерство національної єдності, породжує питання: чому антикорупційні органи активізувалися саме зараз, і як їхні дії впливають на стратегічно важливу для України ініціативу? Чи є це збігом, чи, можливо, діями антикорупційних органів керують політичні мотиви? І як це впливає на роботу Міністерства національної єдності, яке, за задумом, має стати ключовим інструментом для консолідації українців в Україні та за кордоном?
Для тих, хто досі не розуміє значення трансформованого Міністерства з питань реінтеграції, ми пояснимо. Основна мета Міністерства національної єдності – посилення української інституційної присутності у країнах-партнерах, протидія російським впливам на українців за кордоном і формування української ідентичності. У контексті війни, коли мільйони українців виїхали за кордон, а російська пропаганда активно працює над дестабілізацією української діаспори, це міністерство МОГЛО стати стратегічним інструментом для консолідації нації. Маємо надію, що ще МОЖЕ. Адже якщо не ми будемо займатися цією важливою справою, то цим буде займатися (і вже активно займається) наш ворог з його усюдисущими агентами фсб-рпц. Особливо небезпечними у цьому сенсі є ті українці, які виїхали за кордон і сьогодні за проросійські гроші дестабілізують ситуацію як в самій Україні, так і в середовищі українців за кордоном. Яскравий приклад – Українська Всесвітня Асамблея, під дахом яких збирається весь набрід, котрий мріє про політичне відродження, але частіше просто сидить на компроматному або грошовому гачку фсб чи афілійованих з нею осіб. Серед них добре відомі українським спецслужбам пішаки роспропаганди: прислужник Медведчука та путінського режиму Кость Бондаренко, дестабілізаційний рупор кремля втікач та ухилянт Ігор Мосійчук, колишній народний обранець і член президії політради Партії Регіонів Олександр Марченко, втікач Валерій Карпунцов, який був чиновником у часи Януковича, а також утікач-адвокат Юрій Демченко, котрий систематично дискредитує не тільки ТЦК, але й ЗСУ. Більш детально ви можете прочитати про це в розслідуванні видання Рівне Онлайн.
Активізація слідчих дій у 2025 році, коли Чернишов очолив Міністерство національної єдності, виглядає як спроба антикорупційних органів вдарити по ключовій фігурі в уряді. Це збігається з періодом, коли міністерство почало набирати обертів: в середині червня у Києві відбулась конференція Human capital dimension at the URC 2025, яка стала репетицією перед URC у Римі. Звинувачення, висунуті в момент, коли міністерство ще не встигло реалізувати свій потенціал, можуть бути спрямовані на дискредитацію не лише самого Чернишова, але й ІДЕЇ єдності в цілому.
Так, справа Чернишова стала також частиною ширшої політичної боротьби всередині українського істеблішменту. Але навіть у цьому випадку активізація розслідування була використана як інструмент для послаблення позицій певних політичних груп. То хто ж виграв у цій ситуації – корупціонери чи антикорупціонери? Не знаємо. Але ми точно знаємо, що програла Україна. І це в той час, коли українці з останніх сил по краплі збирають однодумців, наприклад, в рамках проєкту СвоєРідні, залишаються на зв’язку із закордоном і не втрачають надію на консолідацію.
Дії НАБУ та САП, безумовно, спрямовані на боротьбу з корупцією, яка залишається однією з ключових проблем України. Проте вибірковий підхід до розслідувань і їхня активізація в критичні моменти викликають питання про ефективність і доцільність таких дій. Замість того, щоб підтримати стратегічно важливу ініціативу, антикорупційні органи, можливо ненавмисно, підривають довіру до неї. Скандал навколо Чернишова відволікає увагу від роботи міністерства, а чутки про його ліквідацію лише посилюють нестабільність. Антикорупціонери, прагнучи покарати одного чиновника, можуть ненавмисно «вбити» велику ідею, залишивши суспільству лише чергову історію про корупцію без реальних змін. І йдеться не лише про НАБУ чи САП. А про всіх тих, хто робить антикорупційну кар’єру не лише на грантах, але й на інтересах країни. І на ці інтереси завжди можна заплющити очі, особливо якщо за це ще й погладить господар-грантодавець.
Небезпека вдаваної антикорупції
Ми ні в якому разі не беремося стверджувати, що усі громадські активісти, які наріжним каменем своєї діяльності зробили антикорупцію, безвідповідальні особистості. Але у великої їх кількості все ж є певний договорі зі своєю совістю. Чому вони нагадують недобросовісних лікарів? Тому що останні ведуть свою діяльність таким чином, щоб пацієнт не одужав, але й не помер. Пацієнт у такому випадку гарантовано стає стабільним джерелом прибутку. Так само і антикорупціонери: їм не потрібно, щоб корупція зникла, тому що разом з нею зникне і власне сенс їхнього існування. «Одужання» суспільства їм також не потрібне, тому вони весь час підігрівають тему корупції, підсвічуючи нерідко навіть неперевірені факти. Та хіба суспільство буде фактчекати? Воно живе за принципом стародавнього Риму: людям потрібні хліб та ті, кого вони будуть ненавидіти і чиєї крові бажати.
І саме ці борці з корупцією свідомо чи несвідомо роблять те, чого домагається росія: розхитують човен української державності зсередини чи зовні. Вони постійно критикують чинну владу, зміщуючи акценти уваги з насправді серйозних речей, за кожної нагоди їдуть до Риму чи Брюсселю, щоб вбити в голови нашим західним партнерам, що Україна – це держава антикорупційної неспроможності. А виглядає це все так: не давайте нам зброю, бо її продадуть і побудують собі вілли на Тенерифе. Або, не фінансуйте нашу воюючу країну, тому що всі гроші розкрадуть, а вам пустять брехливий звітний пил в очі.
Відео – Уляна Супрун
Про це ще казала жінка, з котрою за критеріями інтелекту, компетентності, стратегічності та сміливості впроваджувати складні рішення мало хто зможе змагатися, – Уляна Супрун. Вона вважає, що активісти-антикорупціонери посилювали недовіру західних країн до України, і це сьогодні заважає отримувати озброєння для відсічі рф. Пані Супрун каже, що ще до початку повномасштабної війни чимало громадських діячів вирушали до країн Заходу, зокрема до США, де активно розповідали про українську корупцію. Саме ці виступи часто ставали ключем до отримання міжнародних грантів на свою діяльність. Найпомітнішими серед таких активістів були Віталій Шабунін та його Центр протидії корупції, а також низка інших організацій, які не лише здобували фінансування, а й фактично брали участь у конструюванні нової антикорупційної архітектури — НАБУ, САП та ВАКС.
Чи існує можливість, що НАБУ корумповане?
Антикорупційні глечики НАБУ ліплять точно не святі. Серед його співробітників, ймовірно, є навіть зрадники. Наприклад, колишній старший детектив Руслан Магамедрасулов, якого сьогодні звинувачують у співпраці з росією, працював в одному з найелітніших підрозділів Бюро. Магамедрасулов, замість роботи на прифронтових територіях, відпочивав на Тенеріфе і, за даними слідства, мав контакти з російськими спецслужбами. Батько – громадянин росії, мати – пенсіонерка «днр» із z-коментарями у соцмережах. І їхній син – керівник прифронтового управління одного з центральних органів виконавчої влади в Україні!
Ніхто навіть не сперечається з тим, що НАБУ – надважлива і дуже потрібна нашій країні структура. Але справи проти політичних опонентів, піар-обвинувачення без судових рішень, «зливи» інформації журналістам – це дим, поява якого без вогню неможлива. Українське суспільство вже 10 років чекає на гучні справи проти топ-чиновників, натомість маємо роздуті обвинувачення проти другорядних гравців, які часто-густо не виливаються у реальні вироки. Де справи проти Порошенка, Яценюка, Гройсмана, Гонтарєвої, Рожкової, Рєзнікова, Галущенка чи куратора «Великого будівництва» Тимошенка? Навіщо, якщо можна прикрити великі злочини дрібними крадіжками провінційних депутатів, заступників-розхідників чи когось у званні «екс».
НАБУ часто діє ефективно, якщо є політичний інтерес. Потрібні приклади? Омелян, Сольський, «Роттердам+». Спершу гучно, потім тихо. Бо бездоказово. Зате були заголовки, які піднімали рейтинги «антикору».
Майже два десятки детективів НАБУ підозрюються у масштабній корупції! Вони приховують у криптогаманцях мільйони корупційних грошей. Всього розслідувачі знайшли 23 декларації «набушників», які містять згадки про криптовалюту. Дружина старшого детектива НАБУ Олександра Риковцева у 2016 році нібито придбала біткоїнів на понад $1 млн у сьогоднішніх цінах. Старший детектив Станіслав Браверман, який нещодавно став героєм скандальних хронік через інтимні відносини з ключовим свідком в одній зі справ, яку він веде, придбав крипти на суму 1,39 млн грн, а продав – на 1,32 млн грн, що дуже схоже на легалізацію корупційних коштів. Старший детектив Олександр Мойсеєв задекларував купівлю крипти на суму 820 тис. грн в один день, а наступного – її продаж на 757 тис. грн. І далі по списку.
Усі ці потенційно корупційні факти у головному антикорупційному органі України зовсім не свідчать про те, що НАБУ має бути залежним від, скажімо, Генпрокуратури. Але, як бачимо, контроль зайвим точно не буде. Бо його відсутність породжує свавілля і відчуття тотальної безкарності. Інакше і далі матимемо кейси на кшталт справи ексголови «Нафтогазу» Андрія Коболєва, яка була відкрита не за махінації з реверсом газу, а за премію, або справи про «злив» даних на користь Юрія Голика.
Тому якщо НАБУ і можна назвати храмом справедливості, то замість ладану у цьому храмі – криптовалютні транзакції у блокчейні. Чомусь згадується демонстративне благочестя фарисеїв, котрих Ісус закликав до внутрішнього очищення зі словами: «Горе вам, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди». Але то вже біблійно-ліричний відступ.
Чому «бунт молоді» – не аргумент, і про що був закон 12414?
У всіх правових країнах антикорупційні органи мають певний ступінь незалежності, але зазвичай підпорядковуються або законодавчій, або виконавчій гілці влади. Литовська Спеціальна служба розслідувань (STT) є незалежною інституцією, підзвітною Президентові Литовської Республіки й Парламентові. Роботу Антикорупційної моніторингової групи в Албанії координує державний міністр, який звітує перед прем’єр-міністром. Голову британського Офісу боротьби з серйозними фінансовими махінаціями призначає генеральний прокурор, якому Офіс є повністю підзвітний. Очільника антикорупційного відомства Польщі призначає прем’єр-міністр, погоджуючи його кандидатуру із Президентом, Колегією зі справ спецслужб та Комісією зі справ спецслужб. Федеральне бюро запобігання та боротьби із корупцією Австрії перебуває у вертикалі міністра внутрішніх справ.
Горезвісний закон 12414 передавав процесуальне керівництво у справах НАБУ до Офісу Генпрокурора. І це нормальна модель. Адже в законі «Про прокуратуру» чітко вказано, що Прокуратура є частиною судової системи, але окремо від виконавчої влади, а Генпрокурор не підпорядковується ні Кабміну, ні ВРУ, ні Президенту. Інше питання, що Генпрокуратура в Україні фактично є залежним органом. То, можливо, варто було почати виходити на вулиці ще за каденції попередніх українських президентів та протестувати проти залежності вищого органу прокуратури України? Щоб він став незалежним і де-юре, і де-факто. Чому ніхто не переймається підпорядкованістю на цьому рівні? Не зважайте. Риторичне запитання.
Поки українське суспільство не має ніяких механізмів впливу на НАБУ. Але закон – це не повернення до правового поля. Це вміння ніколи не виходити за його межі. Щоб не потрібно було нікуди повертатися. Безконтрольність зовсім не дорівнює незалежності. І жоден орган не може бути «священною коровою», особливо коли його ефективність близька до нуля. НАБУ, для прикладу, могло б стати спецдепартаментом ДБР. САП – структурним підрозділом ОГП. ВАКС – бути під таким самим контролем, як і всі інші суди. Без касти «обраних». Як у європейських країнах, де не існує «вітринного антикору». Тоді ніхто не плодитиме зраду про скасування боротьби з корупцією, якщо вона буде частиною єдиної системи. Тоді важливе для суспільства контролюватиме держава, а не окремі групи впливу.
Не будемо надто глибоко занурюватися у походження «революції на картонках». Тут мають право на існування різні версії: реальна громадянська позиція української молоді, можливість потусити і політична експлуатація юнацького максималізму. Та не можна не погодитися з тим фактом, що багато з протестних спікерів – це грантові діячі, які роками будували свою кар’єру на «боротьбі» проти системи. На боротьбі заради боротьби. І, звичайно, заради впливу.
**************
Отже, давайте розпакуємо висновки. Деміфологізація антикорупціонерів в Україні криється у цифрах. Чи потрібні нам незалежні органи, які б слідкували за топ-чиновниками? Безумовно, так. Чи можна залишати діяльність антикорупціонерів неконтрольованою? Безумовно, ні. НАБУ, САП і ВАКС створювалися як інструмент для відновлення довіри до держави. Але за 10 років вони перетворилися на псевдонезалежну силову когорту із сумнівною ефективністю та численними скандалами. І нове законодавство могло б стати не кінцем антикорупції, а кінцем її імітації.
Суспільство невисокої думки про наших антикорупціонерів: з року в рік проводяться дослідження, згідно яких понад 80% українців вважають боротьбу з корупцією неуспішною, а близько 50% – провальною. Польща ліквідовує аналог НАБУ, тому що, за словами Дональда Туска, «8 років представники антикорупційного відомства притягали до відповідальності опозиційних політиків, а сама установа пронизана «політичним контентом»». Можливо, нам варто повчитися у сусідів? Тим паче, що пан Туск висловлюється ніби про наші антикорупційні органи.
Україна має шанс побудувати справжню систему боротьби з корупцією, інтегровану в державні інституції, а не «вітринну» структуру для грантових звітів. І якщо хтось кричить про «зраду», можливо, варто перевірити їхні декларації. Бо, як показує практика, найголосніші борці з корупцією часто мають що приховувати. Але про них ми розповімо трішки пізніше.
Автор: Олексій Грицай, свідок бюрократичного театру і платник податків із гарною пам’яттю та здоровим скепсисом.
