Багатотисячні повстання українських політв’язнів у радянських виправно-трудових таборах вибухнули вже через кілька місяців після смерті Сталіна. Влітку 1953-го акції непокори одночасно проводили 16 тисяч ув’язнених концтабору у Норильську і до 18 тисяч – у Воркуті.
Вимагали перегляду сфабрикованих справ, ліквідації бараків для тортур, 8-годинного робочого дня і дозволу частіше контактувати з рідними.
Разом з членами Організації українських націоналістів і колишніми бійцями УПА протестували “лісові брати” з країн Балтії, євреї та ув’язнені з республік Кавказу і Середньої Азії.
Налагодження співпраці між антирадянським підпіллям з різних куточків СРСР стало наслідком непродуманого рішення адміністрації ГУЛАГу тримати політичних в’язнів окремо, щоб не сіяли антисталінських настроїв серед кримінальних.
Як результат, формується згуртоване об’єднання ідеологічно стійких людей з досвідом організованої боротьби. Вони мають залізну дисципліну, вміють працювати в умовах конспірації, вираховують і ліквідовують табірних стукачів. І оперативно обмінюються між таборами усією необхідною інформацією.
Підпільна організація отримує назву “ОУН Північ”. Її творцем став уродженець Тернопільщини, багаторічний в’язень Михайло Сорока. Дипломований інженер-архітектор і професійний музикант іще за Польщі вперше потрапив за грати за зв’язок з національно-визвольним рухом. Навіть з майбутньою дружиною познайомився в ув’язненні. Вона відбувала строк за участь у вбивстві польського міністра МВС.
Пара вийде з польської тюрми після початку ІІ Світової війни. Встигне зачати сина, але вже через чотири місяці розлучиться назавжди, бо знову потраплять за грати. Тепер вже радянські. Саме там Сорока почав гуртувати антирадянщиків з різних таборів, закликаючи діяти спільно.
На момент початку повстань у радянських таборах постать Сороки була настільки культова, що, аби не наражати на небезпеку, його участь в організації спеціально замовчували. Навіть під час пізніших допитів. Наприклад, у відношенні наймасштабнішого Кенгірського повстання згадували виключно як автора повстанського гімну “У гарячих степах Казахстану”.
Протестуючі швидко налагоджували інформаційну роботу, призначали відповідальних за кухню, лазню, пральну, медчастину. Навіть організовували концерти і спортивні змагання. Це дуже нагадувало скоординованість, яку вже у незалежній Україні проявлять учасники революції Гідності.
У Норильську вільне життя в’язнів протривало більше 60 днів. А потім півтори сотні беззбройних людей просто застрелили. Це був тяжкий досвід. Але його врахували організатори наступного повстання.
Політичні ув’язнені, які у казахському селищі Кенгір по 10 годин на день працювали на будівництві та добуванні руди, системно недоїдали, бо частину їх харчів адміністрація просто забирала на відгодівлю власних свиней. А тих, хто їй про це нагадував, змушувала лежати у болоті. Або ж карала в інший спосіб.
Як згадував ув’язнений Онуфрій Бутковський, найжахливішим покаранням було годування пересоленою рибою. Люди хотіли пити, а вода була лише у калюжах. Як результат, табором ширилася дезінтерія. За день помирало по 10-15 в’язнів. Тих, хто скаржився катували у штрафних бараках.
Повстання почалося з розгрому цих самих бараків. На волю випустили усіх, хто там був. Адміністрація вводить у табір війська, ті відкривають вогонь, вбивають 13 людей, завдають поранень ще кільком десяткам. Але кількість повстанців лише збільшується. Протест починають навіть ув’язнені, які працювали на руднях, за кілька десятків кілометрів від Кенгіру.
Тепер від адміністрації вимагають покарати винних у розстрілах. Заявляють, що спілкуватимуться лише з представниками ЦК компартії. Що до спротиву готові і мають на руках значну кількість ножів, списів, самопалів, коктейлів Молотова і навіть саморобних гранат.
Поки влада думає в’язні самостійно впорядковують свій побут. Налагоджується робота харчоблоку, лікарні, складів, майстерень. За понад 40 днів свободи не було зафіксовано жодного випадку конфлікту на грунті національності чи віросповідання.
При тому, що українцями були трохи менше половини протестувальників. Решта – латиші, естонці, литовці, грузини, чеченці і навіть росіяни! Значну частину складали жінки.
Коли у повстанців з’явився власний радіовузол, через який різними мовами далеко за межі табору стали ширити інформацію про Кенгірське повстання, адміністрація остаточно розлютилася. 24 червня душити бунт вирушили 1600 солдатів з собаками, 3 пожежні машини і 5 танків Т-34.
Побачивши танки, кілька сотень жінок взялися за руки і рушили просто на них. Але колона навіть швидкості не зменшила. Їдучи по мертвих, стріляла в живих. Ті відповідали “коктейлями Молотова”. Кілька танків навіть підпалили. У підсумку 40 днів волі обійшлися повсталим у сім сотень загиблих. Тим, хто вижив додали по 10 років до терміну.
Але після цього, розуміючи, що ситуація у таборах виходить з-під контролю, влада Хрущова доручає масово переглянути справи ув’язнених, звільнити тих, хто відбував покарання за притягнутими за вуха звинуваченнями, а для решти відмінити нестерпні умови праці. Почалося те, що вже невдовзі назвуть Відлигою.
Михайло Сорока лишився живий. Після ліквідації ГУЛАГу працівники КГБ привезли його в Київ, Львів та Тернопіль, влаштували побачення з сином та рідними. Аби, побачивши, як квітне радянська Україна, покаявся і припинив антирадянську діяльність.
Сорока каятися відмовився. Його повернули у Мордовію, де почали катувати з іще більшою жорстокістю. У 1971 він помер там інфаркту.
Повернення в Україну відбулося менш, ніж через місяць після здобуття Незалежності. Прах організатора підпільної боротьби в радянських таборах перепоховають поруч з прахом дружини. З 60 років життя він встиг нормально пожити з нею лише чотири місяці. Решту часу забрала боротьба за омріяну незалежну Україну.
