Спершу співачка Полякова каже, що Україна – концтабір, бо у соцмережах її хейтять за світлини з росіянами. Мовляв, ми більше не живемо у вільній країні, бо наші зірки – цитую – «бояться дзьоба відкрити».
Далі Потап і Настя публікують відео, де імітують фізичні муки, вибачаючись за свою російськомовність. А потім на екрані з‘являється слово «свобода» – і «мученики» телепортуються на яхту посеред теплого моря.
Увесь останній місяць літа-2026 не вщухають скандали за участі різних «зірок», які ще 5 років тому клепали російськомовний контент з прицілом на аудиторію держави-агресора. Після повномасштабного вторгнення росії більшість цих співаків, реперів, блогерів, інфлюенсерів українізувалася. А тепер декого – скидається на те – замучила ностальгія за якоюсь дивною «свободою».
На День Незалежності соцмережами вірусилося ще одне дивне відео. Типова гламурна блондинка перед аудиторією схожих на себе читає вірша де повторюється фраза «легко бути українцем». І перелічуються обставини, за яких легко, а за яких не легко.
Легко – якщо вірити «поетесі» – коли твій дід воював в УПА, ти походиш з Батьківщини Франка, слухав колискові Скрябіна, ходив до школи у вишиванці, їв на Різдво кутю з варениками, знаєш, хто такі Буданов і Кім, гімн і усіх президентів України, а іще – дату, коли твоя держава святкує День Незалежності.
Не легко, відповідно, якщо твій дід – моряк з Азова, ти сам живеш у Донецьку, не вчився молитися, не вчив мову, слухав Лагутенка, їв олів’є з оселедцем, вважав Святого Миколая – цитую – «признаком ганьби», а тепер твій будинок перетворився на руїни.
Якщо сприйняти запропоновану систему координат, особисто мені мало би бути не дуже легко. Походжу з Рівненщини, у школу вишиванку не одягав і навіть не здогадувався, що кутю їдять з варениками. Що у репертуарі Скрябіна були колискові. Що маркерами політичної свідомості – виявляється – нині є персони Кирила Буданова і Віталія Кіма.
Щоправда, слова українського гімну знаю, і дату незалежності, і імена та прізвища усіх президентів. Не сказав би, однак, що ці знання далися мені ціною якихось надзусиль. Просто завжди цікавився, що відбувалося і відбувається у державі, яку вважаю рідною.
А що ж пані авторка? Вона відома, як Мартіна Макєєва. 7 років тому постила у ютюбі російськомовні ролики про «богинь шопінгу» та «як правильно просити подарунки у мужчин», а іще – вела канал «Ріфми Мартіни», де читала російськомовні вірші на приблизно такі ж теми.
При цьому, як виявилося, походить дівчина з західноукраїнського Дрогобича і українську мову, звісно ж, вчила і знає. Просто потім поїхала працювати у Київ, розчинилася в оточенні російськомовних і тепер намагається бути його рупором і адвокатом.
На іще один її віршик, звісно, можна було б не звертати уваги, але він має купу переглядів і лайків, а відтак і резонанс. Деякі коментатори повторюють аргументи як у Полякової і Потапа, утім абсолютна більшість говорить про зовсім інше:
– Вона і справді вважає, що це легко – бути українцем, предків якого вбивали голодоморами, гноїли у таборах, закривали у психлікарні? Мати діда, який воював в УПА і ризикувати у будь-яку мить втратити родича, бути вивезеним до Сибіру чи й узагалі убитим. При цьому з кожної праски чути про «братскіє народи», «самую лучшую страну в мірє» і «загниваючій запад».
А, як на мене, ми просто не здатні зрозуміти збочені муки авторки. Колись вона погодилася визнати рідну мову сільською. Доклала зусиль, щоб освоїтися у російськомовному мейнстрімі. А тепер мейнстрім змінився і зусилля треба докладати абсолютно для іншого.
Натомість вона шукає відмазки, чого ти і досі малорос і «какаяразніца». Відстоює право і далі ігнорувати українську мову, культуру, історію. Пробує підняти з нафталіну махровий наратив, що схід і захід України мають якісь різні мову, віру і менталітет.
У радянський час наші люди ставали російськомовними виключно через різними способами нав’язаний престиж одної мови і приниження іншої. Одна, мовляв, городська, інша – сільська. Це насаджувалося в усіх, без винятку, регіонах України. Навіть на Батьківщині Франка. При цьому ті, хто хотів знати мову мали змогу її вивчити, в тому числі, і у Донецьку, і у Криму.
Ті ж, хто з якихось причин не бажає цього усвідомити пробують наповнити українське слово «свобода» дивним сенсом. Ніби це особисте право кожного – не вчити, не знати, не думати. Навіть у час, коли усю територію нашої держави руйнують ракети тих, хто люто прагне позбавити українців справжньої Свободи.
До речі, тих, хто запускає ті ракети теж дратує, що більшість українців вже не бояться здатися комусь сільськими. Що ми говоримо українською мовою. Вивчаємо історію, яку наші вороги десятиліттями перекручували.
І дедалі частіше відмовляємося від КОНТЕНТУ у «зірок», які не бажають зважати на КОНТЕКСТ який виник під час нападу на нас болотної країни-дегенератки з її дегенеративною мовою і культурою.
