Нещодавно під одним із дописів студентського радіо OstRadio розгорілася дискусія. Це був пост “Бобул, Федишин і Скрипка. Чому не варто слухати?”. Команда радіо навела приклади “проблематичних висловлювань” цих зірок і пояснила, що з ними не так.
“Жінки дуже багато хочуть від чоловіків…меркантильні” — Іво Бобул в інтерв’ю Емми Антонюк.
“Я не засуджую ЛГБТ, тому що це їхні життя, і вони самі їх руйнують” — Ірина Федишин в інтерв’ю про Євробачення.
“Є хвороби, епідемії тощо, і є фемінізм й ЛГБТ. Я не проти них, але за здорове суспільство” — Олег Скрипка в інтерв’ю Наталії Влащенко.
Серед молоді є ті, хто стають на захист українських артистів, а є ті, хто висуває ідеї заборонити продукт митців, що “зашкварилися” на якійсь із подібних тем.
“Упередження до людей, які базуються на їхній статі чи орієнтації — дискримінація. Стереотипи, які озвучили артисти, не відповідають дійсности. Слухати цих виконавців чи ні — вибір кожного, проте засуджувати за вибір чи позицію в житті — “булшит”” — каже OstRadio.
У відповідь на цей допис один із коментаторів озвучив тезу:
“Як іронічно, що в сучасному світі, де є свобода слова, кенселять [скасовують, відмовляються — ред.] за цю свободу слова”
З цих слів почалася суперечка між студентами. Перші підтримують коментатора, а другі — радіо. Також останні пишуть, що важливо розмежовувати свободу слова і приниження чести й гідности.
“У житті стаються різні ситуації, що можуть входити у сферу захисту. Визначення [свободи слова – ред.] обмежувало б можливості цього захисту, і термін довелося б постійно коригувати. Так, свобода слова — це і мистецька свобода вираження (картини, вірші), і свобода політичної дискусії (агітація), і комерційна свобода слова (реклама), і академічна — тобто, її проявів дуже й дуже багато.” — пояснює медіаюрист Олександр Бурмагін.
Не існує конкретного й вичерпного визначення цього поняття, проте є постулати, що його регулюють.
В Україні діє 34 стаття Конституції, що забезпечує кожному громадянину право на свободу думки й слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Також за цією статтею кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в инший спосіб.
Що НЕ є свободою слова?
В одному зі своїх матеріалів Format21 пише, що “свобода слова існує лише для правильних думок”. Однак, за словами Олександра Бурмагіна, не існує правильних чи неправильних думок. Є висловлювання, що порушують встановлені законом обмеження, і на які не поширюються гарантії свободи вираження поглядів.
За статтею 36 Закону України “Про медіа” до таких входять:
- гейтспіч (висловлювання, що розпалюють ворожнечу до групи осіб за певною ознакою);
- дискримінація (за релігійною, національною, віковою, гендерною, сексуальною або иншою ознакою — расизм, ейджизм, сексизм тощо)
- порнографія;
- жорстоке поводження з дітьми (зокрема експлуатація неповнолітніх, сексуальне й инші види насильства над ними);
- пропаганда й заклики до тероризму, інформація, що виправдовує чи схвалює такі дії;
- приниження державної мови;
- заперечення або ставлення під сумнів існування українського народу (нації), державности й мови;
- символіка й пропаганда комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського), російського тоталітарного режиму, збройної агресії рф, як держави-терориста, проти України;
- виправдовування злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, створення позитивного образу осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії, переслідування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті тощо.
З повним переліком обмежень можна ознайомитися на офіційному сайті ВРУ.
“Є ще низка забороненого контенту, прописана в Кримінальному кодексі. Але там здебільшого йдеться про нацбезпеку — заклики до повалення уряду, переміщення військової техніки і так далі”, — каже медіаюрист.
У висловлюваннях вище зазначених українських артистів звучала образа конкретних груп населення.
До прикладу, Іво Бобул узагальнив і назвав усіх жінок меркантильними. Це неправильно хоча б тому, що він не спілкувався з усіма представницями жіночої частини планети. Його слова не дорівнюють дійсности, тому так обурили журналістку, що спілкувалася з Іво, Емму Антонюк, і багатьох глядачів чи ознайомлених із цією ситуацією людей. Це дискримінація за статевою ознакою, тобто, сексизм, за який в Україні передбачене покарання.
“Це точно не гейтспіч, тому що немає ні закликів до насильства, ні самого насильства у словах артистів. Можна з натяжкою говорити, що є ознаки дискримінації, але це дуже дискусійно, бо, по-перше, дискримінація — це тоді, коли різняться права й можливості людей у зв’язку з їхніми характерними ознаками чи рисами. А, по-друге, це про підбурення до дискримінування чи утисків когось”, — пояснює Олександр Бурмагін.
Також медіаюрист додає, що образи в Україні не регулюються законом. Тобто, немає визначень, що таке образа і так далі. Тому будь-який текст може бути образливим для когось, але це не має жодних наслідків.
Ірина Федишин й Олег Скрипка лише представили свою думку щодо ЛГБТ-спільноти, то чому на них полився такий гейт?
“Гомофобія — це, по суті, дискримінація. Її вербалізація є часто мовою ворожнечі, тому що ті, хто висловлюються, свідомо чи несвідомо, своїми словами закликають до обмеження прав сексуальних меншин, їх переслідування тощо. І в цивілізованому суспільстві це не нормально” — пояснює Бурмагін.
Важливо розуміти, що негатив стосовно даних артистів з’явився не через те, що вони висловили свою думку, а через те, що їхні слова принижують инших людей.
Зірки мають право ненавидіти феміністок, ЛГБТ чи будь-кого иншого, але їм варто бути обачними у власних висловлюваннях, адже ті можуть нести загрозу суспільству.
Медіаюрист пояснює, артисти є публічними фігурами, які самі вибирають бути популярними. Такі персони підлягають більшому контролю з боку громадськости й зазнають більше критики. Через це відповідальність за вчинки й слова в них вища. Так визначено стандартами Ради Європи.
Публічність = відповідальність. Не можна кинути слова на вітер, коли за вами слідкують тисячі людей. Треба бути готовими зустріти наслідки кожного свого вчинку. Публічність = втрата. Отримуючи славу, частково втрачаєте приватність. Відтепер не можна щось сказати й списати все на “свободу слова”, оскільки є речі, ідеї, думки, люди, які можуть не подобатися, але які є частиною суспільства, й інфлюенсеру, заборонено “забивати” на них. Треба або прийняти їх, або тримати язика за зубами, або пожинати плоди: втратою авторитету, авдиторії, популярности продукту, гейтом.
За порушення даних норм передбачені різні види покарань: від штрафів, цивільноправової відповідальности (до прикладу, через позови захисту прав і гідностей) і до кримінальної відповідальности (порушення рівноправности громадян через расову, національну приналежність, релігійні переконання, інвалідність тощо — стаття 161 Кримінального кодексу України).
Станом на жовтень 2023 року за даними опитування КМІС 36% респондентів відповіли, що в Україні існує дискримінація за сексуальною орієнтацією. Ще 23% і 22% опитаних зазначили, що помічали утиски за етнічною належністю і статтю відповідно.
Порівняно з 2022 роком ситуація трохи поліпшилася. До прикладу, частка тих, хто позитивно ставиться до ЛГБТ-спільноти збільшилася з 57,6% до 60,8%, а тих, хто негативно — скоротилася до 33,9%.
Проте попри позитивну динаміку, к-сть тих, хто перетинає межі свободи слова, досі велика.
Воля у власних висловлюваннях — це не тільки про право журналістів писати незалежно від зовнішніх обставин. Це про звичайних людей і їхнє право бути собою і бути почутими. Не бійтеся говорити вголос, але виявляйте повагу до тих, хто поряд із вами. Пам’ятайте, що за ваші слова доведеться нести відповідальність: адже вони можуть стати не лише образою для когось, а й порушенням закону.
Автор: Ольга Мельничук
Нагадаємо, нещодавно ми розповідали що дивиться українська молодь.
