ЦЕ ВАШЕ МАЙБУТНЄ, З ВАМИ ЗРОБЛЯТЬ ТЕ САМЕ… Так звучить фрагмент одного з більш, ніж 1800 коментарів під відео, як на рівненському Пагорбі слави зносять радянський монумент. Коментаторка звертається ні до кого іншого, як до воїнів, які сьогодні боронять наші східні і південні кордони.
Здавалося б, на третьому році повномасштабного вторгнення російського вояччя, дерусифікація і декомунізація України стали питаннями логічними і цілком зрозумілими. Аж тут – ні сіло, ні впало – десятки коментарів з меседжем, подібним до винесеного у заголовок:
– Вони теж життя віддавали за свою країну. Навіщо паплюжити їх память? Хай судять вождів, а не простих воїнів? Вас теж чекає така «вдячність і память» !!!
– На монументі не сталін, не маршали, а прості солдати… Пройдуть роки і пам’ятники на честь сьогоднішніх героїв також будуть зносити та валити…
У повітрі повисає питання без відповіді: і хто ж це такий через роки підніматиме руку на пам’ятники оборонцям України? Зазначу, коментарі з такими «пророцтвами» пишуть здебільшого жінки з закритими профайлами, де місцем проживання зазначене або Рівне, або якийсь із колишніх райцентрів.
Не бракує серед захисників радянського пам’ятника і коментаторів з-за кордону. Їх аргументи дуже нагадують ті, якими до війни послуговувалися прихильники проросійських політичних сил:
– Оце нам помста від тих, хто загинув… А ми ще миру просимо…
– А чому не зносять дома, школи, і все, що строїлось при комунізмі??
– Все робиться спеціально, щоб іще більше розізлити ворога…
– Як нема чим зайнятися – на передок. Там як раз воювати нема кому…
Деякі коментатори іронічно пророкують, що вже невдовзі на Пагорбі слави постане новий житловий комплекс або котеджне містечко. Захисників декомунізації одначе також вистачає. Особливо радикальні коментарі лишають воїни:
– Я вже більше року воюю там, де більшості ніколи не побувати. Про повалення совкових пам’ятників скажу: якби це зробили у 90-ті, я б зараз не бігав з автоматом по Донбасу …
– Мені абсолютно на*рати, якщо загину на цій війні, чи будете ви за мене свічечки запалювати. Не вперлась мені ваша показушна шана. Поважайте нас живими! Хоч і не зручно, бо думка наша відрізняється від вашої.
– Читаю коментарі і з жахом думаю: якщо всі свідомі і мислячі загинуть на війні, країна лишиться на отаких коментаторів, які і далі голосуватимуть за пакет гречки…
Думки цивільних менш емоційні і більш зважені і саме у них вимальовується об’єктивна відповідь на питання, чому ж і сьогодні радянські пам’ятники продовжують викликати сентиментальні почуття у багатьох українців?
Безумовно, чимало у кого монументи пам’яті про війну, яку їх з дитинства привчили називати великою вітчизняною, викликають асоціації не стільки з СРСР, скільки з пам’яттю про власних дідів і прадідів, які або пережили ті часи, або загинули… Згадуючи родичів, люди далеко не завжди замислюються, за що ж саме вони воювали?
Дивлячись на пожовклі світлини предків, мало-хто хоче згадувати про те, що у країні, яку вони боронили переслідували інакомислячих, пускали у продаж обмежену кількість товарів, не давали займатися власною справою, не випускали за кордон…
Простіше за звичкою називати загиблого діда героєм і не замислюватися, за що саме… Загинув – значить герой… Просто країна тоді така була…
А країна чому саме називалася СРСР, а не Україною? Чи не тому, що свого часу значна частина наших предків втомилася воювати за УНР, підтримала більшовиків і потім десятиріччями страждала. Спершу від репресій, голодоморів, депортацій, а потім і від насильницької мобілізації на «атєчєствєнную» війну під прицілом загратзагонів?
А чому саме ветеранам «атєчєствєнной» війни ставили такі от жестяні пам’ятники? Чому замість цього «атєчєство» не забезпечило своїх ветеранів високими пенсіями, престижними пільгами, якісним медичним обслуговуванням? Хоча б, як у німців, яких вони ніби то перемогли і яким після тої війни пам’ятників ніхто не ставив…
Декому й на згадку не спаде провести аналогію з сьогоденням: от на окупованих територіях самопроголошена влада теж жене місцевих мешканців у російську армію. Вони там воюють, вмирають, отримують нагороди за війну з «нацизмом»… Їм після Перемоги теж пам’ятники поставимо? Бо ж просто в такій країні люди 10 років жили.
Радянські пам’ятники ставили аж ніяк не для увіковічнення пам’яті про загиблих українців: для імперії це було не більше, ніж іще одним способом помітити свою територію. Якщо совок і справді цінував пам’ять про своїх загиблих громадян, чому не ставив пам’ятники жертвам голоду чи репресій?
Якщо захисники радянських пам’ятників і справді цінують свою історію так, як про це пишуть, чому так само гучно не обурюються, коли нищаться, наприклад, пам’ятки міжвоєнного Рівного 20-30-их років чи двохсотрічний будинок на вулиці 16-го липня?
Зрештою, не так давно доводилося гуляти на Пагорбі слави. Усі жестяні солдати іще були на місці, але біля порослого травою і будяками пам’ятника не побачив ні гвоздик, ні будь-яких інших квітів. Якщо це місце і справді було таким святим для сотень нащадків рівненських ветеранів, чому вони не приходили туди прибрати чи занести квіти?
…P.S. Коли закінчував цей допис, мені надіслали посилання на телеграм-канал «История РФ», який перепостив відео з поваленням рівненського пам’ятника. У коментарях ті ж самі аргументи, якими послуговуються його рівненські захисники: «Уничтожают память про освободителей», «Пусть откажутся от советских зданий», «Отдача их потрясет»…
А може і немає ніяких сотень рівненських фанатів радянського монументалізму? Може то просто кремлівських ботів почали вчити переповідати свою методичку українською?
Журналісти Рівне Онлайн провели опитування серед рівнян: З якого віку нас мобілізують до ЗСУ?
