Співачка Христина Соловій під час нещодавнього інтерв’ю посперечалася стосовно мовного питання з ведучою Машою Єфросиніною.
Іскри летіли так, що, здавалося, панянки от-от почубляться. На щастя, до цього не дійшло. Особисто для мене дискусія виявилася цікава, передусім, тим, що опонентки виглядали як рольові моделі для давно назрілого діалогу Західної і Східної України.
“-По моєму, ми як нація дуже толерантні з тими людьми, які колись помилилися. Навіть з тобою. Колись на тебе наїхали за російську мову і зараз ти щебечеш зі мною українською. ..”
З цієї фрази Соловій стартувала багатохвилинна суперечка про те, чи треба давати другий шанс людям, які раніше не відчували себе українцями, але після лютого 2022-го все таки відчули.
Єфросиніна заявила: толерантності нема, бо такі люди відчувають – цитую – «кенселинг у страшній, агресивній формі».
Львів’янка відповіла тими самими «колючими словами»: це наслідок того, що вони багато років будували культурні мости між росією і Україною, а відтак – цитую – «у них на руках, на серці і на душі завжди буде кров». Опонентку вкололо і вона почала гаряче пояснювати.
Мовляв, тривалий час у значної кількості української аудиторії запит на україномовні шоу-бізнес і телебачення був менший, ніж на російськомовні. А артисту доводилося прислухатися до аудиторії, бо – зрештою – у неї його гроші. Ті ж, хто аудиторію не слухав і творив виключно українською, на думку Єфросиніної, самі себе робили аутсайдерами.
Гурт «Океан Ельзи», в репертуарі яких ніколи не було жодної російськомовної пісні, кримчанка аутсайдерами називати не стала. Пояснила: вони давали стадіонні концерти у росії… Соловій запитала, а чи могла б Україна відщепитися від усього російського, якби не повномасштабна війна? Єфросиніна відповіла:
– Тренд на спілкування українською почався десь за 5 років до повномасштабного вторгнення. Навіть, якби не сталося війни, невдовзі уся Україна спілкувалася б українською. Відповідні закони приймалися і основа закладалася. Без війни це просто відбувалося б трохи довше…
На відчутному нерві кримчанка додала: завжди хотіла – знову ж таки цитую – «відщепитися від огидної радянської х***і, в якій зростали її бабушка, дєдушка, папа і мама», що її діти блискуче говорять українською. Львів’янка зауважила, що їй самій рідні іще з дитинства прищеплювали ненависть до усього російського… Що маємо у залишку?
Христина Соловій абсолютно права у тому, що, обираючи для себе російськомовний ринок, українські артисти формували у наших ворогів приємну для них упевненість, що Україна нічим не відрізняється від росії і тільки й чекає, щоб до неї приєднатися. Львів’янка не змогла гідно посперечатися хіба стосовно того, чи насправді запит на україномовний контент був меншим, ніж на російськомовний?
У кінці 90-их Христині було лише 7… Вона просто не пам’ятає багато того, що пам’ятаю, наприклад я, який на той час був старшокласником. Серед моїх ровесників україномовні пісні українських виконавців ставали хітами значно частіше, аніж російськомовні. На українських каналах панувала українська мова і їх дивилися не рідше за російські.
Концерти україномовних артистів «Території А» чи переможців фестивалю «Червона Рута» збирали повні площі, в тому числі, і у Харкові, Донецьку чи Севастополі. Їх постійно показували по телевізору. Не було модної російської виконавиці, яку б молодь любила більше за повністю україномовну на той час Ірину Білик. Запит щось у цьому всьому змінювати, якщо у когось і був, то точно не у простих українців…
І отут починається правда Маші Єфросиніної. Аудиторія україномовного шоу-бізнесу у лихі 90-ті – доводиться визнати – була не надто платоспроможна. Багато заробити на ній не вдавалося… Тож українські артисти починають усе частіше задивлятися на російський ринок, де можна було «підняти» удесятеро більше…
Поступово впроваджується усталена практика, коли концерти на українському ТБ веде пара ведучих – один українською мовою, другий – російською. Тою самою другою доводилося бувати і Маші Єфросиніній. Серед наших громадян нашими ж селебрітіз шириться комплекс меншовартості української мови.
Заробітчани від шоу-бізнесу, можливо, в прямому сенсі і не мали крові на руках, але з тим фактом, що вони дозволяли росіянам використовувати себе як корисних ідіотів посперечатися точно не вийде…
Українські зірки демонстрували українцям, які їх любили, що косити капусту на російських «голубих аганьках», цілком нормально. За щедрі гонорари співали на передвиборчих концертах проросійських політиків. Ми роками не чули від них нових україномовних пісень і усе розуміли: наша улюблена зірочка тепер працює на так-звану «широку аудиторію».
Єфросиніна щира у тому, що україномовна культура довгий час вважалася чимось другорядним для російськомовних українців, до яких належала вона сама.
Безумовно, на застіллях в усіх куточках України співали «Червону руту» і «Рідна мати моя», але це було про що завгодно, але не про престиж. Бо ж престижніше там, де більше платять. А платили більше, як не крути, за продукцію на «общєпанятнам».
Згадана вище Ірина Білик в одному з інтерв’ю розповідала, що її найуспішнішим у комерційному плані альбомом стала дебютна російськомовна робота «Любовь. Яд». Виявляється, майже весь її тираж розкупили саме українці. Бо на території росії Білик, за її власним зізнанням, особливою популярністю ніколи не користувалася…
А тепер пролунають колючі слова на адресу більшості з нас – тих, хто називає себе простими українцями. Перш, ніж кидати каміння у ласих до грошей артистів запитаймо самі себе, ми точно були кращими за них?
Багато років поспіль на москву їхали повні потяги заробітчан з усіх регіонів України. Навіть після 2014-го, коли вороги вже вторглися на наші землі. Чи не створювали вони для росіян образ України, яка є державою наймитів і бідних родичів?
Той, хто, приїхавши у росію, розповідав, що війна триває просто, бо вона вигідна нашим олігархам – він не створював у росіян враження, що воювати за Україну українці не будуть, а тому погодяться на будь-що, тільки б мир?
А багаторічна «какаяразніца» доброї половини українців у питаннях, чи треба нам інтегруватися у ЄС і НАТО? Багато з нас просто не хотіли думати, а от росіяни радо думали: варто тільки сильніше потягти «братьєв» у рускій мір і особливо пручатися ніхто не буде.
Як показало інтерв’ю Соловій Єфросиніній, сьогодні погляди на більшість принципових для нашого державотворення речей у корінних львів’янки і кримчанки принципово не відрізняються. Обоє чітко ідентифікують себе як українок. Як на мене, це все таки набагато важливіше, аніж дискусії про те, хто ким був у минулому.
Ніхто з нас не має права, вважати себе кращим за будь-якого іншого співгромадянина, давати чи не давати йому якийсь шанс. Хай як сильно комусь з нас не хотілося б відчути власну перевагу. Чиясь позиція перестала бути інертна іще у 90-ті чи навіть у 80-ті, а у когось це сталося, на жаль, лише після 2004, 2014 чи 2022-го…
Хтось розвивався у середовищі нащадків воїнів УПА чи дисидентів 60-их, з дитинства читав українську літературу. Комусь випало народитися там, де більшість вважала себе просто “радянськими людьми”, у політику не лізла і дітей своїх навчала чинити так само. Бо мало там що…
Кожна людина має свою історію і темпи усвідомлення, а відтак карати за антиукраїнську позицію можемо виключно, якщо є підтверджений факт, що хтось здавав окупантам позиції наших військових, коригував обстріли, свідомо і організовано поширював ворожі ІПСО і т.д.…
Можна і треба дискутувати і сперечатися: для учорашніх заробітчан від шоу-бізнесу перехід на українську став щирим поривом душі, страхом перед російськими ракетами чи банальним прагненням не втратити доступ на телебачення та радіо?
Втім, сьогодні все це краще обговорювати, уникаючи надто колючих виразів. Просто, щоб не формувати серед українців ліній розколу, там, де вони, на щастя, поки що відсутні. Під час війни користі це не додасть. Інших співвітчизників у нас просто нема…
Маємо навчитися ставитися один до одного, як до СВОЇХ і РІДНИХ, скільки б непорозумінь між нами не виникало у минулому. А іще маємо по новому поглянути на освіту майбутніх поколінь українців. Розмовляти рідною мовою вони мають не з примусу. Це повинно стати модно, престижно і у майбутньому перетворитися на свідому позицію.
Мовляв, українська – це мова тих, хто сьогодні віддає своє життя за те, щоб сюди ніколи не прийшли різні буряти, удмурти та інша ворожа нам мордва. Тож кожен сам обирає, як говорити. Мовою українців чи мовою мордви?
