З початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну громадська організація «Інститут податкових реформ» започаткувала на Рівненщині проєкт «Захист та підтримка жінок (дружин та родичок полонених або зниклих безвісті військовослужбовців)» (далі – Проєкт). В рамках зазначеного Проєкту була розгорнута інформаційно-роз’яснювальна кампанія, яка передбачала надання всебічної допомоги родичкам військовослужбовців. Керівник Проєкту Андрій Логащук та голова ради ГО «Інститут податкових реформ» Олена Хотенко, яка сьогодні очолює рівненський Координаційний центр з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, розповіли про алгоритми пошуків зниклих безвісти при особливих обставинах, успіхи Проєкту на Рівненщині, який став можливим завдяки сприянню Українського Жіночого Фонду, а також про те, як робота з пошуку зниклих безвісти в Україні стає системною.
«Коли ми почали займатися пошуком зниклих безвісти, то майже одразу зрозуміли, що переважна частина родичів розшукуваних військовослужбовців – це жінки, – розповідає ініціаторка Проєкту та очільниця регіонального Координаційного центру при Офісі Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Олена Хотенко. – Якщо говорити мовою цифр, то це приблизно 88% відсотків від усіх тих, хто є у нашому реєстрі. Дружини, матері, сестри – саме вони стали в авангарді пошукового руху. І це накладає на нашу роботу певний відбиток. Збір інформації та комунікація – це лише частина напрямків нашої роботи. На початку Проєкту ми планували робити інтерв’ю зі звільненими захисниками та їхніми родичками. Але тема виявилася доволі чутливою, а психологічний стан людей, які до нас звертаються, нерідко пограничний. Тому ми вирішили відмовитися від цієї ідеї. Тобто ми провели чітку межу нашого медійного супроводу».
Наші співрозмовники зізнаються, що не очікували на такий успіх Проєкту. З 24 лютого 2022 року на Рівненщині 15 осіб було звільнено з полону, є відомості про 36 військовослужбовців, які на даний момент перебувають, або можуть перебувати в полоні. Безвісти зниклими вважаються 211 військовослужбовців. Тіла 480-ти захисників рідні вже змогли поховати. Тобто декілька сотень жінок, яких охопив Проєкт, потребують постійної комунікації та підтримки. В Положенні, яке регламентує діяльність координаторів, чітко розписані їхні обов’язки. Переважно вони стосуються питань розшуку осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та їх правового статусу. Але Олена Хотенко розповідає, що її команда займається за власною ініціативою і іншими питаннями. Зокрема, це сприяння у транспортуванні тіл загиблих захисників.
«У цієї роботи є власна специфіка, – говорить керівник Проєкту Логащук Андрій. – Насамперед це вміння донести потрібний меседж до людей. Переконати їх у тому, що та чи інша інформація може бути корисною. А чіткі алгоритми допоможуть скоріше відшукати своїх рідних. Навіть ті жінки, які ще на зв’язку зі своїми воюючими родичами, все одно мають потребу в інформації, яка потім, можливо, дозволить їм розпочати пошуки: без помилок, за алгоритмами та рекомендаціями, підвищуючи шанси на розшук, ба більше, на звільнення. Ці люди мають завжди розуміти, що у них є куди звернутися, з ними завжди буде вестися діалог, завжди буде підтримка. Ми стали частиною тієї структури, яка не дає втягнути людей у так званий «комерційний пошук», коли псевдоволонтери за гроші обіцяють знайти зниклих і витягують з родин останні копійки. Телефони координаторів та наших кол-центрів вже сприймаються як номери рятувальних служб. Наш Центр став своєрідним аналогом «швидкої допомоги». Телефон гарячої лінії Рівненського Координаційного центру фігурує у всіх довідниках, у соцмережах, а військкомат вже офіційно надає наші контактні дані родинам зниклих безвісти».
В рамках Проєкту команда долучилася до розробки пам’ятки – ввідних даних, які потрібно знати ще до того, як буде втрачено зв’язок з близькими. Коли вже зв’язок втрачено, потрібно знати ряд речей: де знаходився військовослужбовець, яка інформація була отримана під час останнього дзвінка, хто командир військової частини тощо.
«Коли ми розпочинали, то зрозуміли, що більшість рідних, які до нас звертаються, не знають навіть найменування військової частини, – розповідає Андрій Логащук. – Подібна інформація може суттєво прискорити пошук безвісти зниклої людини. Ми також розробили алгоритм дій, який необхідний для початку пошуків. Багато з тих, хто до нас звертався, навіть не писали заяву в поліцію, хоча це перше, що повинні зробити рідні. Замість цього вони починали ходити по кабінетах міської та обласної рад з проханням знайти близьких. Люди нарешті почали розуміти, що публікація фотографій безвісти зниклих або полонених в однострої зі вказуванням прізвищ та військових посад лише шкодить обміну, суттєво його ускладнюючи. Ми змогли пояснити родичам зниклих безвісти, що кожен крок пошуків має робитися у тиші».
Діяльність Центру звела до мінімуму можливість збурення людей, як це було у Києві, Одесі чи Львові. Матері полонених і зниклих безвісти українських військовослужбовців приходили під стіни Офісу Президента і вимагали пришвидшити процес пошуку наших військовослужбовців. В такий момент у людей одна риторика – байдужість влади, відсутність законодавчої бази, протест як єдиний дієвий інструмент добитися реакції від представників влади. Учасники Проєкту прекрасно розуміють усі проблеми та виклики, які кидає українцям війна. Родичі хочуть, щоб все відбувалося максимально оперативно, і нерідко переконані, що медійний розголос пришвидшить процес. Насправді досвід представників КЦ показує, що російська влада, яка слідкує за настроями всередині українського суспільства, зацікавлена в тому, щоб градус незадоволення рідних не зменшувався. Як наслідок, маємо затримки з обміном полонених та перепони на шляху учасників пошукових груп. Рівненські координатори змогли знайти спільну мову з родинами зниклих безвісти і пояснити їм, що ця справа вимагає максимальної тиші. Можливо, саме тому на Рівненщині у цьому сенсі ситуація спокійна.
Особливого розголосу на Рівненщині отримала історія 22-річного морпіха, який повернувся додому після дев’яти місяців полону. Мати та сестра Максима К. очікували на повернення сина та брата з першого дня повномасштабної війни, коли він потрапив у полон. Мати була готова максимально привертати увагу до питання обміну свого сина шляхом широкої публічності, участі в мітингах, виступах на телебаченні, масштабного розміщення білбордів з інформацією про її сина. Основним завданням Центру при спілкуванні з жінкою було переконати її, що публічність може зашкодити процедурі повернення її сина, і з цим завданням вдалося впоратися. Зрештою після відмови від ідеї максимальної медійності 24 листопада Максима повернули до України з території держави-окупанта. З його матір’ю неодноразово проводилися особисті зустрічі як до старту Проєкту, так і після повернення сина додому. Центр підтримує з сім’єю зв’язок і надалі. Звільнений з полону Максим, його матір, сестра, інші родичі потребують психологічної підтримки, і Центр продовжує сприяти сім’ї у вирішенні проблем з реабілітацією.
«Рідні зниклих безвісти, з якими ми постійно контактуємо, бачать, що Центр працює в режимі «non-stop», – ділиться своїми враженнями Олена Хотенко. – Вони нам довіряють та всіляко допомагають, надаючи усю необхідну інформацію. Війна змусила багато простих громадян в буквальному розумінні перетворитися на детективів. Ми стали однією командою, яка точно розуміє, що таке синергія».
Учасники Проєкту:
- розробляють інформаційні матеріали та шаблони звернень;
- проводять зустрічі за участі експертів, військових, представників влади та громадських активістів для презентації Проєкту та його можливого коригування;
- регулярно контактують з родичами зниклих безвісти та розширюють інформаційну базу, яка допомагає роботі пошукових груп;
- розгорнули широку інформаційну кампанію в місті та регіоні про можливості захисту і підтримки жінкам, який надає Проєкт;
- допомагають Національному інформаційному бюро, яке у 2022 році прийняло понад 297 тисяч звернень, збирати інформацію про українських військовополонених, загиблих, а також зниклих безвісти;
- постійно взаємодіють з різними органами влади, соціальними службами, юристами, психологами, спілками ветеранів, військовими частинами, поліцією та надають фахову допомогу родинам загиблих, зниклих безвісти та військовополонених;
- розробили форму для зв’язку з регіональним координатором у Рівненській області;
- створили Viber-спільноту, яка є додатковим каналом комунікації з родинами осіб, що зникли безвісти, де поширюють додаткову інформацію, проводять опитування та оцінюють нагальні потреби родин та їхні ключові запити на отримання тієї чи іншої інформації;
- регулярно розробляють «методички», інструкції та рекомендації, які стали надійним орієнтиром для багатьох родин;
- створили реєстр осіб, що зникли безвісти при особливих обставинах, по якому відкрито десятки пошукових справ, які вселяють надію в рідних та близьких наших зниклих захисників.
Viber-спільнота Координаційного центру
Але учасники Проєкту задіяні не тільки у консультаційній діяльності.
«Потрібно рахуватися з тим, що багато родичів в силу різних обставин не можуть самостійно розпочати пошуки, – розповідає Олена Хотенко. – Наприклад, подання відповідних заявок до Червоного Хреста відбувається виключно через заповнення форми в мережі інтернет. Тому наша діяльність дещо розширилися, адже людям, особливо в сільській місцевості, потрібно надавати і практичну допомогу у вирішені цих питань. Жінкам потрібно допомагати не лише з пошуками, але й у вирішенні соціально-побутових проблем. Ситуації різні: зниклі безвісти нерідко бувають єдиними годувальниками, на утриманні яких перебувають ще й непрацездатні члени сім’ї, на них часто оформлені документи, які закріплюють право на власність. Рідні наших військовослужбовців потребують соціальної та фінансової підтримки. Наш центр зв’язується з військовими частинами та органами місцевого самоврядування, не тільки пояснює, але й допомагає переоформлювати банківські картки, отримувати соціальну допомогу, звертатися у відповідні служби, якщо виникає потреба у психологічній підтримці чи лікуванні. Ось вам яскравий приклад: родина з Рівненщини відшукала тіло свого родича, яке перебувало у Дніпрі. Їм потрібно було їхати за 800 км на повторне опізнання. Така процедура. Але батьки не могли цього зробити за станом здоров’я та в зв’язку з відсутністю коштів. Завдяки роботі центру була налагоджена комунікація між родиною та військкоматами – і підтвердження відбулося онлайн в режимі реального часу. Налагоджена співпраця з професійними психологами та юристами, які при потребі надають родичам зниклих безвісти фахову допомогу. Тобто вже сьогодні ми можемо говорити про сталість цього проекту, який має результат, свій рівень ефективності та здатність до автономної реалізації та збереження отриманих позитивних результатів у довгостроковій перспективі. Саме тому він потребує подальшої підтримки».
«Ми стали командою універсалів, які набувають фахових рис психологів, юристів, державників, – стверджує Андрій Логащук. – Кожен випадок унікальний. До прикладу, військовослужбовець Олег Б. загинув в першій половині вересня, і його тіло було доставлене в один з моргів Харкова, а його рідних офіційно сповістили про зникнення. Через тривалу процедуру ідентифікації його тіло упродовж майже двох місяців не було опізнано та передано рідним для поховання. Пошуками займалася сестра, на утриманні якої на той момент знаходилося двоє тяжкохворих батьків пенсійного віку. Сестрі та матері загиблого упродовж двох місяців було надано ряд консультацій та інша допомога, в тому числі психологічна. Багато зусиль пішло на встановлення комунікації з представниками органів слідства, судово-медичної експертизи, вирішенню процедурних питань сприяло залучення місцевих та народних депутатів. У період між зникненням та репатріацією тіла батько загиблого отримав інсульт та помер, так і не дочекавшись поховання сина. З сім’єю нашим центром досі підтримується зв’язок, зокрема, щодо надання консультацій з юридичних та інших питань».
В рамках Проєкту його учасники допомогли матері 25-річного Дмитра П. дочекатися сина, який вижив після важких поранень. Жінка на момент звернення до Центру фактично перебувала в стані перманентного нервового зриву. За інформацією, отриманою від побратимів Дмитра, його тіло залишилося на полі бою, але його мати продовжувала пошуки. Жінка неодноразово відвідувала Київ, де зустрічалася з представниками різних структур, в тому числі силових, зверталася до десятків різних організацій, зокрема, закордонних. В певний момент з’явилася інформація про можливе перебування Дмитра в полоні. Виявилося, що його після доби, проведеної на полі бою з важким пораненням, взяли в полон, де надали першу допомогу. Пізніше в одному з телеграм-каналів окупантів з’явилося пропагандистське відео з військовополоненим, після чого Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими отримав можливість домовитися про обмін важкопораненого бійця. Дмитра повернули на підконтрольну територію 13 жовтня, і після обстеження його відправили на реабілітацію – оскільки він отримав серйозне поранення, йому довелося заново вчитися ходити. Був момент, коли вона вкрай скептично та доволі критично ставилася до роботи Координаційного центру. Але у підсумку робота його представників та тісне спілкування з матір’ю полоненого дали результат. З матір’ю Дмитра, яка після отриманого результату кардинально змінила свою думку, Центр і надалі періодично підтримує зв’язок та надає консультації.
Більшість родичів продовжують пошуки разом з учасниками Проєкту. Мати Максима Т. звернулася до Центру однією з перших – 5 вересня. Із сином вона втратила зв’язок ще в травні, про його долю тривалий час нічого не було відомо. Станом на сьогодні наявна інформація про його ймовірне перебування в полоні, хоча від Міжнародного Комітету Червоного Хреста офіційного підтвердження так і не надійшло. Відомості про ймовірний полон та можливе місце перебування вдалося отримати лише через пів року після зникнення, цю інформацію наразі перевіряють. Представники Центру з питань зниклих безвісти безпосередньо брали участь в отриманні цих відомостей, зі зрозумілих причин, розголошувати деталі наразі немає можливості. Матір Максима та його сестра – одні з найактивніших в питаннях пошуку серед тих, хто втратив зв’язок з рідними в ході бойових дій, і наразі потребують посиленої уваги, підтримки та консультацій.
«Є випадки, коли відсутність будь-якої інформації робить пошуки майже неможливими, – говорить пан Логащук. – Дружина Валерія Ф. втратила з ним зв’язок на початку вересня, після чого звернулася до нас. Місце боїв на Луганщині неодноразово обшукали після звільнення території від окупантів, на бойових позиціях тіла не виявили. За різною інформацією, отриманою від рідних, побратимів та з інших джерел, чоловік міг потрапити в полон, загинути або дезертирувати, проте жодного підтвердження такої інформації наразі не було отримано. З родичами зниклого (матір’ю та її сином) постійно проводиться комунікація, надаються роз’яснення, оцінюється їхній емоційний стан. Очікування новин та пошуки рідними будь-якої інформації, яка допомогла б в пошуках, досі не принесли визначеного результату. Дружина періодично телефонує, потребує спілкування та психологічної підтримки, консультацій. Подібних випадків у нашому Центрі зареєстровано декілька десятків (відрізняються лише імена, сімейні стосунки, час та місце зникнення). Але приблизно 20% українців, яких ми забираємо з полону, взагалі не фігурують в наявній базі військовополонених. Тобто ми нерідко розшукуємо людей навіть тоді, коли немає офіційного підтвердження про перебування у полоні».
Андрій Логащук переконаний, що Проєкт став частиною глобальної пошукової операції, яка триватиме роками.
«Згадайте один з військових конфліктів на Балканах в кінці 1990-х років, – продовжує Андрій Логащук. – Понад 1600 осіб досі залишаються зниклими безвісти. Ситуація в Україні складніша: Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (International Commission on Missing Person, ICMP) нещодавно оприлюднила звіт, в якому йдеться про понад 15 тисяч людей, які зникли під час війни в Україні. Цифри величезні і трагічні. Тому телефони проекту, так би мовити, «гарячі» і вдень, і вночі. Адже широкомасштабна агресія в значній мірі змінила динаміку цієї сумної статистики, яку ми почали вести ще у 2014 році».
У команди Проєкту є ідеї, напрацювання та кейси, які вони постійно аналізують, вдосконалюючи свою діяльність. Усе це дає можливість виводити справу пошуку зниклих безвісти на якісно новий рівень. Незважаючи на те, що фінансування було передбачено лише на три місяці, діяльність Проєкту не припиняється ні на мить. Роботу розпочато, і вона буде продовжуватися. У Координаційного центру є чіткі плани на майбутнє та бачення подальшого розвитку Проєкту стосовно адаптивності, людських ресурсів, менеджменту та стратегічного планування. Держава створила інституцію посередника між родичами та службами розшуку. Для того, щоб це не було просто формальністю, потрібне фінансування. Координатори в усіх регіонах України реагують на виклики, розробляючи нові для країни механізми пошуку людей та самостійно вирішують проблеми з фінансуванням, зокрема, звертаючись до потенційних партнерів. Тому вони розраховують на подальшу підтримку з боку Українського Жіночого Фонду, адже завдяки Проєкту сотні родин Рівненщини зберігають надію.
Ця стаття стала можливою завдяки проєкту «Захист та підтримка жінок (дружин та родичок полонених або зниклих безвісти військовослужбовців)», що виконує Громадська організація «Інститут податкових реформ» за підтримки Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе Громадська організація «Інститут податкових реформ». Інформація, що представлена у виданні, не завжди відображає погляди УЖФ.
