Примітка: блог – це ресурс, сайт, сторінка в мережі інтернет, де кожна людина представляє особисто себе, свої думки, інтереси, захоплення, знання чи будь що, що їй забагнеться.
Для кожної жінки материнство – особливий стан. Сьогодні ми розпочинаємо цикл блогів рівненської журналістки Юлії Корецької (як виявилось ще й моя землячка. Волиняни вперед))))). У неї 10-місячна донечка і судячи з її дописів, Юлія на сьомому небі від щастя! Одним словом читайте і самі все зрозумієте. Юлічка, тобі слово.
– Чого ви прийшли? Там ще нічого не видно.
– Бо я вагітна.
– По моїх розрахунках у вас навіть немає затримки.
– А по моїх є. 2 дні)
– Перше планове УЗД робиться на 10 тижні, – пояснила мені лікарка з УЗД-кабінету, до якої мене відправила молода гінеколог з підозрою на вагітність.
Це був найбільш хвилюючий похід до гінеколога. Хоча я вже точно знала, що вагітна. Це попередньо підтвердили 2 тести. До тих чотирьох полосок з 2-х тестів я була вже давно готова. Навіть ще не будучи в шлюбі десь далеко в підсвідомості я вже мала дитину. Ми разом весело бавилися, гуляли, тішилися нашими першими досягненнями і я пильно спостерігала за всіма її емоціями. А ще ми гучно і весело святкували Дні народження. І обов’язково з аніматорами. Їх було багато. З різних мультфільмів. І вона наївно вірила, що вони всі справжні. Просто в цей святковий день вирішили її привітати, вискочивши з екранів телевізора, монітора чи смартфона.
2 роки власного аніматорства з дітьми далися взнаки. Під час роботи я часто себе уявляла на місці тих розкішних і на перший погляд зовсім безтурботних та щасливих мам. Вони були у шикарних вечірніх сукнях, а я…а я була в синтетичному костюмі Сімки з великою паралоновою головою оранжевого кольору. Наші маленькі замовники обожнювали “Фіксиків”. І це ще добре бути дівчинкою Сімкою, а не її братиком Нуликом, коли ти ніяковієш перед дитячими запитаннями: “Нулик, а чого в тебе ціці, як в моєї мами?”). Любов до дітей перевершувала ці незручні моменти. І я завжди себе уявляла на місці тих розкішних жінок зі своєї власною дитиною. Тому тих дві полоски на тесті були мені такими очевидними. І десь далеко в голові чийсь голос полегшено прошепотів: “Ну нарешті”. І так, перший крок до моєї мрії зроблено. Залишилось лише виносити дитину, народити, виростити до 3-х річного віку, коли вони найбільш допитливі і вірять в усіх мультяшних героїв, та дочекатися святкування її 4-го дня народження, щоб запросити аніматорів. І обов’язково у нас має бути фемелі лук. Такс, шукаємо в гуглі “Family look сукні”…
Стоп! Я ж тільки взнала, що вагітна. Мабуть, зараз треба думати про інше. Менше фізичного навантаження, тому гудбай спортзал і привіт пішим прогулянкам на свіжому повітрі та здоровому харчуванню зі збалансованою їжею.
Я записалася на курси для підготовки до пологів, де чітко і доступно пояснювали, що тут немає нічого страшного. Пологи – це звичайний природній процес і біль можна полегшити, якщо правильно дихати та переключати увагу на щось інше. І варто пам’ятати про правило трьох Т: тихо, темно, тепло. Під час таких умов жінка почувається найбільш розслабленою. Я вірила в це, тому не дуже боялася. Тож всі жінки народжують, чи не так?
Я продовжувала вести активний спосіб життя і щодня долала 30-ти кілометрову маршрутну відстань до роботи. Тричі під час поїздки мені ставало недобре. Одного разу я мусила терміново вийти просто посеред дороги. За проханням пасажирів, які побачили мій напівпритомний і блідий вираз обличчя, водій зупинився. Мене страшенно нудило. Ми були на півдороги до села, куди ми переїхали з чоловіком після одруження.Я якраз поверталася з роботи. На вулиці вечоріло. Я була переконана, що зараз зателефоную своєму коханому і він швидко під’їде та забере мене. Водій маршрутки лишив мені пляшку своєї недопитої мінералкиі, я присіла на пеньку на узбіччі дороги набираючи номер чоловіка. “Абонент знаходиться поза зоною досяжності”. Цю фразу я почула разів з десять. У тій місцевості просто жахливо працює Київстар. Отже, позаду якесь село, попереду ліс. На вулиці темніє і я одна на пеньку посеред дороги. Ну як одна, зі своєю омріяною крихіткою у животику. Мене охопили плач і паніка. Через деякий час ми нарешті зідзвонилися і він примчав до нас на шаленій швидкості, від якої автомобіль смердів горілими шинами.
Під час декретної відпустки я продовжувала відвідувати курси для вагітних і побувала на декількох заняттях аквааеробіки, під час яких ми багато пірнали і плавали під водою, уявляючи себе на місці малюка, який на той час жив у плацентних водах.
Я була активною, жвавою і щасливою. Але в якийсь момент щось пішло не так. І одного ранку я відчула, що дитина опустилася нижче свого звичного положення, тобто в мене опустився живіт. Таке має бути лише перед пологами. А я була лише на 7-му місяці вагітності. З’ясувалося, що в мене гіпертонус матки і в нас з малюком була загроза передчасних пологів. Деякий час довелося провести у лікарні, потім домашній постільний режим. Не можна було багато рухатись. Довготривале лежання на ліжку це не моє. І на додачу мене накрив грип з жахливим кашлем. Я довго вичухувалась з того стану. Рухатись ставало все важче. Живіт був досить великим, як я для моєї статури тіла. Я вже хотіла швидше народити, щоб не лише побачити свою донечку, але й відчути те фізичне полегшення. Ще трохи. І зовсім скоро це станеться…
To be continued…
