Примітка: блог – це ресурс, сайт, сторінка в мережі інтернет, де кожна людина представляє особисто себе, свої думки, інтереси, захоплення, знання чи будь що, що їй забагнеться. Редація не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за написання блогерів.
С**а війна. Половину моєї затишної квартири за органним залом «розфігачела» рашистська ракета. Прокинувся в будинку без стіни і з ліжка бачу, як з пивзаводу їде 10 тролейбус, а за ним летить ракета. Місто в паніці…
Який «стрьомний» цей звук. Неначе банку з-під сардини по асфальту за шнурівку тягнеш. Страшно! І відразу думка: де дружина і малий Павлович? Тепер паніка у мене. Оббігаю напівзруйновану квартиру в пошуках своїх малявок – їх немає.
Твою «мать» де вони? В голову лізуть найгірші думки.
Треба звідси тікати! Ні, не з України, а з цієї колоритної квартири, яка так мені подобалась. Треба вдягнутися і головне встигнути злиняти, бо зараз вдруге може «й*****и», – такі думки закрались тоді в голові.
Мить і мене підкидає, а з вух тече кров. По-ходу «прильот» в драмтеатр. С**а, як страшно!!! Так страшно не було навіть тоді, коли мама з ремнем бігала навколо хати в Ковелі, коли я курив «бички». Треба зібратись! Вдягаю що-небудь і біжу вниз. Музичний майдан. Дуже «стрьомний» звук. Де Аня і Владиславчик? Капець не взяв телефон, аби набрати дружині. «Вєртушкі»… Це мабуть десант і вочевидь, не наш – «п****и» спускаються. Як казав Джек Воробей: «Треба накивати п’ятами». Але..
«Стой хахол!!!!
Повертаюсь назад, промайнула думка, яка була тоді, як оточили мене пацани східної національності в 10 класі: Мені «п***а», пожив…
«Ти в плєну хахол».
Придивляюся, так це ж Ромка Клімук, мій однокласник, який в 9 класі переїхав жити з Ковеля в Самару, бо його батя начудив з людьми, з якими не можна чудити. Ромка Привіт. У відповідь прилетіло прикладом. Як боляче!!!
«Тєлєфон і срєдства связі хахол давай».
Ага, звісно, я ще не допив кров, яка з мого носа юшить. Пацани в мене нічого немає!!!
«П****ш хахаол, а ти уже прієхал, єто ліга смєха»
Твою душу, Ромка – це Паша однокласник твій. Ми з тобою до 9 класу вчилися разом, на футбол ходили, «тусувались» разом.
«П****ш хахаол», – вдруге прилітає в табло. В принципі вже не боляче, бо не відійшов ще після першої «п*******и».
«На яму хахла, ілі разстрєлять», – сказав Ромка.
Те, що це Ромка Клімук я не мав уже сумніву. Так, він став постарше з моменту свого від’їзду, але його повадки залишились все ті ж. Ми ж з ним були БРИГАДА! Так, в шкільні роки ми разом з ще двома однокласниками говорили, коли вийшов цей гавно-серіал. Ромка був «пчьола», Сергій Рубаха «філ», Назар – «бєлий», а я космос.
– Рома, шо ти чудиш? Летить третє подача мені, вже навіть не знаю куди, бо від першої не відійшов. Рома, а пам’ятаєш ми з тобою на день народження одне одному дарували шоколадки, а в середину клали 10 гривень, аби потім пива попити?
Летить, фіг зна яка «плюха» мені, але боляче.
«Ти в плєну хахол»!!!! «Сіді».
Якийсь дивний у них «плєн», бо вони пішли і залишили мені камеру Panaconic 100 на касетах. Тут закрадається думка, що це сон, але кусаю себе за руку… Не так боляче, як від «плюхи», але боляче. Ні, це не сон.
Бляха, де Аня і Владислав Павлович? Треба бігти. Треба бігти під мостом від філармонії до Лагуни, бо що я чітко усвідомлюю – у місті рашисти!!! Біжу, наскільки це можливо, при моїй фізичній підготовці, а тут бац…
Валя Ілліна пафосною ходою йде з Пименом. Тільки їх не бачити б.
– Паша привіт. Наші прийшли, давай з нами. Ми тобі посаду дамо злачну. Оце життя буде.
І тут почалася «фігня», після якої я запідозрив, що тут щось не так.
Ніч. Я біжу по Ковелю, в пологовий будинок влучає шахед. Я якимось дивом лишаюся живим, хоча й був біля паркану.
Треба звернути на ліво, там живе мій однокласник Ваня Рибак, який воює на Запорізькому напрямку. Там же ж його бабуся сама живе. Біжу… Біжу, як вмію.
Біля його хати чимало військової техніки. Запитую у хлопців, що за «фігня»?
– Мусимо відбити 10 школу і вулицю Гагаріна, бо там «п****и» осіли, – почув у відповідь.
– Там же ж моя мама, її Тетяна звати, блондинка. Ви не бачили її?
– Паша привіт.
Тут я «офігів».
– Віктор Володимирович, що ви тут робите?
– Я спасаю Волинь і 10 школу!!!!
– Так, я думав ви сцикун!!!
– Молодші сержанти не сцикуни Паша!!!!
Це точно, або сон, або я вмер, точно це все не насправді, – подумав я. Бо така «хрєнь» не може бути у житті!!!! Втім, є один нюанс – це ж все наяву!!!!
Де мій син і Аня? Де моя мама? Треба набрати тещі, в складних ситуаціях вона все «розрулює»! Ага, набрав, телефона «фіг» свище!!! Де Шакирзян пропав?
«Мать твою», як мене перенесло знову до пологового? Ракета… Останнє – мені «п***а».
Дуже страшно, відкрив очі і не розумієш, чи це сон чи це на яву? Трусить. Страшно. Але чуєш плач Владислава Павловича, повертаєшся на ліво і бачиш Аню. Все нормально – це сон!!!
P.S. Насправді ми щасливчики!!! Все це, завдяки ЗСУ. Цінуйте життя у цьому «славнозвісному рівненському котлі».
