Рівно 15 років тому, 4 липня 2009 року, не стало Василя Червонія – людини, яка іще у 1988 заснувала на Рівненщині осередки Товариства української мови «Просвіта» та Народного руху за перебудову. З нагоди річниці біля його могили, на території Свято-Покровського собору, зібралися рідні і однодумці…
Саме Червоній у радянські часи очолив тих, хто у нашому краї почали піднімати жовто-блакитні прапори та поширювати заборонений гімн «Ще не вмерла Україна». Саме він ще (!!!) 25 серпня 1991 р. домігся демонтажу пам’ятника лєніну у м. Рівне, а через два роки потому повернув районному центру Червоноармійськ його нинішню назву Радивилів.
Василь Червоній ширив серед земляків інформацію про боротьбу Української Повстанської армії, відкривав пам’ятники Тарасу Шевченку, Симону Петлюрі, Уласу Самчуку, Тарасу Бульбі-Боровцю, боровся за те, щоб рівненські вулиці замість радянських назв були перейменовані на честь Мазепи, Петлюри, Бандери, Шухевича…
Він усіляко долучався до побудови у містах та селах Рівненщини храмів Київського патріархату. За його підтримки, під юрисдикцію УПЦ КП передали Свято-Воскресенський собор у Рівному. Той самий, де за радянських часів діяв Музей космонавтики і наукового комунізму. Один з найвищих в Україні храмів – Свято-Покровський кафедральний собор від початку і до кінця споруджувався під безпосереднім керівництвом Червонія…
Його життя обірвав раптовий удар блискавки. Принаймні у цьому українців одразу ж стали переконувати апологети руского міра. Російський богослов Андрій Кураєв прямо пов’язав трагедію з запланованим на кінець липня приїздом на Рівненщину патріарха Московського кіріла.
Червоній тоді публічно пообіцяв йому «теплий прийом» і, знаючи його кипучу енергію, в цьому можна було не сумніватися. На сесії облради планували офіційно заборонити кірілу в’їзд на Рівненщину, а у Києві готувалися перекрити виїзд з аеропорту Бориспіль… Аж раптом всю Україну ошелешила новина: Червонія не стало…
«Комсомольська правда» одразу ж написала:
– Одна з найобговорюваніших історій в Україні – смерть колишнього голови Рівненської області, який обіцяв пустити у Рівне патріарха кіріла виключно через власний труп. І от у момент, коли кіріл на шляху у Стамбул пролітав над Україною політика, який саме був на рибалці вбила блискавка. З такими речами не жартують…
Ідею про начебто «божу кару» за захоплення церков гаряче підтримали в антиукраїнському Союзі православних громадян. Їх представник Кіріл Фролов відверто радів, що Червоній не загинув в автокатастрофі або не згорів. Тоді, мовляв, «філаретівці» усюди б розповідали, що то диверсія москалів. Журналістам він заявив:
– Вважаю, якщо після цього комусь щось не ясно, до них можна застосувати євангельське визначення про тих, хто не повірить навіть, якщо мертві воскреснуть.
Московські попи отримали ідеальний приклад для демонстрації власним вірянам, що буває, якщо не шанувати їх патріарха… В той же час соратники Червонія і дотепер не сумніваються: смерть політика була лише замаскована під удар блискавки. За їх версією, як і у часи УПА, на ньому випробували один з новітніх видів зброї. Зважаючи на погодні умови, вбивство було легко замаскувати під удар блискавки.
Як усе було насправді, достеменно не відомо і досі. Смерть Червонія обросла легендами, як і смерті Гетьмана, Чорновола, Гонгадзе, Ємця, Александрова… Всіх цих діячів – різних за своїми поглядами, масштабами і родом діяльності – об’єднує те, що питання, як саме вони загинули і досі лишається без відповіді…
За життя Василя Червонія його діяльність різні люди оцінювали по різному. Він сам ставився до цього нормально. Мовляв, якщо у політика нема ворогів, він просто не має позиції. Якщо ж позиція є, він обов’язково буде багато для кого не зручний.
Сьогодні не хочеться нікого ні у чому переконувати. Просто згадаю кілька промовистих історій, свідком яких був я сам. Наприклад у далекому 2001, коли вся Україна дивилася бандитські серіали і слухала російську попсу, я – 17-річний хлопець – у центрі Рівного випадково проходив повз мітинг. Невідомий мені чоловік говорив:
– Росія ніколи не була і не буде нашим братом. Вже сьогодні вона веде повноцінні бойові дії проти української культури. Щоб збагнути це, задумайтеся: чого в українському інфопросторі ви майже не бачите українського кіно і не чуєте пісень українською мовою?
Мені стало цікаво, хто ж саме говорив слова, з якими я був повністю згоден. Дізнавшись, що це Василь Червоній, я пішов у Народний дім, де під його керівництвом гуртувалися проукраїнські сили і вже невдовзі став дописувати у часопис «Рушійна сила». Він молодіжною мовою розповідав про те, що коїться в українській політиці та культурі і безкоштовно розповсюджувався серед студентів рівненських університетів.
Я писав, зокрема, про згубну роль музичного «блатняка», книжок і серіалів про злодіїв у законі, розповідав про українські кіно і музику. Спершу думав, що серйозного впливу все це не справляє, але вже за два роки несподівано побачив на Помаранчевому майдані багато своїх однокласників і одногрупників, яких знав як політично інертних і майже повністю російськомовних…
Коли Червоній став головою Рівненської ОДА – у 2005-2006 – мені неодноразово доводилося бути з ним під час газифікації сіл. На кожному з мітингів він звертався до селян із закликом не руйнувати дідівські печі. Мовляв, коли Росія піде на нас війною і перекриє газ вони обов’язково знадобляться…
У 2008 Василь Червоній програв вибори міського голови Рівного Володимиру Хомку. Знаючи, скільки зусиль було вкладено у передвиборчу боротьбу, я запитав, чи не почувається він розчарованим. Він подивився на мене і промовив:
– Розчаровуються гречкосії. Якщо ти козак, розчаровуватися нема коли – треба продовжувати боротьбу…
Читайте також нашу авторську статтю: Як українці почали читати Оруелла задовго до того, як це стало мейнстрімом
