На останньому пленарному засіданні Рівненської міської ради, яке проходило 20 червня, перейменували чотири вулиці. Нова назва вулиці Набережної, яку перейменували іменем загиблого Героя Тараса Давидюка, викликала жваву дискусію, що ледь не переросла у конфлікт.
Одна з громадських активісток Рівного ініціювала звернення до Рівнеради щодо перейменування Набережної на честь Тараса Давидюка – пластуна, журналіста, громадського діяча, педагога та учасника російсько-української війни, який загинув 3 листопада 2023 року поблизу села Роботине Запорізької області під час підтримки контрнаступу.
Депутати Рівненської міської ради у своєму рішенні були одностайними – відтепер вулиця Набережна у Рівному носитиме ім’я Тараса Давидюка.
Ще перед голосуванням слово попросила мешканка вищевказаної вулиці і звернулася до депутатів з проханням не приймати таке рішення:
«Доброго дня. Мене звати Анна Шмигельська, я все життя проживаю на вулиці Набережній, 14. Я дуже люблю мою вулицю. Наша вулиця не названа ніякими комуністичними чи есесерівськими назвами. Наша вулиця географічно названа Набережна, тому що вона на березі нашої річки. Я не розумію чому перейменовувати саме цю вулицю потрібно. У нас на Набережній вже є два хлопця, які загинули. На їхню честь не перейменовують. Честь і повага Тарасу, він герой, він поклав життя за нас, але ще їх буде багато. Він не перший і, на превеликий жаль, не останній. В нас є сквер на набережній, можна ж назвати цей сквер імені загиблих і поставити дошку, де можна дописувати імена всіх тих, хто загинув. Нам вулиць не вистачить. Є що перейменовувати. Ми проти. Тут 510 голосів. Ми ходили збирали по Набережній, а в інтернеті проголосувало 710 людей, не враховуючи пенсіонерів, в яких немає інтернету. Немає ні однієї людини на Набережній, яка б сказала би: «Да, я хочу або мені по барабану». Ні одної людини! Всі проти».
Виступ пані Шмигельською закінчився словесною перепалкою з прихильниками ідеї перейменування вулиці.
Ось що сказала пані Шмигельська журналістам Рівне Онлайн:
Ініціаторка звернення зазначила, що за це рішення виступили понад 740 містян і 74 громадські організації. «Це більше п’яти тисяч людей. Якщо ми говоримо про математику, то однозначно це за перейменування вулиці Набережної. Навіть якби можна було перейменувати Соборну, ми хотіли б це зробити. Тарас заслуговує на це. Саме Тарас — це та особистість, на прикладі якої мають виховуватися наші діти й наші внуки. Нас не стане, але вулиця Тараса Давидюка буде! Вулиця, яка викорінить совок із голови, із розуму, із серця».
Була присутня на засіданні і мати Тараса Давидюка, яка подякувала депутатам за прийняте рішення, не стримавши сліз.
Чи могли депутати не проголосувати за таку ініціативу, навіть якщо вони проти такого рішення? Навряд чи. Тобто весь депутатський корпус міськради автоматично опиняється у заручниках суспільної думки. Адже якщо ти проголосуєш «проти» сьогодні, то вже завтра усі ЗМІ будуть рясніти заголовками на кшталт «Хто з депутатів не захотів вшанувати героїв?».
Так, Тарас Давидюк, беззаперечно, є Героєм. Він заслуговує на те, щоб на його честь була названа будь-яка вулиця у місті. Ми повинні вшановувати наших Героїв. Але уявімо, до чого може призвести така практика у майбутньому.
З огляду на ту ситуацію, яка сталася у сесійній залі Рівнеради, вже на наступне слухання мешканці вулиці, яку збираються перейменувати, можуть привести маму героя, який мешкав саме на цій вулиці. Тоді зайде коса на камінь. Гострої суперечки не уникнути, тому що хтось за, а хтось проти. І в кожного буде свій маніпулятивний аргумент – мама Захисника чи Захисниці. І це зовсім не про єдність чи обопільність рішень. Це про конфлікт, який обов’язково використають ворожі технологи для розростання метастазів чергової «іпсошної» пухлини.
Тому рівненські депутати прийняли мудре рішення – 20 червня вони наклали мораторій на подальші перейменування вулиць аж до кінця воєнного стану. А поки на честь Захисників та Захисниць можна буде називати тільки нові вулиці, які з’являтимуться в обласному центрі.
Але хто в майбутньому вирішуватиме, на честь кого саме з героїв потрібно буде перейменовувати наступну вулицю? Чиї подвиги заслуговуватимуть на проспект, а чиї – лише на частину провулку? Що будемо робити, коли закінчаться дерадянізаційні та деколонізаційні ресурси? Скільки матерів ще будуть засинати з думкою «А хіба моя дитина не заслуговує на це?». Скільки суперечок ще виникне у громадському просторі з цього приводу?
Війна скінчиться, і бажаючих перейменувати вулицю на честь свого родича або знайомого побільшає. Бо стане на часі. До сесійних зал міськрад по усій Україні будуть йти матері, які претендуватимуть на одну й ту ж вулицю. Активісти з командами підтримки будуть відстоювати свою позицію, влаштовуючи практично конкурс найбільш вбитої горем матері або вигадуючи шкалу героїчності, яка дозволить обирати того Захисника чи Захисницю, який або яка найбільше заслуговує на те, аби на будинках красувалися таблички з його/її прізвищем. Чи важливо це все для однієї мами? Безумовно. Чи буде інша відстоювати пам’ять про свою дитину? Безсумнівно. Чи будуть компроміси? Безперечно. Але будуть і сльози, і взаємні образи, і розмахування документами про причини загибелі, і дзенькіт орденів та медалей, і громадські слухання з гризотнею у соцмережах, і суперечки, які завчасно приречені на провал. І озера сліз матерів, які навіть не уявляли, що війна буде переслідувати їх після загибелі дитини у вигляді суперництва з тими, хто теж зазнав втрати.
Це історія про наші вчинки без обдумування наслідків. Це ще одна комаха-шкідник, яка може зіпсувати нестигле яблуко нашої єдності. Повоєнний період буде не менш складним. І нам потрібно буде ще більше сил, щоб зберегти взаєморозуміння і не розпочати власну війну протиріч. Ми маємо зрозуміти, що мужності немає забуття. Ця війна викує новий пантеон Героїв, на честь яких можна називати хоч планети сонячної системи. Але це нічого не буде вартувати, якщо українці стануть заручниками власних рішень та меморіалізаційних суперечок. У нас наразі занадто багато тих факторів, які грають на боці розшарування нації. Нації, яка виживе лише у тому разі, якщо єдність стане нашою «п’ятою сутністю», святим Ґраалем, філософським каменем і квінтесенцією існування.
Нагадаємо, як українці почали читати Оруелла задовго до того, як це стало мейнстрімом.
