С**а, як же ж болить!!! Не можна ні думати, ні повернути ногу в будь-яку сторону. Знеболююче не допомогло. Можливо це просто вивих? Але знаючи свою карму і фарт в глибині душі розумів – тут щось серйозніше.
І «нафіг мені були ті сигарети»? Сидів би вдома, нічого б цього не було б. В травматологічному пункті Рівненської ЦМЛ відправили на рентген.
Дайте мені лід, або заморозку,- прокричав я так голосно, як Вільям Уолос в фільмі «Хоробре серце».
Звісно, яка заморзка подумав я, футболіст ти недороблений) зробити знімок ноги теж, ще той квест: ледь закинув ногу на той стіл і витерпів декілька секунд, щоб мою травму зафільмували. Перевернути ногу на інший бік мені не вдалося, але «фотографиня» кабінету віднеслась до цього з розумінням.
«Як же ти так ту ногу виламав?», – з таким подивом запитав черговий лікар травмпункту побачивши знімок. Тут гіпс не допоможе, потрібна операція і будуть ставити пластину.
«А він ходити буде?», – запитала моя дружина.
«Буде», – відповів лікар. «Але це не точно», – подумки додав я.
ТРАВМАТОЛОГІЯ: ПАЛАТА №3.
Везли мене у відділення цілу вічність. З горем пополам і нестерпним болем влігся на ліжко. Перше, що побачив збоку на підвіконні – це дві книжки біблія. Це не співпадіння, подумав я, це Бог мене за щось наказує. Коли дружина вже їхала додому за необхідними речами іронічно сказала: Почитай і подумай за життя.
Довбані сигарети, здались вони мені о 23:00, знову проскочило в голові. Але тут же зловив себе на думці, що зараз було б непогано висмалити моцного цигара. Ага, ти вже висмалив ціною зламаної ноги. Оскільки, то була субота, прийшов черговий лікар і сказав: будемо ставити ногу на витяжку – до операції будеш 7 днів лежати так. Коли принесли незрозумілу конструкцію, все було норм, але коли побачив у медсестри щось схоже на дриль – стало не по собі.
Потерпи, зараз буде легше, сказав лікар. Ага бл**ь легше, ви мені ногу сверлити хочете, та я зараз здохну. Звісно, я це сказав про себе, а не вголос. Вочевидь лікар вмів читати думки і зіграв на випередження:
Ми зараз вколемо лідокаїн і ти нічого не відчуєш. І я дійсно нічого не відчував, але мужньо закрив очі, аби не бачити, як мені роблять дирки з обох сторін п’ятки і вкручують туди гайки, щоб нога трималася у підвішеному стані на чудо-конструкції (забув, як вона називається, але охрестимо її по – волинськи: «колдойобина»). Таким було моє знайомство з палатою №3 травматологічного віділення, де я незаплановано провів планову відпустку. Якби не перелом і біль, то дуже гарне місце для відпочинку. Далі розповім про людей з якими пересікся в 3 палаті.
СЕРГІЙ І ДРАБИНА
Ой терпи Паша, знаю, як тобі боляче, але мусиш це пережити. Я два тижні лежав на витяжці на обидві ноги, здається, що всі м’язи повідмирали. Мій новий сусід Сергій лазив десь по веранді чи навісу і став на драбину, яка вявилась ненадійною і гепнувся з 2-метрової висоти. Як наслідок, перелом тазу і руки. Коли я поступив у відділення таз йому вже склали, залишалось тільки руку відрехтувати, що як показало майбутнє виявилось не дуже простим. Але мораль цієї історії: після травми Сергій замовив нормальну драбину .
АНДРІЙ, МАГУРА І РУКА
Військового Андрія я побачив уже в понеділок. У нього була переломана рука і він чекав на оперрацію. Поки чекав, виявилось, що у нього проблеми з шлунком чи ще щось таке і два тижні він провів ще у гастрологічному відділенні. Оскільки Андрій був ходячим, був нам за няньку: щось принести, щось подати чи підвезти крісло колісне у кімнату, то для нього була буденнна справа. Андрій військовий з «Магури». Особливо за службу не розповідав, а ми й не розпитували. Знаю лише, що він був у ППО. Вержикт – норм козак.
ДІД МИКОЛА І ЧУДО ПРИВАТНОЇ МЕДИЦИНИ
Микола був парубок моторний… моторним був до того часу, поки йому у приватній клініці не поставили суглоб. Так поставили, що чеез два тижні він у нього вилетів і рятувати ситуацію довелось у Рівненській ЦМЛ. Відразу після операції Микола переїхав у ту ж таки клініку. А ще він знав краще за лікарів, що йому треба робити: тут дати укол, зняти ногу з витяжки, зняти пов’зку і так далі. Щож він суглоб собі вставив не так як тре?
ІВАН, ЗЕРНО І ГІЛКА
З Іваном я познайомився вже після своєї операції. Він потрапив у відділення, бо «зломив» п’ятку. Він так намагався зрізати гілку, що гепнувся і як наслідок, привіт травматологія. Іван – це мій бойовий товариш по перекурам. Ми сідали у крісла колісні і мчали на вулицю, аби під каву подиміти. Чим мені подобався Ваня, що ивкурювали за один захід ми по три, а то й чотири цигарки, щоб напихтітись вдоста. Бо думали, що кожна вилазка – остання.
ОПЕРАЦІЯ І НАЙВАЖЧА НІЧ У ЖИТТІ
І ось настав день х. операція. Я не переживаю, намагався заспкоювати себе, поки мене з палати везли в операційну. Але мабуть таки переживав, бо тиск був високим.
Анестезолог Віктор Володимирович давщось для зниження тиску і всіляко заспокоював, але я все одно думав, що помру. Потому, мені ввели укол у спину, так званий наркоз. Тільки не загальний, а такий, що ноги не відчував. Ну це й добре, подумав я. А потому за справу взявся Дмитро Висоцький – лікар, який взявся ремонтувати мою гомілку. Я чув, як її свердлять і зшивають, але добре, що не бачив того діла, а то мене схопив би інсульт. Через дві з гаком години я був уже у палаті. Поки тримав укол і я не відчував ніг, все було добре, а потім почалася нестерпна біль. Знеболююче, яке трдиційно дають перед відбоєм не допомогло.
Медсестра заспокоїла: через три години дам найсильніше і будеш спати, як дитя, але три дози за ніч не допомогли: було таке відчуття, що ногу постійно хтось свердлить, пекло вогнем і неможливо було спати. Айрон мен вже не той!!!! Не допомагади молитви і спроби відволікти себе на розмови з сокамерниками.
Згадав, що у мене є антисептик, вирішив ним пирскати руки і вдихати спиртовий запах: але така Павлікова медицина теж не допомогла. В думках було лише одне: Боже дай сили пережити цю ніч!!! Поспав я лише на вечір наступного дня…
МЕДИКИ: ЧАРОДІЇ ВІЛ БОГА, ЯКИХ НЕДООЦІНЮЮТЬ
Скажіть, що у вас приходить на думку, коли чуєте слово медицина чи медик? Сьогодні медики нерідко стають об’єктом критики. Їх звинувачують у чергах, складних діагнозах, іноді навіть у чужих помилках. Та мало хто замислюється: саме ці люди щодня стоять на передовій боротьби за життя і здоров’я. Кожна операція, кожна нічна зміна — це не просто робота, а титанічні зусилля та величезна відповідальність.
Медики бачать людський біль, відчувають стрес і втому, але, попри це, продовжують працювати. І часто — роблять справжні чудеса. Як у випадку з Сергієвою рукою. Вони збирали кістку по крупинках в прямому сенсі цього слова. Медиків критикують, але саме вони першими простягають руку допомоги, коли нам найважче. Вони не завжди отримують заслужену подяку, але кожен день доводять: їхня робота — це покликання. Ми часто не цінуємо їх сьогодні, але завтра саме завдяки їм зможемо знову встати, усміхнутися і жити повноцінним життям.
Травматологія Рівненської ЦМЛ – це ціла планета. Планета, де професіоналізм медиків поєднується з теплом людських сердець. Команда лікарів і медсестер щодня рятує здоров’я пацієнтів, повертає їм рухливість, а іноді і віру в себе. Тут відчувається справжня відданість справі: кожна операція, перев’язка чи консультація проводяться з максимальною увагою і турботою. Особливу атмосферу створює завідувач відділенням – Валентин Іванович Нарсія. Його професійний досвід і медична майстерність вражають, а добрий гумор допомагає пацієнтам швидше одужувати. Ну мені так точно допомогло.
Травматологічне відділення Рівненської ЦМЛ – це справжня школа життя, де професіонали повертають здоров’я і дарують людям нові сили. А ще тут запросто одружуються пацієнти. У сусідній палаті лежав дід, який вже багато років був розлучений з дружиною. Коли зламався, його «ексгьорлфренд» приходила у відділення провідувати. І о чудо їхні почуття через багато років знову запалали – вони вдруге одружилися. І скажіть тепер, що травматологія не об’єднує серця) А може його «нєвєста» через травму зрозуміла, що діду не довго лишилось, а у нього є нерухомість) Ну про це історія вже замовчує.
ЕПІЛОГ
Кажуть, лікар — це не професія, а покликання. І тепер я точно знаю, що це правда. Бо ті, хто витягував мене з болю, — це не просто медики, а справжні чарівники у білих халатах.
Лікарі, які збирають кістки так, ніби складають пазл, і при цьому ще встигають пожартувати. Медсестри, що можуть вколоти так, що ти навіть не встигнеш злякатися, а потім ще й підбадьорять словом. Санітарки, які знають усі наші «слабкі місця», але завжди допоможуть у найпростіших і водночас найважливіших речах.
Дякую вам за те, що ви поруч, коли світ звужується до лікарняного ліжка і здається, що далі — темрява. Дякую за терпіння до буркотливих пацієнтів, за гумор, що лікує краще за пігулки, і за вашу людяність, без якої медицина була б просто механікою.
Ви, ті, хто повертає рух, надію і навіть… любов. Бо якщо дідусь із сусідньої палати зміг вдруге одружитися саме тут, то скажіть, як це назвати інакше, ніж диво?
Тож дозвольте низько вклонитися вам, чарівники від Бога, які день у день творять справжні дива в стінах Рівненської ЦМЛ. І знайте: пацієнти пам’ятають вас не лише за уколи та операції, а й за вашу щирість і добре серце. Бо якби не ви — ми б не стояли на ногах. А дехто, й не йшов би під вінець.
P.S. окремий респект моєму лікарю Дмитру Висоцькому за те, що зібрав мою ногу краще, ніж я коли-небудь збирав конструктор LEGO. Тепер я офіційно напівлюдина-напівтитан, і це навіть трохи круто. Ви майстер на всі руки і ноги). Можливо я наб’ю на нозі тату: “Made by Висоцький”!!!)
