Нинішня війна є для українства справжньою вітчизняною. Ми або вийдемо з-під контролю одвічного ворога, або втратимо Вітчизну. Ця війна лише завдяки збігу політичних обставин не трапилася у далекому 1991-му, коли збройні конфлікти охопили Азербайджан, Вірменію, Грузію, Молдову, коли москва намагалася силою не допустити незалежності Латвії та Литви.
В Україні тоді все обійшлося мирно. Мільйони наших земляків зосталися живі і на своїй землі, але багато-хто так і не усвідомив цінність нашої Державності. Це створило проблеми, вирішувати які довелося, починаючи з 2014-го. У лютому 2022-го вони максимально загострилися…
За понад 30 років серед українців сформувався консенсус, що ніяка ми не росія і не збираємося нею бути. Коли ворог прийшов до нас зі зброєю ми вирішили чинити спротив, інстинктивно розуміючи, що боронимо дещо незрівнянно більше, ніж просто територію.
Прагнення лишатися вільними і бути господарями власної долі згуртувало усі частини нашої держави у єдиний кулак. Ми відбили страшний удар, але війна розтяглася на роки. І постали нові виклики.
У листопаді 2025, ООН зафіксувала у різних країнах Європи і світу майже 6 мільйонів наших біженців. Орієнтовно ще 6 мільйонів опинилися на окупованих територіях. Додаймо до усіх них, щонайменше, 12-мільйонну історичну діаспору і вийде, що за кордоном нас тепер проживає майже, як у самій Україні.
Наша держава може і повинна використати ситуацію, що склалася для лобізму, культурної дипломатії, залучення інновацій та міжнародної підтримки. Але поки, на жаль, співпраця з глобальним українством не виглядає системно. Якщо її не налагодити, наш ворог може зробити це по-своєму.
Не сумніваймося: росія точно докладе максимум зусиль і ресурсів, аби змістити центр тяжіння нашої нації з території нашої держави, де панівні позиції займають українські мова, церква, культура, освіта та інформаційне поле.
Вістря своєї пропаганди ворог перенацілить на десятки мільйонів українців, які вимушено опинилися на чужині, де і досі нема достатньої кількості наших освітніх, культурних, церковних і медійних майданчиків. Ті ж, які є, тримаються переважно на самовіддачі небайдужих українців.
Мільйони наших дітей та молоді швидко адаптуються до життя у нових країнах. Україна ризикує недоотримати критичну масу молодих і прогресивних, чия енергія буде визначальна для повноцінного функціонування нашої держави в умовах перманентної війни.
Усе більша частина української діаспори втрачатиме відчуття єдності з Батьківщиною, якщо не зможе взяти повноцінну участь у повоєнних виборах. Легітимність нової української влади почнуть піддавати сумніву. Це загроза, яку не можна не бачити.
Існують загрози і у самій Україні. Усе відчутніший розрив у розподілі тягаря війни між різними групами українців: тими, хто під обстрілами і тими, хто в тилу, тими, хто виїхав і тими, хто лишився…
Хто не відчуває справедливості, стає вразливим для ворожих ІПСО, що сіють недовіру і взаємні претензії між українцями з різним – часто конфліктним – досвідом війни.
Ворог щосили розхитуватиме упевненість деяких наших земляків у самій доцільності існування української держави. Штовхатиме у сценарій 1917-1921, коли ми втратили державність, маючи військовий потенціал її захищати. Просто через внутрішній розбрат.
Нагадаю, тоді це скінчилося вбивствами національної еліти, переселенням українців з рідних земель, стиранням нашої ідентичності на окупованих територіях.
Варто наголосити: ця загроза є однаково страшна, як для самої держави, яка постане перед загрозою втрати існування, так і для, без перебільшення, кожного з нас. Не варто самозаспокоюватися, мовляв, у разі чого врятуємося, покинувши Батьківщину. Якщо Україна не вистоїть, неминуче відчуємо, як за кордоном разюче зміниться ставлення до українців.
По-одному сприймають тих, хто асоціюється з державою, яка у протистоянні з набагато сильнішим ворогом героїчно відстоює кордони світових Свободи і Демократії.
І зовсім по-іншому – тих, хто не має власного національного дому. Просто згадайте, як ставилися до євреїв поки вони не вибороли власну державу. Або як дотепер чимало-хто ставиться до ромів.
Щоб не сталося так, українська держава повинна пропагувати національну ідею, якісно ширшу за фразу “Україна – не росія”. Маємо скоординовано – з належним забезпеченням кадрами, фінансами та цифровими технологіями – доносити до усього світу: Україна – це фортеця і крайній рубіж демократії. Спільна мета усіх українців – зберегти Свою Державність і Свою Волю.
Щоб українці перестали сприймати державу суто, як набір інституцій для надання адміністративних послуг, держава має дати їм відчуття справедливого розподілу ризиків і обов’язків, однаково залучатися у вирішення проблем своїх громадян і в Україні, і за кордоном.
Лише за таку Державу буде готова боротися більшість земляків, незалежно від місця, де вони вирішили жити. Лише за таких умов глобальне розсіювання українців перестане лякати і стане ефективною мережею взаємопов’язаних спільнот з єдиним баченням викликів, якими вони б не були.
