Українська податкова система пережила парадоксальну трансформацію: формально вона стала простішою і сучаснішою, але фактично – дорожчою і важчою для економіки. Якщо у 2021 році частка перерозподілу ВВП через публічні фінанси становила близько 40%, що відповідало типовому рівню країн із ринковою економікою, то через війну вона зросла до приблизно 70% ВВП. Це означає, що держава фактично стала головним економічним гравцем, контролюючи більшість фінансових потоків країни. Такий рівень державної участі є зрозумілим у воєнний час, але він створює фундаментальний виклик для післявоєнного економічного відновлення, оскільки надмірна фіскальна концентрація стримує приватні інвестиції, інновації та зростання продуктивності. Країна потребує змін, і ми, представники аналітичних центрів України, розробили дорожню карту реформ на цей рік.
За останнє десятиліття Україна здійснила низку важливих реформ, які формально модернізували податкову систему. Ставку єдиного соціального внеску було знижено до 22%, запроваджено електронний кабінет платника податків, механізми деофшоризації відповідно до плану BEPS, спрощено використання програмних касових апаратів і створено єдиний рахунок для сплати податків. Окремо було сформовано нові інституції – Державну податкову службу, митну службу та Бюро економічної безпеки. Усі ці зміни мали на меті створити прозору і прогнозовану систему адміністрування, яка мінімізує контакт бізнесу з чиновником і відповідно знижує корупційні ризики. Однак формальне створення інституцій не означає автоматичного зникнення старих практик. Навпаки, проблеми з перевіряючими та правоохоронними органами залишаються одними з головних бар’єрів для бізнесу, а митниця і податкова досі є ключовими каналами втрат бюджету через контрабанду, контрафакт і маніпуляції з митною вартістю.
Ключовою структурною проблемою залишається сама модель оподаткування прибутку підприємств. Вона базується на складному адмініструванні, широких дискреційних повноваженнях податкових органів і значних можливостях для маніпуляцій. У такій системі прибуток стає не лише економічною категорією, а й предметом переговорів із контролюючими органами. Саме тому у дорожній карті на 2026 рік, розробленій українськими аналітиками, пропонується перейти до моделі податку на виведений капітал — оподаткування не самого прибутку, а лише його розподілу. Такий підхід стимулює реінвестування і зменшує стимули для ухилення від податків, оскільки прибуток, який залишається в бізнесі, не оподатковується. Це принципово змінює логіку взаємодії держави і підприємця: замість покарання за створення прибутку система починає стимулювати його накопичення і реінвестування.
Окремим викликом є надмірне оподаткування праці. Високе фіскальне навантаження на фонд оплати праці стимулює тінізацію економіки, коли роботодавці і працівники змушені шукати неформальні способи мінімізації податків. Це створює подвійний ефект: держава недоотримує доходи, а працівники втрачають соціальні гарантії. Парадоксально, але навіть після успішного реформування адміністрування ПДВ і зростання надходжень держава не використала цей ресурс для зниження податків на працю. Це свідчить про структурну проблему бюджетної політики: збільшення доходів не супроводжується оптимізацією податкового навантаження, а лише підтримує розширення державних витрат.
Запропонована дорожня карта реформ передбачає радикальне перезавантаження інституцій, зокрема повну переатестацію працівників податкової служби за участі міжнародних експертів, впровадження системи KPI і відкриття деперсоніфікованих митних даних. Це означає спробу змінити не лише правила, а й саму логіку функціонування держапарату. Важливим елементом є також створення автоматичного обміну податковою інформацією з іншими країнами, що дозволить ефективніше боротися з офшорними схемами і приховуванням доходів. Одночасно пропонується спростити адміністрування для малого бізнесу, зокрема забезпечити швидке надання статусу платника єдиного податку і переглянути систему штрафів, щоб вони не були непропорційним покаранням за технічні помилки.
Однак ключова логіка реформи полягає не лише у зміні податкової системи, а у скороченні ролі держави в економіці. Стратегічною метою є зниження частки перерозподілу ВВП через публічні фінанси до 35%. Це означає повернення до моделі, в якій більша частина економічних ресурсів залишається в приватному секторі, що стимулює інвестиції і зростання. Для цього пропонується обмежити зростання державних витрат рівнем дефлятора ВВП, що дозволить природно скоротити їхню частку в економіці. Лише один цей крок може забезпечити економію близько 30 млрд гривень на базі 2024 року.
Додаткові резерви економії приховані у демографічній адаптації державних витрат. Через скорочення населення оптимізація витрат на державне управління, освіту, правосуддя і соціальні програми може дати близько 23 млрд грн економії. Ще понад 15 млрд грн потенційної економії пов’язані з реформуванням системи державного замовлення у вищій освіті, яка сьогодні значною мірою функціонує як механізм перерозподілу ресурсів між університетами, а не як інструмент підготовки необхідних економіці кадрів.
Окрему проблему становлять непродуктивні витрати держави, які перевищують 100 млрд грн щороку. Значна частина цих коштів витрачається на непрозорі субсидії, зокрема у сфері комунальних тарифів, де фактично відбувається перехресне субсидування, коли всі платники податків компенсують занижені тарифи для окремих груп споживачів. Така система не лише створює соціальну несправедливість, але й підриває фінансову стабільність держави.
У сукупності запропонована реформа означає перехід від державоцентричної економіки до моделі, орієнтованої на приватну ініціативу і економічне зростання. Йдеться не лише про зміну ставок чи адміністрування податків, а про фундаментальну трансформацію ролі держави. У короткостроковій перспективі держава залишається ключовим економічним актором через війну. Але у довгостроковій перспективі її роль має змінитися – від головного розпорядника ресурсів до гаранта правил гри.
