Дрони докорінно змінили хід війни. Як на тактично-оперативному, так і на стратегічному рівнях. І це не нова історія. Перехід від каменю до бронзи, а потім до заліза дав змогу виробляти більш міцні мечі та наконечники списів, що змінило баланс сил між племенами і державами.
Поява сідла і якісної узди зробили кавалерію вирішальним фактором у багатьох битвах античності й середньовіччя. Арбалет дозволив вражати броньованих супротивників на відстані, що послаблювало роль важкоозброєного лицарства. Винайдення пороху і артилерії зробило неефективними великі кам’яні мури замків. Повторна вогнева здатність кулемета перетворила стрійну атаку піхоти проти укріплених позицій на надто дороге «задоволення». Дрони стали лише ще однією ланкою у цьому довжелезному ланцюзі історії зброї.
Що змінили дрони?
Змінилося все: розвідка і цілевказання, миттєве коригування вогню і прицілювання, глобальна зміна умов масованих наступів і оборони, потреба в «розподілених» та малопомітних логістичних ланцюгах, стратегічне ураження інфраструктури і моральний ефект. І головне, що продемонструвала війна в Україні, – це демократизація ударних можливостей. Тобто бойовий ефект тепер доступніший меншому гравцю: не потрібно дорогого літака чи ракетної платформи, щоб завдати відчутного точкового удару. Це робить тактичні операції доступними абсолютно для всіх, незважаючи на військовий потенціал.
Саме слово «дрон» у сучасній Україні вже давно перестало бути лише технічним терміном. На жаль, сьогодні для більшості з нас воно асоціюється з небезпекою, відчуттям, що небо стало ворожим, і постійним страхом, що смерть може прилетіти звідти, де ще хвилину тому було спокійно. Дронофобія – це не просто страх з клінічним підгрунтям. Це складний соціально-психологічний феномен, що поєднує особисту травму, колективну тривогу та інформаційні маніпуляції. І виникає вона там, де війна перетворює небо на загрозу, а технології – на інструмент емоційного впливу.
У науковій літературі цей феномен описують як «системний страх перед повітряною присутністю». Люди реагують не лише на реальні удари, а й на сам факт існування безпілотників у небі. Згідно з дослідженнями американських військових психологів, шум дрона здатен викликати миттєву реакцію, так звану fight-or-flight – «бий або біжи». Це фізіологічна гостра реакція на стрес, вперше описана Уолтером американським психофізіологом Бредфордом Кенноном. Така реакція викликана активацією симпатичної нервової системи, що призводить до виділення гормонів, таких як адреналін, і готує організм до дій шляхом прискорення серцевої діяльності та інших змін. У такі моменти в людському організмі вмикаються процеси, які викликають тривогу, резистентність та виснаження, знижуючи концентрацію, дезорганізуючи навіть підготовлених військовослужбовців. Усе це створює ефект «психологічного паралічу», коли сама поява дрона – ще до вибуху чи атаки – вже змінює хід подій на полі бою.
Психологічний вплив дронів
Європейці, які поки не відчули на собі усі тяготи дронової війни, теж говорять про небезпеку дронів. Але поки ця небезпека лежить у площині тотального контролю, як показують дослідження університетів Йорка та Кембриджу. Тобто в країнах, де панує мир, люди починають відчувати себе під наглядом навіть тоді, коли реальної небезпеки немає. Це своєрідний синдром постійної присутності, відчуття, що тебе бачать, слухають, оцінюють. У зоні бойових дій така психологічна напруга посилюється до рівня хронічного стресу. А серед цивільного населення – до масової тривожності, яку важко відрізнити від посттравматичного розладу.
Постійна присутність безпілотників створює ефект «умовного очікування»: якщо одного разу після гуркоту був удар, то кожен наступний звук сприймається як сигнал небезпеки. Цивільні починають уникати відкритого простору, змінюють маршрути, відмовляються від звичних справ. Зрештою, дрони формують нову «географію страху» – такий собі простір, де безпечних місць більше не існує. Люди починають жити не у своїх містах чи домівках, а у своїх тривогах.
«Зараз це дуже актуально. Для всіх регіонів. Особливо для східних, – розповідає лікар-психіатр вищої категорії Євген Скрипник. – Людина навіть може не мати психічних розладів, таких як ПТСР чи розладів адаптації, а специфічний розлад, такий як ДРОНОФОБІЯ, може мати. Тобто вона постійно дивиться вверх в небо, не може спокійно їхати автомобілем, дивиться і шукає дрони, намагається уникати відкритих ділянок, постійно про це думає і відчуває загалом страх. Часто чує звук дрону, коли його і немає. Тобто це може бути звук автомобіля, газонокосарки, звук телевізора тощо».
У статтях наукового видання Psychology Today підкреслюється, що страх перед дронами є не лише наслідком війни, а й цілеспрямованою стратегією. Безпілотники використовуються не тільки як зброя, а й як психологічний інструмент. Їхній звук можна порівняти з «повітряною пропагандою», котра створює атмосферу постійного очікування удару. Такий вплив не вимагає вибухів, адже достатньо того, що люди живуть у режимі гіпернастороженості. І саме це є новою формою психологічної облоги, в яку взяла нашу країну росія.
Дослідження американських військових показують, що ефект від дронів на фронті часто перевищує тактичну користь. Солдати втрачають концентрацію, коли розуміють, що їх можуть бачити зверху, навіть якщо немає безпосередньої загрози удару. Звук двигуна безпілотника стає символом уразливості, який супроводжує кожен крок військовослужбовців. Українські військові у своїх розповідях часто порівнюють це відчуття з «життям під лупою», коли ти не можеш розслабитися ні вдень, ні вночі, бо не знаєш, чиє небо над тобою.
Такий стан відомий не лише Україні. У Газі дослідники фіксували хронічну тривожність серед цивільного населення, викликану постійним звуком із неба. Люди повідомляли про безсоння, нервову напругу, навіть розлади апетиту. І все це часто без фактичних атак. Вони просто жили під «тривожним небом», коли будь-який шум міг означати смерть. Цей феномен отримав назву «drone anxiety» – тривога, яка триває навіть тоді, коли дрони зникають.
Європейським країнам вже довелося зіштовхнутися з цим феноменом. Норвежці, данці та поляки вже бачили ворожі дрони у своєму повітряному просторі, і це мало на них певний психологічний вплив. Поки що не підтверджено, що дрони були відправлені за наказом кремля. росія, як і очікувалося, заперечує свою причетність. Але більшість європейців переконана у тому, що таким чином путін хоче перевірити можливості країн НАТО, побачити реакцію мешканців ЄС і, звичайно, розпочати проти них гібридну війну. І перше завдання цієї війни – психологічний тиск.
Дрони змінюють свідомість світової спільноти
Очільниця проєкту «Центр дронів та культури» докторка Беріл Понг стверджує, що це спосіб кремля залякати та спровокувати європейців. Безпілотники діють у сірій зоні, декларуючи просто свою присутність та свої можливості. росіяни демонструють європейцям, що ті вразливі. «Але поки, – каже докторка Понг, – вони не переходять у ту повномасштабну агресію, яку ми спостерігаємо в Україні».
Поява неопізнаних БПЛА у небі Скандинавії, на думку викладача кафедри психологічної медицини Оклендського університету доктора Роберта Бартолом’ю, мають інформативний історичний контекст.
«Кажуть, що історія не повторюється, але вона римується. І те, що ми зараз бачимо над північною Європою, – це римування історії, – каже він. – У цьому регіоні давня історія страхів щодо НЛО, і вважалося, що винуватцем у появі цієї фобії була або росія, або колишній радянський союз».
москва не змінює свою методичку. А навіщо, якщо вона працює? Тим паче, сьогодні розпалювати вогнище нової фобії росія може доволі легко на тлі ідеальної бурі геополітичної напруженості, підживленої російською агресією та тривогою щодо непередбачуваності давнього союзника НАТО Сполучених Штатів епохи Дональда Трампа.
У сенсі страху перед БПЛА український досвід має особливу соціальну складову. Як зазначають дослідники феномену фобій, війна радикально змінює структуру страхів у суспільстві. Раніше люди боялися бідності, хвороб чи невизначеності. Це все індивідуальні страхи, які тепер стають колективними, а не індивідуальними. І тепер ми боїмося не лише за себе, а й за простір навколо: за небо, яке нам важко контролювати. Це породжує нову форму соціальної фобії: страх бути беззахисним перед невидимою силою.
Дрони стають елементом політичного впливу. Їхні відео, поширені в соцмережах, створюють інформаційний ефект, що підсилює тривогу. Люди бачать війну очима машин, і це знеособлює як нападника, так і жертву. Безпілотник (і сам оператор, який перебуває на великій відстані) не має емоцій, але викликає їх у тих, хто його. Саме тому дрони перетворюються не лише на зброю війни, а й на зброю світосприйняття.
Психологічний ефект дронів полягає не тільки у страху смерті, а у відчутті безсилля. Людина, яка не може вплинути на ситуацію, починає уникати будь-яких дій взагалі. Це стан, який фахівці називають «синдромом навченої безпорадності». Він зазвичай з’являється після декількох невдалих спроб впливати на негативні обставини середовища і характеризується пасивністю, відмовою від дії, небажанням змінювати вороже середовище або уникати його, навіть коли з’являється така можливість. У людей, згідно з рядом досліджень, цей синдром супроводжується втратою почуття свободи і контролю, зневірою в собі та в можливостях щось змінити, пригніченістю, депресією і навіть прискоренням настання смерті. Коли безпілотник визначає, де ти знаходишся, страх стає частиною поведінкової моделі. Так формується колективна втома, що знижує опірність не лише на фронті, а й у тилу.
Вихід із цього полягає не у відсутності дронів, а в контролі над власною свідомістю. Як радять фахівці з психології війни, найкраща протидія дронофобії – це інформування, раціональне пояснення ризиків і посилення довіри до систем безпеки. Коли людина розуміє, що відбувається, вона перестає бути заручником невідомого. І навпаки, там, де панує тиша й дезінформація, страх росте, мов бур’ян після зливи.
«При ПТСР людина боїться всього: і ракет, і ситуацій, які нагадують травму, і голосних звуків, – коментує Євген Скрипник. – В неї тривога постійно, нав’язливі спогади, кошмарні сновидіння, вона знову і знову проживає травмуючу ситуацію, яка загрожувала життю. Людина не хоче говорити за цю ситуацію, їй боляче, вона постійно ретравматизується. Загалом хочу сказати, що страх дронів, коли вони летять, – це нормальна реакція на ненормальні умови. В нас головний рефлекс – самозбереження. І всі ми хочемо жити».
Хтось думає, що дронофобія є наслідком війни. Але насправді це невидима зброя, яка може паралізувати суспільство так само, як його руйнують ракети. Український досвід показує: з цим феноменом потрібно боротися не тільки технічно, але й психологічно. Бо це боротьба за здатність залишатися людиною навіть під загрозливо гуркітливим небом.
Застосування БПЛА пов’язане з низкою етичних проблем. Ризики дегуманізації через війну з використанням дронів, низька підзвітність за дистанційні операції з безпілотниками, високий потенціал побічної шкоди та недооцінене питання психологічної травми, що виникає внаслідок використання військових безпілотників створюють сучасну дилему безпеки.
Здається, що ці моральні та етичні проблеми можна легко вирішити за допомогою міжнародно-правових обмежень. Але ще у 2002 році, а саме у «Меморандумах про тортури», серії внутрішніх юридичних документів Міністерства юстиції США, заклики до правового регулювання в сучасному світі не тільки зазнають невдачі, але й можуть бути контрпродуктивними. Саме тому будь-яка держава сьогодні намагається зрівнятися з наступальними можливостями потенційних ворогів. Але цього недостатньо. Потрібно навчитися швидко адаптуватися до нової суворої реальності.
Поки дронофобія є радше соціально-психологічним явищем, ніж чітко визначеним клінічним діагнозом. Але маса експертів у різних куточках світу стверджують, що недалеко те майбутнє, коли це поняття ввійде в підручники з психіатрії, поповнивши список психічних патологій. Коли проїжджаючий повз мопед викликатиме панічну атаку. Коли мирна газонокосарка стане тригером для людей з розладами. Коли тінь птаха у небі викликатиме пітливість, прискорене серцебиття і запаморочення. Небо стало безпілотним. А ми більш вразливими. І цю проблему не можна лишати без відповіді, бо тінь БПЛА у небі може перетворитися на суспільну рану, яка потребуватиме довготривалого лікування.
