Примітка: блог – це ресурс, сайт, сторінка в мережі інтернет, де кожна людина представляє особисто себе, свої думки, інтереси, захоплення, знання чи будь що, що їй забагнеться. Редація не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за написання блогерів.
PREVIEW. Ця історія про одного чоловіка, з яким мені майже тиждень довелося розділяти палату в травматології Рівненської ЦМЛ. Тут буде багато нецензурщини, сміху і гріха. Бо саме таким є Мифодійович: 60-річний, чи то 64-річний екс-далекобійник, який залишив мене на декілька днів без сну, але точно не залишив байдужим.
МОРАЛЬ: Якщо ви різко кидаєте вживати алкоголь – до вас може приходити маленька дівчинка, військові та «мєнти». Тому подумайте тричі, чи воно вам треба)))).
Для початку напишу декілька цитат від Мифодійовича, бо це не просто вислови – це цілий народний епос:
Піз**ц «всєму»
Де мої труси? Мені треба йти
Я хотів пернути, а вийшло, що «всрався»
Може, то пернути? Але ні, я вже один раз пернув, що получив піз****й
Чого вони стоять і дивляться на мене? Мифодійович, там нікого немає. Не робіть з мене дурного.
Вона знову вкрала мій компот
Де моя тисяча гривень? Останню пенсію і ту вкрали.
Ти с**а «прєдатєль», здав мене.
Отож, поїхали. Як зараз пам’ятаю, в ніч з вівторка на середу моє життя перестало бути таким, як раніше. Посеред ночі нам привезли пацієнта з переломом чи то вивихом стегна. Сказати, що пацієнт був під шафе – це нічого не сказати. До цього я не цінував тишу, але Мифодійович кардинально змінив мої вподобання. Він цілу ніч матюкався, ахкав і охкав, і питав, що це йому за х***ю повісили йому на ногу. Ця сама штука, називаєттся витяг. Це коли тобі в п’ятку з обох сторін вуручкють болти і нога вісить в підвішеному стані з грузом. Кажуть, що так нога заживає, або ще щось там. Де мої труси? Зніміть цю х***ю і п****ц «всєму» – ці милозвучні слова ми з військовим слухали до ранку. Йому пощастило більше як мені, він на ранок переводився в Клевань, а я жив з Мфодійовичем майже тиждень.
— Де я?
— Ви в лікарні. Вас привезли вночі.
— Що це вони мені повісили?
— Сестра, сестра, сюди бігом, б***ь!
— Що ви кричите?
— Знімай мені того дрота, я йду додому.
— Не можна – треба, щоб нога загоювалась.
— Стоп, а що це ви зірвали ногу з витягу? Боже, скільки крові!
— Та знімай мені цю фігню, нашо вона треба.
Такий спіч був у Мифодійовича наступного ранку. Він, звісно, нічого не пам’ятав: як потрапив у травматологію, як назвав медсестер андатрами і як фліртував з ними. Вони на нього не ображались, дід їх дуже повеселив. Ну і звісно, він не пам’ятав, що «фіг» кому дав поспати. Але діда заспокоїли, що вів він себе нормально. Його цікавило декілька питань: де мій телефон? де ключі? де труси, бо треба йти? і коли йому знімуть цю залізну х***ю.
Коли йому сказали, що на витягу лежати два тижні, почалася паніка. Мифодійович благополучно раз у день зривав ногу з витягу і збирався йти: то додому, то в туалет, то в магазин по краківську ковбасу.
А далі — таке враження, що я потрапив у часову воронку. Мифодійович завжди спав не більше 20–30 хвилин, прокидався, не пам’ятав, де він, казав п****ц «всєму» і казав, що у нього вкрали телефон, ключі і гроші. Я йому пояснював, що він у лікарні лежить на витягу. Він відразу ж казав: зніми мені цю х***ю. Аргументи, що це було для його ж блага, не діяли. Він не давав продихнути усьому персоналу відділення, а про себе я вже мовчу. Ми з Мифодійовичем грали у гру: я йому постійно накидав покривало на хвору ногу, бо йому було холодно, а він його скидав, зривав ногу з витягу і збирався йти. Коли йому одягали памперс, він звісно ж резонно запитав н***я. Коли йому пояснили для чого, він ще більш резонно запитав: це що під себе срать ходить? Дайте труси, зніміть залізяку, я піду в туалет.
— Паша, дай судно, я срати хочу.
— Зараз я скажу дівчатам, бо я його не дістану.
— Та дай судно, б***ь, бо зараз всруся.
Коли Мифодійовичу принесли судно, було вже пізно — він зняв памперс і «обфігачив» усе ліжко. Ну правильно, нормальні пацани під себе не ходять.
На запитання санітарок, чому він не сказав, щоб дали судно, Мифодійович розчаровано відповів:
— Я хотів пернуть, а вийшло, що всрався.
І смішно, і грішно. Вдаватись у деталі про запах у палаті і як всім селом Мифодійовича мили і міняли постіль не буду, бо це видовище не з приємних. Просто скажу, що бути санітаркою – це триндець, яка важка робота!!!!!
Поведінку Мифодійовича лікарі описували просто: не пам’ятаю, як по медичному це називається, а в народі просто – «бєлка». Дід різко кинув пити, доки в лікарні, ось і місця собі не находить. У нього почалися марення і що найстрашніше, він почав бачити дивні речі.
Ніч… Мифодійович дав храпака, а значить в мене є можливість трішки поспати. Тільки закрив очі і тут:
— Ти чого там стоїш? Іди звідси.
— Паша, б***ь, вижени її звідти!
— Кого?
— Дівчинка маленька над тобою стоїть.
Я з того просоння навіть перелякався. І глянув у вікно.
— Мифодійович, там нікого немає.
— Та як немає, як стоїть і мовчить дівчинка. Чого вона стоїть? Іди на х*й звідси!
Аргументи, що там нікого немає, Мифодійовича не влаштовували.
— О, ще й мєнти під’їхали, все, зараз на діда повісять. Треба тікати звідси. Де мої труси? Зніми цю х***ю.
— Мифодійович, я вас прошу, спіть.
— Та де тут спати, ще й воєнні прийшли. Ну он же стоять там, у вікні.
— Мифодійович, ми на другому поверсі. У вікні не може ніхто стояти.
— Що ти мені п****ш, стоять же! По мою душу прийшли…
На другий день Мифодійовичу викликали психіатра.
— Доброго дня. Знаєте, де ви? Як вас звати?
— Ну да, звісно. В лікарні на Мірющенка.
— Пам’ятаєте, як сюди потрапили?
— Ну в яму вступив, там «кірпіч» був і впав.
— Алкоголь вживаєте?
— Та 100 грам максимум, в мене ж інсульт був.
— Щось дивне і незрозуміле бачите?
— Та ні, все нормально.
— Пам’ять не втрачаєте?
— Та ні, все добре.
Як тільки лікарка вийшла з палати, Мифодійович до мене:
— О, хлопці бачу, на обід вже пішли.
— Які хлопці?
— Ну ці воєнні, що в вікні стояли.
Як казав класик: та й таке.
Коли Мифодійович вчергове зірвав ногу з витягу, у мене з’явився план. Я йому сказав, що якщо він і надалі буде бушувати, по нього приїдуть з Острога, і гратися з ним не будуть.
— Не мають права, я нікуди не поїду!!!!
— А вас і питати ніхто не буде.
— От зроблять з діда дурного, понаколюють чимось і в «смєрітєльну рубашку».
Але, вочевидь, мій план не дуже спрацював, бо через трохи мій сусід знову зірвав ногу з витягу. Я покликав медсестер, відповідно, Мифодійович отримав прочуханки.
Ти с**а «прєдатєль», здав мене.
Згадав Мифодійович, що я його «кєнт» лише, коли треба було зганяти в магазин і взяти йому краківської ковбаси з хріном. Але хріну в магазині не було, відтак я отримав на горіхи від Мифодійовича, що мало того, що я «прєдатєль», то ще й хріну купити не можу.
Після цього видав глибоку філософську думку:
— Може, то пернути? Але ні, я вже один раз пернув, що получив піз****й.
Єдина, кого поважав з усього відділення Мифодійович, була санітарка Людмила. Дуже вже вона йому в душу запала. В свої літа Мифодійович не з тих, що гратиметься в букетно-цукерковий період, а напряму сказав:
— Свєта, будем жити в мене на Пирогова.
Чому вона виявилась «Свєтою» — важко пояснити, але ми вже й не стали чоловіка переконувати в протилежному.
— Чого «Свєта» до мене не заходить?
— Мабуть, розлюбила, коли я обісрав ліжко.
— Але здається мені, що я колись цю Свєту т****в, але не пам’ятаю вже.
— То може, це треба в «Свєти» уточнити?
— Та вона точно не пам’ятає, якщо і я не пам’ятаю.
А ще Мифодійович видав ще одну життєву істину:
— Ти бачив який лікар крупний? Видно, що присісти на холодильник любить, а баб «чопти» не любить!!!!
— Чому Мифодійович?
— Бо той, хто тр***є баб худий, що тут не зрозуміло!!!!
— Так ви Мфодійович теж крупний.
— Так я вже й не тр*****ь в свої то 64.
— Так ви казали вам 60.
— Не роби з мене дурного «прєдатєль»!!!!!
Десь на 4-й день об’явився зять (отут саме «чьотко» сказати, нє**й взять) Мифодійовича і приніс йому телефон і ключі. Мабуть, вони добре куражнули, бо і зять трішки накульгував.
Як виявилося пізніше, у Мифодійовича і сестра є, і брат, і навіть таємна шанувальниця. Як він з нею спілкувався по телефону — чуло все відділення. А як Мифодійович коментує відео з ТікТоку – це окремий вид мистецтва, на який не вистачить усіх вордівських листків.
P.S. Коли мене виписували з лікарні, Мифодійович дуже переживав, адже залишався один у палаті. З плином кількох днів я зрозумів одну річ: я сумую за Мифодійовичем і його вибриками. І врешті-решт, немає мені часу тут вам ще щось розписувати. Мене у вікні маленька дівчинка чекає…
Фото ілюстративне.
