Звісно ж, у день народження Батька Нації не можемо цитувати нікого, окрім Батька… Тарас Шевченко, в першу чергу – це зовсім не поет, і навіть не художник, як багато-хто вважає. Це Великий Кобзар, який почав співати нації про неї саму набагато раніше, аніж ця нація почала сама себе усвідомлювати.
Не маючи і 30 років, Шевченко вперше почув, як його у присутності багатьох людей назвали Батьком Нації. Це сталося, коли у 1843 він приїхав з Петербурга в Україну після того, як не був тут майже 20 років. Виявилося, його «Кобзар», який у столиці російської імперії продавався доволі скромно, тут, на Батьківщині, серед дворянства українського походження спричинив справжній фурор.
Поета навипередки запрошують до себе найіменитіші родини. Найчарівніші жінки жадають його уваги … Ще б пак, іще недавно їх змушували учити російську та французьку, а тут виникла можливість читати мовою, яку знали і любили з дитинства. І не щось там жартівливе і напівсерйозне, а сповнені непідробного болю розповіді про часи, коли в Україні була національна свобода і не було кріпосного права.
Шевченко, який повернувся в Україну не мав анічогісінько спільного з тим дідом у шапці і кожусі, яким його згодом багато десятиріч поспіль малюватиме українцям радянська влада.
Це був молодий чоловік, один з наймодніших художників Петербурга, завсідник тусовок столичної еліти. Він їздив на екіпажі, носив одяг, який коштував як річна зарплатня середньостатистичного російського чиновника. Водонепроникний плащ-макінтош, єнотова шуба, годинник-дзигарі – ось лише деякі аксесуари, про купівлю яких він згадував у своєму щоденнику.
Тим не менше, саме йому належали рядки, на кшталт:
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
І добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
Те, що столичний денді писав рядки, сповнені ненависті до царя, за якого мав змогу спокійно жити богемним життям легко пояснити тим, що статус справжньої зірки, як сніг на голову, впав на людину, яка іще 5 років до цього сама була кріпаком без будь-яких особистих прав. Його могли просто продати або обміняти на пару мисливських собак.
Шевченко народився у неволі, рано втратив маму і тата, вчився у дяка, який бив його, якщо не вивчить уроки. Коли підріс став хлопчиком на побігеньках у пана Енгельгардта. У віці 16 років переїхав з ним до Петербурга.
Попри відверто не легку долю рано виявив потужну харизму і здібності до малювання. Малював численних коханок пана і зрештою випросив віддати його вчитися на маляра. Слава про юного хлопця-кріпака, який однаково вправно малює ікони, портрети та пейзажі швидко поширилася серед столичних художників і поступово дійшла до кращого художника тодішньої росії Карла Брюллова та царського фаворита Василя Жуковського.
Шевченко справив враження настільки, що вони організували його викуп з кріпацтва. 22 квітня 1838 року молодий художник отримує свободу. Здавалося б, живи собі та тішся. Але він не міг. Майже одразу ж починає писати вірші і вже через три роки видає сповнену кривавих, натуралістичних сцен поему «Гайдамаки». В її основу заклав розповіді свого діда, який дитиною застав часи, коли Україна була вільною.
У 1845 Шевченко прийняв рішення остаточно переїхати в Україну. Через кілька років він долучиться до Кирило-Мефодіївського братства молодих інтелектуалів, які прагнули відкривати по українських селах школи, де б українські діти могли вчити українську мову та історію. Наміри братчиків, як то часто буває, викрив зрадник… Їх звинуватили в антидержавній змові…
Життя знаменитого поета і успішного художника за один день безповоротно змінилося. Як найбільш небезпечного змовника його безстроково відправляють у солдати без права писати та малювати… Спочатку, завдяки своїй харизмі, Шевченко зміг забезпечити собі більш-менш стерпні умови життя, але, коли виявилося, що він порушує заборону, відбувати службу довелося у казахській пустелі, де не було якісної води і харчів.
У солдатах Батько Українськоїї Нації провів загалом 10 років. Повернувся до Петербурга тим самим дідом у кожусі та шапці. Попри те, що йому було лише 47. Через чотири роки він помре від водяної хвороби, накладеної на розлади серця і печінки… Коли труну з Шевченком везли, щоб перепоховати на Батьківщині, її усюди зустрічали натовпи шанувальників.
За 10 років слава про українського поета, якого за вірші заслали у солдати, дійшла до мільйонів простих українців. Ті з них, хто були письменні переписували їх від руки і переповідали з вуст в уста. Шевченко став по справжньому народним поетом…
Через 163 роки після смерті він зберігає свій статус, але, складається враження, українці далеко не завжди замислюються, про що ж і про кого написано у «Кобзарі»? Між тим, якщо його почитати, знайдемо чимало такого, що не лишить каменя на камені від солодкого уявлення про себе як про мудрий нарід.
Поет нагадує, що історичний вибір мудрого українського народу не раз доводив Україну до руїни. Він чесно пише, що серед нас завжди знаходилися зрадники, донощики і лицеміри, закликає вчитися чужого і не забувати своє, намагається пробудити у народу приспану свідомість, без якої не буде ніякої України…
Вже тоді Шевченко розумів, наскільки неоднорідною і суперечливою є наша національна ідентичність, наскільки важливо її переформатовувати, чесно усвідомлюючи свої помилки:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті СВОЯ й правда,
І сила, і воля.
