Дехто вперто розрізняє тих людей, які з осторогою вдивляються в українське небо та постійно чують фантомні повітряні тривоги, та тих, хто знаходиться у безпеці за кордоном. А чи існує цей уявний кордон безпеки і загалом лінія фронту? Яке воно – життя біженця? Як український спротив функціонує за межами країни? І що взагалі можна вважати спротивом?
Тетяна Муравйова народилася на Донеччині, а саме в невеличкому селі на півночі Донецької області, де і прожила аж до закінчення загальноосвітньої школи. Сьогодні ці місця вже контролюються українською владою, але більш ніж півроку рідня Тетяни знаходилася під окупацією.
Життєвий шлях Тетяни розтягнувся вздовж всієї України – зі сходу на захід. Після школи вона навчалася у Харкові, де залишилася працювати. Пізніше вона переїхала до Києва, після якого її домівкою став Івано-Франківськ. Тетяна чудово володіє українською, хоча населення тих сіл, в яких вона провела своє дитинство, говорило суржиком. А вже після переїзду до районного центру Тетяна відчула свою інакшість, адже там усі розмовляли російською.
«Дівчину з села, яка розмовляла українською, вважали бидлом. І це відчуття мені дуже добре знайоме, – розповідає Тетяна. – Ця зневага до україномовних людей на сході України культивувалася повсюдно. Пробачали використання української у побуті родичам, які приїжджали з Західної України. Усі мої предки народилися на Донеччині, але старший брат мого батька закінчив Донецький медичний університет ще за часів радянського союзу, і після навчання його направили на роботу до Західної України, де він одружився і осів. Тому західноукраїнська культура стала для мене близькою ще з середини 1980-х. Саме тому мене можна назвати нетиповою донеччанкою, адже мій батько дуже любив історію України, а всередині родини ми підтримували усі культурні традиції нашого народу».
Тетяна згадує, як на початку 90-х років минулого сторіччя її двоюрідний брат приїхав на Донеччину і співав у колі своїх однолітків нікому незнайому пісню гурту «Плач Єремії» «Вона». І молоді з українського Сходу дуже подобалася пісня, яка стала шматочком такої далекої, але рідної культури.
Війна для Тетяни почалася в 2014 році, коли її колишній чоловік став на захист України у складі 92 ОМБр (ред. – 92-га окрема механізована бригада імені кошового отамана Івана Сірка, яка у серпні 2014 року була направлена на Донбас у спробі деблокувати оточені під Іловайськом війська). Він брав участь у бойових діях в районі міста Щастя Луганської області. Тетяна, яка на той час вже стала мамою, часто навідувала свого чоловіка і мала чітке усвідомлення, на якому голому ентузіазмі тоді вистояла Україна.
24 лютого у Тетяни день народження. Вона планувала відсвяткувати його разом з колегами на підприємстві, на якому вона займала одну з керівних посад. О 6:15 вона прокинулася від вибухів. Скрізь була паніка, і Тетяна на прохання колишнього чоловіка вирішила вивезти з країни доньку. Похапцем зібравши речі, подалася до польського кордону. На той момент у прикордонній зоні були вже величезні черги. Тетяна попросила водія висадити їх і разом з донькою пішки подолала 10 км до українсько-польського кордону. Близько опівночі вони перетнули кордон, і перший їхній прихисток вони знайшли у знайомих в містечку Кросно. Декілька тижнів Тетяна провела у стані перманентної паніки та стресу. Вона почала працювати адміністратором декількох великих телеграм-каналів та допомагати людям зорієнтуватися у нових обставинах та робила все можливе, аби відсікти жахливий потік шахраїв, які часто лишали біженців без останньої копійчини.
«Я робила те і стільки, на що за звичайних обставин навряд чи була б здатна, – згадує Тетяна. – В останні роки займалася різними духовними практиками, і сьогодні можу сказати, що людська віра – це найпотужніший інструмент. Коли немає жодного сумніву у чомусь, тоді людина може абсолютно все».
Після Польщі Тетяна виїхала на Кіпр, де мешкав батько її доньки. Там українки перебували до 12 березня. Саме на Кіпрі Тетяна почала ходити на антивоєнні мітинги, які організовувала спільнота вихідців з росії. Однак вона зізнається, що атмосфера на Кіпрі була огидною. Переважна більшість кіпріотів була налаштована проти України, та й «нахабної москальні» на острові було більш ніж достатньо. Трішки стабілізувавши свій емоційний стан, Тетяна приймає рішення їхати до Німеччини, де на неї чекав наречений – громадянин Німеччини.
Земля Саксонія-Ангальт розташована в центральній частині ФРН. Тетяна мешкає у самому серці регіону – а саме у столичному Магдебурзі. Туди ж вона забрала і свою подругу з сином, котрі жили у Сальтівському житловому масиві Харкова. Їхню квартиру було знищено під час одного з артобстрілів.
«Коли говорять про «синдром вини» у тих, хто виїхав за межі України після початку повномасштабного вторгнення росіян, то це все та ж історія про узагальнення, які так полюбляють російські пропагандисти, – впевнена Тетяна. – У людей, які навіть за кордоном роблять все для перемоги, немає часу на такі нісенітниці. В українців з активною позицією тут, в Німеччині, немає відчуття, що вони у чомусь недопрацьовують».
Коли Тетяна приїхала до Магдебургу, у неї було очікування, що там на неї чекає крута українська діаспора, яка дасть їй змогу реалізувати свій потенціал на користь Батьківщини. Та це були марні сподівання. Ні, там були українці, які давно вже мешкають в Німеччині і які об’єдналися у своєму прагненні допомогти Україні. Але головним об’єднавчим фактором тоді була більше церква: люди ходили на служби, спілкувалися між собою, збирали кошти. Та це було радше стихійно, ніж методично та системно. Тетяна їздила на мітинги до Берліну та реалізувала у Німеччині проект «Смачне читання», який існував задовго до війни в Україні. Саме читання українських книжок разом з дітлахами і стало об’єднавчим фактором. У Магдебург приїхало дуже багато дітей-біженців з Харкова, Києва, Дніпра, Запоріжжя, які були переважно російськомовними. Тетяна привезла з України біля ста дитячих книжок українською, створивши в приміщенні при церкві імпровізовану бібліотеку, яка допомагає малечі усвідомлювати те, ким вони є.
«У мене ніколи не було досвіду організації мітингів, – розповідає Тетяна. – Але коли 10 жовтня російські війська завдали наймасовішого від початку повномасштабного вторгнення ракетного удару по всій території України, я очолила мітинг у Магдебурзі, який виявився досить вдалим. Тоді центральним плакатом акції був плакат про обстріл Запоріжжя, яке є містом-побратимом Магдебурга. Я зрозуміла, що так можна не тільки збирати якісь кошти і допомагати Україні, наприклад, закупівлею генераторів, але, як показав досвід, це був потужний інструмент пропаганди у хорошому значенні цього слова. Наступний мітинг ми плануємо приурочити до Дня пам’яті жертв Голодомору 26 листопада (ред. – інтерв’ю записувалося до проведення зазначеної акції). Важливо розказувати місцевим, яку трагедію пережив наш народ. Адже Німеччина досі у списку тих країн, які на офіційному рівні не визнали Голодомор геноцидом українського народу. Цього повинні добиватися не тільки українські посли, а й прості люди».
11 жовтня на акцію у Магдебурзі зареєструвалося 200 чоловік. Прийшло 600. Українці допомагають одне одному, доглядають за пораненими військовослужбовцями, які перебувають на лікуванні у Німеччині, збирають кошти, усіляко підтримують зв’язок з Україною. Для них не існує дрібних справ – кожен їхній крок є патріотичним актом невідворотності нашої перемоги.
Життя українських біженців в Німеччини ускладнюється ще й проросійською позицією окремих громадян, які влаштовують мітинги проти постачання Україні зброї та високих цін, спровокованих війною, виступають за введення в експлуатацію газопроводу «Північний потік-2», навіть вимагають скасувати санкції щодо росії. Такі акції проходили у федеральних землях Мекленбург-Передня Померанія, Саксонія, Тюрінгія та Саксонія-Ангальт. Переважно в таких мітингах брали участь прибічники ультраправих політичних формувань на кшталт популістської партії «Альтернатива для Німеччини». Вочевидь, взимку вуличні протести мешканців ФРН через високі ціни на енергію почастішають. Але уряд країни готовий до такого сценарію: міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок переконана, що відповіддю на ці протести мають стати соціальні заходи, але не скасування обмежень щодо рф.
«Ми вдячні владі Німеччини та її громадянам за те, що вони для нас роблять, – каже Тетяна. – Це колосальна допомога. Хоче певна специфіка все ж є. Наприклад, німці готові допомагати жінкам та дітям, але дуже обережні стосовно допомоги військовим. І вимагати від них більшого, враховуючи їхнє минуле і їхній страх перед війною, не варто».
У багатьох країнах потік біженців з України викликав певну соціальну напругу. В Німеччині ситуація спокійна, і пов’язано це з тим, що німці загалом менш політизовані. Згідно з даними соцопитування, проведеного у вересні на замовлення німецького громадсько-правового телеканалу ARD, за збереження санкцій щодо росії виступають більше 50% мешканців Німеччини, навіть якщо така політика призведе до зростання цін та перебоїв в енергопостачанні.
На запитання, що б вона сказала, якби у неї була можливість звернутися до українського народу, пані Тетяна відповіла, що українцям необхідно зберігати в собі віру. Адже ми вистояли як нація. І коли мова йде про те, що України переможе, Тетяна не плутає сполучники: ніяких «якщо», а лише «коли».
