Всі новини “Волю захисникам Зміїного”: Історія матері полоненого з Рівненщини

“Волю захисникам Зміїного”: Історія матері полоненого з Рівненщини

Це історія про те як звичайний хлопець з Гощанської громади став Героєм. Він був поруч, коли його побратим сказав: “Русскій воєнний корабль – іді на”уй”. Він один з тих чий бойовий дух лишається незламним. Герой, що зустрів повномасштабне вторгнення захищаючи острів Зміїний і вже пів року знаходиться у ворожому полоні. Та ми чекаємо, пам’ятаємо і хочемо розповісти його історію.

24 лютого, о 5 ранку в пані Ольги задзвонив телефон. Такого раннього дзвінка раніше ніколи не було. Дзвонив син і сказав: “Мамо почалась війна, нас оточили ворожі кораблі. Навколо вертольоти. Будьте напоготові. Я вас люблю..” Більше сина Ольга не чула. Він був так далеко.

В цей час ворог захопив острів Зміїний. Герої мужньо стояли до останнього. Послали на три букви ворожий воєнний корабль. Частина загинули, про що повідомив Президент. Родичі Героя не вірили й переглядали усі ворожі новини, аби хоч трохи пролити світло на ситуацію і отримати надію. Так і сталось. В одному з сюжетів російського телеканалу розповідали про те, що військових захопили в полон і на задньому плані згорьована мати впізнала рідненького сина. Їх повідомлялось доправляли в Севастополь…

Після школи ще юний, худорлявий хлопчина їхав вступати у військовий університет. Однак, тоді його відмовили рідні. Та доля невблаганна. Після закінчення інженерного технікуму він поїхав у Польщу на заробітки. Однак, не пробув там і місяця, як отримав повістку в армію й вже не реагував на жодні благання сестричок та матері. За два дні покинув усе і примчав у військкомат:

Мамо, як не я, то хто піде? Я маю захищати рідну країну. Навіть не говори такого” – відповів Герой матері на її прохання уникнути строкового призову. 

За тим, сміливий молодий юнак впевнено підписав контракт і пішов служити в морську піхоту. Його не лякала війна і він твердо вірив – це його призначення у житті. Там біля моря планував і жити. Мав стосунки з красунею Анею і сміливо захищав Україну… Аж поки запах війни 24 лютого не розрізав повітря над усією країною. 

Понад пів року, згорьована мати, щодня вглядається в ворожі новини шукаючи рідне обличчя, дзвонить в усі можливі інстанції, оббиває пороги міністерств та Уповноваженого – просить хоч краплину інформації, де її син. Чутками передавали від тих хто повертався з полону – що він на території агресора росії. Вона впізнала його в сюжетах новин, де показово військових годують і змушують казати як їм добре в полоні. Втім, вона точно знає – її син незламний. Вона вірить і чекає. 

Пані Ольга каже – все частіше люди говорять мені, що він сам обрав такий шлях. Не розуміють мого горя. Люди пишуть коментарі у соцмережах закликаючи вбивати російських полонених, однак живі полонені орки чи не єдина надія на те, що мій син повернеться живим додому. Це «обмінний ресурс». Люди в громаді відвертаються часто, бо у кожного свої проблеми, а я здається лишаюсь сам на сам. Я дуже хочу обійняти свого сина. Це єдине чим я живу цих пів року. Я не можу спати й не знаю як жити. Благаю в Бога єдине – збережи мого синочка і поверніть його додому. 

Зараз життя чи не кожної родини в Україні змінилось. Поруч з нами живуть родичі Героїв, чи не в кожному зустрічному погляді можна віднайти хвилювання за близьких та друзів. Хтось з нас волонтерить, хтось віддає частину заробітку в підтримку ЗСУ. Та чи достатньо ми приділяємо увагу почуттям оточуючих? Чи завжди думаємо що і кому пишемо в соціальних мережах і що кажемо знайомим і незнайомим людям? Єдине що я знаю точно – ми не орки й точно черствіти та перетворюватись у них не повинні. 

 

Всі фото в матеріалі заретушовані з міркувань безпеки за життя військовополоненого.