Сьогодні – рівно місяць від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Десятки тисяч людей частково або повністю змінили свої мирні професії, долучилися до допомоги нашій армії та українцям, які були змушені покинути власні домівки. З учителів, продавців, вихователів, менеджерів вони стали волонтерами та роблять те, що потрібно саме зараз, – приймають та сортують гуманітарні вантажі, допомагають тим, хто залишився без їжі та ліків, шукають житло для переселенців тощо.
Ми зібрали кілька історій людей з нашого волонтерського штабу про людей, які рівно місяць тому, через війну, змінили свій рід діяльності та стали волонтерами. Насправді таких історій зараз десятки тисяч, бо звичайні українці об’єдналися задля одного – перемоги. Хтось сортує одяг, хтось готує, а хтось віддає останні кошти із кишені, аби допомогти внутрішньопереміщеним та нашим військовим.
Ганна Алембіта, 35 років. У мирний час – вчителька в декретній відпустці, майстриня манікюру. Нині, у волонтерському штабі, жінка головна, як то кажуть, куди пошлють. Це людина, яка знайде розв’язання будь-якої проблеми. Для неї не існує “не вмію”, або “не можу”.
– Життя поділилося на «до» і «війна». Все було добре, ми чекали весну. Одного ранку о 5:50 подзвонила старша доня, вона була на змаганнях в Полтаві, і сказала : «Мам, ми їдемо додому. Почалася війна”, – розповідає Ганна. – Далі все, як уві сні: загальна паніка, тривога: що робити далі? В школу, в садок ніхто з дітей не йде. Я – вчителька в декретній відпустці, до цього дня підпрацьовувала майстром манікюру. Я розуміла, що моя діяльність стала на паузу і в такий час неактуальна. Де бути корисною в цей час? Дякувати Богу, мені подзвонила кума і запитала, чи можу я допомагати волонтером? Звичайно я погодилася, швидко зібралася і поїхала. Наш волонтерський центр займається організацією харчування для військових.
– В перші дні війни люди приносили хто скільки міг – і продукти, і овочі, і гроші, і крупи, і посуд тощо. Підключилися великі підприємці та виробники різної продукції. Я, живучи в Україні, будучи українкою, спілкуючись щодня з різними людьми, не переставала дивуватися тому, які щирі наші люди, як вони співпереживають, як вони вміють ділитися останнім. В моєму серці лишиться назавжди спогад, коли прийшов пенсіонер у волонтерський центр і віддав останні гроші з кишені (1500 грн). Зі слізьми просив взяти, бо не може спати, знаючи, що ці гроші можуть хоч чимось наблизити мир. Ми пробували відмовитися, та він дуже просив прийняти. Казав, що він готовий не їсти. Приніс два стакани, останньої в хаті гречки у пластиковій пляшці, щоб по дорозі ніде не розсипалося. Він зі слізьми на очах і я, разом з ним, не могла стримати сліз. Ми казали, що в нас є, хай буде йому, але він просто тремтячими руками просив прийняти: «Дитино, я знайду, що їсти, а хлопці там голодні, нехай, хоч одному буде, що повечеряти».
Історія цього дідуся, про якого Анна так чуттєво розповідала нам, – лише одна із тисяч історій про те, як згуртувалися українці у цей нелегкий час. Усі, хто чим може. Тут варто згадати біблійну історію, що цінною є не загальна вартість відданого, а те, скільки це коштує для самого дарувальника, коли він на благо іншого віддає останнє.
– Суть у тому, що може комусь здається, що він робить щось маленьке, незначне, але для перемоги – це дуже суттєво, і насамперед для нашої моральної підтримки, – зазначає Анна. – Суттєво і важливо бути в єднанні. Я бачу різних людей по професії, по соціальному та фінансовому статусу, але сьогодні вони єдині, у них одна мета – перемога. І пенсіонер, і бізнесмен, і мама в декреті, і майстер манікюру, то було вчора, сьогодні – всі ми є волонтери й захисники або, як каже Віка Мамотюк: «Бійці невидимого фронту». Ми переможемо!
Подружжя Оксана та Анатолій Шарабура. У мирному житті – вчителі у школі. Вони і зараз викладають дистанційно для своїх учнів, відтоді, як відновилося навчання. Анатолій з Оксаною майже з першого дня допомагають у волонтерському штабі. Чоловік своїм авто розвозить приготовані сніданки, обіди та вечері для наших бійців, а Оксана допомагає на кухні та скрізь, де потрібна допомога.
– Коли розпочалася війна ми не змогли сидіти вдома, потрібно було чимось зайняти руки, щоб не збожеволіти, адже ми завжди намагалися і продовжуємо вкладати у виховання дітей національні та патріотичні засади. Тому, не прийти у волонтерський центр просто не могли. Спочатку ми займалися доставкою їжі нашим бійцям. Але син хотів, щоб ми перебували у більш спокійному та безпечному місці. Наразі я практично щодня – у волонтерському центрі, координую та контролюю роботу усіх людей, які задіяні у надзвичайно корисній та потрібній справі, – розповідає Оксана Шарабура. – Якщо не буде чіткого розподілу праці, настане хаос. Робота у волонтерському центрі, у порівнянні з тим, що роблять наші бійці тероборони та ЗСУ, не героїчна. Це просто те, чим ми можемо допомогти. Коли ти щось робиш, а не сидиш весь день у чотирьох стінах і не переглядаєш стрічку новин, то не зважаєш на час. Просто займаєшся роботою, якою в мирний час, напевно, не займався б. Робиш будь-що. І це відволікає від тривожних думок.
Ольга Неймет. У мирний час – копірайтер. Жінка має досвід підприємницької діяльності, тому їй було не важко взяти на себе відповідальність за контроль та облік гуманітарної допомоги. У волонтерському штабі це головна людина, яка знає, що привезли, скільки та куди відправили тощо.
– До початку війни я 12 років займалася підприємницькою діяльністю, мала свій магазин. Згодом його прийшлося закрити, тому останні три роки працювала копірайтером на фрілансі. Писала комерційні тексти для сайтів. Під час виборів долучалася до політичної кампанії. Від початку бойових дій роботи копірайтером немає, тому побачивши оголошення про пошук волонтерів вирішила долучитися до хорошої справи. Просто сидіти вдома не можу. Зараз працюю комірником у волонтерському центрі. Праця не легка, щодня доставляють вантажі з гуманітарною допомогою. Розумію, що кожна така коробка може врятувати не одне життя. Привезли, розвантажили, відсортували, здійснили облік речей – і так по колу, щодня.
Інна Лабенська, 37 років. У мирний час – продавчиня дитячого одягу.
– До війни працювала в дитячому магазині продавцем. Також була задіяна у проєкті «Ліга сміху». Разом із колегами возила команди на гумористичне шоу. Забезпечувала звуковий супровід. Тепер допомагаю доставляти їжу до наших захисників. Також у волонтерському центрі працює моя сестра.
Волонтерка зі стажем – Вікторія Остащенко, 48 років, продавчиня в магазині взуття.
– До війни працювала продавцем взуття. Мій чоловік – військовий. Ще з 2013 року ми ведемо активну волонтерську допомогу і зараз допомагаю доставляти їжу до наших бійців.
Вікторія та Лілія організовують доставку їжі нашим бійцям та роздачу. Жінки, які вміють організувати гарний настрій та в умовах війни влаштувати маленьке свято тим, хто боронить нашу землю. Загалом, такою доставкою та роздачею займається близько 15 жінок.
Лілія Затірка, 43 роки, працювала у дитячому садочку.
– У мирний час працювала у дитячому садочку. Після вторгнення Росії на територію України у 2022 році приєдналася до волонтерського центру та забезпечую доставку їжі нашим захисникам.
Раніше ми писали, як змінилося життя колективу редакції “Рівне Онлайн” після війни. Всі у повному складі перепрофілювалися з журналістів у потужний, креативний і самовідданий пласт людей, які почали оперативно розв’язувати будь-які питання – волонтерів. Проте, кожен із журналістів і надалі тримає інформаційну оборону. На наших ресурсах розміщуємо лише перевірені та об’єктивні факти Рівного, області та усієї України в реаліях війни.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Захищати Україну і словом, і ділом: як війна змінила життя редакції “Рівне Online”
Захищати Україну і словом, і ділом: як війна змінила життя редакції “Рівне Online”
Іванна Грицюк, 23 роки. У мирному житті – викладачка в ІТ-сфері. Наразі у волонтерському штабі виконує усі необхідні задачі для забезпечення комфорту наших бійців.
– Разом із Вікторією долучилася до волонтерського центру. Разом з Вікторією викладаємо для діток знання в ІТ-сфері. До війни працювала на фрілансі, малювала дизайни, повністю айдентику будь-якої компанії. Також працювала старшим викладачем НУВГП, кафедри автоматизації електротехнічних та комп’ютерно інтегрованих технологій. З відновленням дистанційного навчання продовжую викладати студентам, паралельно допомагаю у волонтерському центрі.
Як ми вже розповідали, без поділу днів на вихідні та будні працюють, як бджілки працівниці кухні. Саме завдяки їхній праці хлопці з тероборони щодня мають силу для тренувань, тактичних навчань та виконання необхідних завдань. Навіть свята вони зустрічають на власній “передовій”, працюючи майже цілодобово, відпочиваючи всього по декілька годин на день.
Марина Омельчук, 39 років. У мирному житті – громадська активістка. Зараз вона організатор у Березному волонтерського штабу та активно долучається до допомоги нам у Рівному.
– До війни займалася активною громадською діяльністю, яку продовжую здійснювати й зараз. Займаюся волонтерством, допомагаю переселенцям та військовим. Для бійців з Тероборони та ЗСУ привезла для волонтерського центру близько семи сотень пирогів.
Місяць запеклої боротьби українського народу проти російської агресії. Увесь світ захоплюється мужністю, стійкістю та незламністю наших воїнів та усіх українців, які об’єдналися для перемоги. І в цьому нашим військовим допомагають бійці невидимого фронту – самовіддано і не покладаючи рук.
Саме тому ми переможемо. І все буде Україна!
