Сергію Довгому, із села Великий Житин що в Рівненському районі, 56. За плечима – війна в Афганістані, ліквідація аварії на Чорнобильській атомній станції, Донбас… Зізнається, що коли поїхав на український Схід, рідні кілька місяців думали, що він – на заробітках.
Сергій Петрович Довгий – кадровий військовий у відставці. Чоловік стриманий, його важко викликати на відверту розмову. Переповідаючи сторінки зі своєї біографії, раз у раз затягується цигаркою. Каже, що хоч здоров’я іноді й дає збій, а позбутися шкідливої звички не може. Присівши на лавці, під розлогою яблунею, починає розповідати про своє життя.
– До армії мене призвали в 1982 році. Після «учебки» у місті Самарканд, нас літаком відправили на війну в Афганістан, за річку Амударья, пробув там два роки, – пригадує. – Я забезпечував бригаду зв’язком. Ми були «живим м’ясом». Хлопці гинули, бо досвіду не мали. Та й про який досвід можна говорити, у 18 років? Політикам треба було, аби ми воювали, щоб показати свою міць. Ми були пішаками в чужій грі.
Повернувшись із війни, Довгий поїхав назад у Самарканд, навчався у школі прапорщиків, потім кілька років служив у полку зв’язку в Рівному. Покінчити з військовою кар’єрою вирішив після ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
– У ліквідаторів не те, що амуніції, дозиметрів не вистачало. Приїхав звідти й написав рапорт на звільнення, бо здоров’я добряче «подалося», – розповідає. – Пішов працювати на будівництво. Згодом москаль до нас поліз…
Сергій зізнається, що на Майдані не був жодного дня. Проте, коли Росія вдерлася на Донбас, залишатися осторонь вже не міг. У складі добровольчого батальйону «ДУК» поїхав боронити українські землі.
Куди вирушає, рідним не зізнався.
– Дома чоловік казав, що їде у Вінницю курей охороняти. Він будував приміщення на тамтешній птахофабриці. Тож я й повірила, що знов на роботу покликали. Зраділа, думаю, і грошей заробить, ще й на копання картоплі вернеться, – пригадує дружина Валентина Анатоліївна. – Навіть не підозрювала, що він на Сході. Говоримо по телефону, він розказує мені, що кури гарно несуться, все добре… Аж поки одного разу почула у слухавку, як щось зірвалося. Сергій тоді аж виматюкався, хоча зазвичай лайливих слів не вживає. Питаю, що ж сталося, а він: «Та весілля гуляють, салюти пускають». Але ж яке весілля в селі серед тижня? Тоді він і признався, що насправді у Пісках, неподалік Донецького аеропорту. Кілька місяців я й не здогадувалася, що він під кулями ходить.
Пробувши півроку на передовій, Сергій Довгий повернувся додому, щоб підлікуватися, аж тут принесли повістку на мобілізацію. Чоловік розповідає, перш ніж поїхати на війну добровольцем, просив воєнкома, щоб його взяли до війська – відмовили. Сказали що воювати він застарий… У лютому 2015 Сергія Петровича мобілізували в Золочівський ремонтний полк, який дислокувався у Сватовому. Чоловік був командиром взводу бронетанкової техніки.
– На початку війни місцеві по-різному сприймали українських військових: одні підтримували, інші – відкрито ненавиділи, а треті взагалі причаїлися після того, як погнали сепарів. Та за ці роки вони добряче пізнали, що і як насправді. Сепаратистів на Сході зараз на пальцях перелічити можна, вони не вміють воювати. А от кадрові військові навчені робити дебош. Ми по пострілах могли визначити, який саме підрозділ нас атакує, – каже АТОвець.
