Примітка: блог – це ресурс, сайт, сторінка в мережі інтернет, де кожна людина представляє особисто себе, свої думки, інтереси, захоплення, знання чи будь що, що їй забагнеться.
Уілфред Лэмптон колись сказав: “Той, хто говорить, що щастя не купиш, ніколи не купував цуценя”. Не пам’ятаю від кого, але почув таку фразу: “Дивлюсь налюдей і все більше починаю любити собак”. Рівнянка Аліна Федік сьогодні, пише про своє щастя – чотирилапу подругу Дору. Я не “спец” у таких питаннях, але мені здається, що Аліна – щаслива!
Привіт. Хочу поділитися з вами своїм щастям! Своєю мрією, яка народилася ще у самому дитинстві і лише нещодавно здійснилася.
Безкінечні відео у YouTube про різні породи собак, особливості харчування, захворюваність, дресуру і лайфхаки кінологів. Безкінечні фрази “мам, я тут подивилася нове відео на ютубі.. Хочеш, розкажу? То цікаво..”, “мам, я прочитала класну статтю якогось російського кінолога. Скинути тобі?”)
Загалом, до вибору собаки ми поставилися відповідально.
.
Неділя, 19.04, свято.
– Христос Воскрес! Я щодо вашого оголошення про продаж цуценят..
– Який окрас цікавить?
– Чорний. Хочу дівчинку.
– Є дві. Привезу на вибір.
.
Понеділок, 20.04.
Усю ніч хвилювалася. Це буде відповідальний день, бо ж до мене приїздить друг.
З самого ранку ми підготували усе, що тільки могли. Зробили таку собі буду для майбутнього друга з коробки з-під духової печі (яка, до речі, ще досі на гарантії.. Бо ми десь там прочитали, що собакам так комфортно. Чим тільки не пожертвуєш заради цих чорних оченяток?)), поклали плед і різні речі, аби тільки пухнастику було м’яко і тепло, я купила деякі іграшки, щоб було з чим гратися, ми з мамою прибрали усе зайве (бо вже начиталися “веселих” історій хазяїнів про згризені меблі і шнури). Також зідзвонилися зі знайомим ветеринаром – він піде знами, огляне собачку.
Хвилювалися дуже.
І от, настав час Х. Ми зарання зібралися усі четверо (я, мама, тато і Роман Васильович – ветеринар) на місці, де повинна була відбутися доленосна зустріч. Почекали кілька хвилин, і от вони – той чоловік з телефону “Руслан Лабрадор” і двоє маленьких цуценят: більше і менше.
Чомусь, відразу я взяла собі на руки більшеньку дівчинку. Не знаю, чому. Доля.
Ветеринар оглянув обидвох. Оглянув чорняву шерсть, маленькі лапки, висячі вуха, рожевий животик, документи малих. “Усе добре. Можете обирати”. Та я вже вибрала.
Як тебе назвати, маленька? Кора, Наомі, Тіна, Тайя.. Все комусь щось не те. “Дора. Може, Дора?”. Тепер вона Дора.
Перша ніч.
Малеча ніяк не може заспокоїтися, заснути. Вона переживає, скавучить, іноді гавкає – сумує за мамою…
Цілу ніч ми ніяк не могли зімкнути очей. Вже і гратися виходили у ванну, аби не заважати мамі (їй же завтра на роботу), і пили теплу водичку. Я її вже і до себе притуляла – все не те. У мене на руках засинає. На трошки. Без рук – ніяк. Боїться, плаче. А я переживаю, нервую.
Якось добули до ранку. О п’ятій я дала їй їсти. Та весь день не їла сама. Нервувала, хвилювалася. “А, може, я ще не готова? Може, то зарано? Я ж думала, що до усього готова, я ж дивилася відео, читала статті, готувалася.. А вона плакала всю ніч. А я не могла допомогти, не знала навіть як..” – ці думки не покидали мене весь день.
На наступну ніч було вирішено, що Дора спатиме зі мною, аби їй було спокійніше і вона відчувала тепло. І, знаєте, все було добре! Пес поспав. Звісно, не усю ніч, але я про це навіть і не мріяла. Їй було спокійніше, коли вона відчувала, що хтось поряд. Вони ж з мамою, братами і сестрами спали постійно разом, ледь не один на одному.
З того часу вона спить зі мною.
Коробка не знадобилася, зате знадобилася інша – з-під взуття, куди ми встелили мій старий шарф-хомут і флісову кофту. Ці речі бережно “обіймають” мого друга, коли вона відпочиває на своєму місці. Зараз ми повільно відівчаємо її від сну на ліжку, тому вона трохи спить зі мною, а трохи в коробці. За цих кілька днів вона подорослішала, стала спокійніша, навчилася чекати і займати себе іграми, коли я зайнята. Вона підросла кілька см і 2800 грам). Моє щастя!
АЛІНА ФЕДІК
