Примітка: блог – це ресурс, сайт, сторінка в мережі інтернет, де кожна людина представляє особисто себе, свої думки, інтереси, захоплення, знання чи будь що, що їй забагнеться.
Переїзд до села — виклик для більшості сучасних людей. Особливо, якщо говорити про тих, хто виріс та жив у місті з розвиненою інфраструктурою та всіма перевагами мегаполісу. На цю тему сьогодні, розмірковує наша найактивніша блогерка у декреті Юлія Корецька.
– Дочко, а чия ти будеш, бо раніш я тебе тут не бачила. Така якась мала й худа, вже й дитинку маєш, а скільки ж тобі років?… Скільки??? Я думала десь 21. (В інших були варіанти навіть 18?).
Звісно, в 28 років деякі жінки в селі є більш досвідченими, ніж я. В них може бути вже не одна дитина та багато суконь, а по господарству все відмінно. А якісь дівчата при першій нагоді вже втекли в місто, аби не порпатись в городі та знайти своє справжнє покликання. А я…як не дивно, з міста в село. Тож нині я вже не «городская», а сільська пані)) Хоча яка там пані. Мій нетиповий для села спортивно-кежуал стиль одягу, інколи з кепкою на голові, (хоча і в мене є сукня в квіточки і з рюшечками) часто привертає увагу старших людей. Вони зазвичай ще з далеку вітаються і намагаються розпитати що я за одна. Деякі вже самі про мене все знають, а я їх лише вперше бачу. То що ж я тут роблю і хто я така?
Майже півтора роки тому я перебралася з галасливого і метушливого центру Рівного до простого маленького села за 30 кілометрів від обласного центру, де виріс мій чоловік. Тут є одна школа, два магазини, дві автобусні зупинки, сільська амбулаторія, пошта, занедбаний клуб, який, до речі, “за савєтов” був мегакрутим закладом, з банями і кінотеатром…ну і кілька десятків будинків) Як то кажуть, “село без церкви” і навіть без сільради, бо є одна на два села. Здавалося б, що молодій сім’ї тут робити) Тим паче, що я все життя прожила в місті. Завжди любила посидіти з друзями в різних кафе, піти в кінотеатр, прогулятися центром міста, двічі чи тричі на тиждень відвідувала спортзал, на вихідних аніматорство з дітьми…а чого лише варті інтерв‘ю, зйомки та опитування містян на ту чи іншу тему чергової телевізійної програми, адже до декрету я працювала на телебаченні. А скільки нових знайомств… Щодня мене оточували різні люди, з якими я спілкувалася на різні теми. Мій комунікабельний екстраверт постійно був в русі і на позитиві. Аж раптом все змінилося. Шлюб, вагітність, декрет…і моя душа забажала тишини та спокою.
– Юля, ну давай переїдемо в Київ. Я там жив декілька років. Все знаю, добре орієнтуюсь по місту.
– Ні! Мені тут в тебе в селі так добре. Тут якась особлива атмосфера. Я взагалі вже не хочу ні в яке місто. І дитині тут буде краще. А ще посадимо невеличкий городик, щоб були свої натуральні продукти. А яке пахуче свіже повітря…
Часто мої знайомі, родичі і друзі дивуються чому ми живемо в селі, адже зазвичай сільська молодь після закінчення школи хоче швидше «чкурнути» в місто. А я з першого разу закохалася у тутешню сільську атмосферу, колись погостювавши в чоловіка вдома. Тоді я відчула на душі такий затишок і комфорт, якого раніше ніколи не відчувала.
– Юлю, а ти знаєш, що наше село раніше називалося Божкевичі? Назва села має дуже цікаву історію. Тут колись жив дуже добрий чоловік, який завжди всім людям в усьому допомагав. Він був настільки добродушним і милосердним, що його стали називати Божою людиною, а потім скорочено Божко. А після його смерті в честь доброї пам‘яті про Божка село перейменували на Божкевичі. Кажуть, що через це тут і є така благодать.
Люблю слухати свекрушині історії. До речі, вона в нашому селі була чудовою фельдшеркою.
Не зважаючи на проживання в селі, ми зовсім не відірвані від цивілізації. 30 хвилин на авто сільськими краєвидами і ми в Рівному, а за 40 хвилин у Луцьку. До речі, одна із причин чому ми передумали переїжджати в столицю – це постійні затори, через які в години пік можна простояти посеред дороги навіть довше, ніж годину. Нині ж під час карантину я зовсім стала відірваною від міста. Попри це, в мене тут з‘явилися нові розваги: садівництво та городництво. А ще вдосконалення своїх кулінарних здібностей, бо ж зазвичай городським активним дівчатам немає коли стояти біля плити))
На перший погляд здається, що нічого такого особливого в цьому селі немає. Звичайні краєвиди на поля, городи, ліси, горби та занедбаний ставок вже майже без води, який колись, до речі, був окрасою села і чудовим місцем для відпочинку.
Можливо, я занадто наївна, що тішуся простим речам: сходу сонця і ранковій каві під спів сусідських півнів, заходу під мукання корів, які повертаються з пасовища…
– А що їй?, – подумає хтось, – роботою вона в селі необтяжена. В їхньому господарстві лише дві вівчарки, кролики і кілька курей. А тут люди привикли не милуватися природою, а пахати, не покладаючи рук. Та навіщо ті гектари, не радіючи життю? І в селі можна жити по-іншому.
Хоча кожен живе як хоче і має на це право. Комусь і в однокімнатній міській квартирі, мабуть, чудово. В дворі є дитячий майданчик, багато діток і мам для живого спілкування. В усьому є свої переваги. Головне бути щасливим! А якщо щось не влаштовує, то вихід із зони комфорту – найкращий спосіб досягнути бажаного. був окрасою села і чудовим місцем для відпочинку. Однак мені все одно дуже подобається місцева природа і щоденне єднання з нею. Я можу довго милуватися тими самими пейзажами, прогулючись з візочком.
ЮЛІЯ КОРЕЦЬКА
