Як казав класик: “no coments” – то варто читати. Молода мама Юлія Корецька продовжує описувати будні батьківства.
Втомлена, безсила… Нас щойно перевезли в післяпологову палату. Лежу і беземоційно спостерігаю, як він бере її на руки, уважно розглядає, тішиться, фотографує. Чому в мене зараз немає такої ейфорії від щастя? Що зі мною не так? Заздрю його радісним емоціям і нерухомо лежу, відчуваючи ниючі болі в промежині, на якій накладені шви. Чого ж тут соромитись? Мабуть, в кожної третьої були ці шви. Бо перші запитання після пологів від досвідчених мам звучать приблизно так: “Сама народжувала? Були розриви?”. Ми в палаті втрьох. Вже далеко опівночі. Тишина. Він давно заснув, перевтомлений від сьогоднішнього дня і сплеску різних емоцій. Моє дитя теж спокійно спить в тепленькому ліжечку, закутане у стовідсотково бавовняні (якщо вірити виробникам) маленькі одежки і вкрите ковдрочкою. Адже їй має бути тепло і затишно, як в мами в животику. Не сплю лише я і мій материнський інстинкт. Ми цілу ніч за нею спостерігали та оберігали від надуманих страхів. На ранок страшенно захотілося їсти. Якраз вчасно і з цілим пакетом продуктів приїхала наша іменинниця бабуся. Вона з радістю розглядала свій безцінний 3-х кілограмовий подаруночок. – З Днем народження, мамо! – Це мій найкращий подарунок за все життя! І вас з народженням донечки! Нехай Бог посилає їй міцне здоров’я і своє благословення! Потім палата перетворилася на якийсь відкритий форум висококваліфікованих медичних фахівців. – Дивіться і вчіться, як міняти підгузник. – Покажи груди. Є молозиво? – Візьми дитину.
Ось так правильно прикладати до грудей. – Цей препарат давати їй по три краплі, щоб не болів животик. – Вчіться як її годувати сумішшю, бо вона не наїдається. – Ось так чистимо носик. – За пупком окремий догляд. – Робимо фізичні вправи і розводимо ніжки дитині. – Лягайте. Вам треба дати укол. – Покажіть шви. 2 тижні сідати взагалі не можна. Все робите стоячи, або лежачи, щоб не розійшлися шви. – Не забувайте, що відтепер ви на строгій дієті. Зараз вам детальніше розкажу, що можна їсти, а що ні. – Ахх да, і чоловік вже має покинути палату. Голова йде обертом… – Ярик, ти все запам’ятав?, – розгублено запитую я, – Я тут сама без тебе не справлюсь.
Впевнена в собі, розумна, симпатична, сильна і рішуча дівчина, в яку закохався мій чоловік (зауважу, що це його список критеріїв, а не я така не скромна) перетворилася на виснажену, невиспану жінку, яка ниє і не може дати ради ні собі, ні дитині, якій важко самостійно сходити в туалет чи прийняти душ. А ще ця дієта! Я ніколи в житті собі ні в чому не відмовляла і не набирала надмірної ваги. Тож на другий день після пологів я почувалася немічною, лежачи на ліжку, або підпираючи стіни палати. Бо ж сідати не можна. Інакше розійдуться шви.
Ми прийняли рішення зняти палату сімейного типу. Чоловік залишився зі мною. Я досі не розумію, як жінки самі з усім справляються, в кого немає можливості бути з чоловіком до виписки з пологового будинку. Ця підтримка була нереально безцінною. Він сам міняв донечці підгузник і підносив мені для годування. А ще робив чай, підігрівав їсти, привозив необхідні речі, ходив в магазин, аптеку… Просто спав поряд на дивані. І мені так було легше і спокійніше.
Щодня до нас заходили різні лікарі, медсестри, санітарки… Ми вчилися бути батьками і звикали до думки, що нас вже троє. А донечка весь час спала-їла, їла-спала… По графіку. Вдень і вночі. Мій організм, мої груди важко пристосовувалися до змін. Це було дуже болюче грудне вигодовування і жодні силіконові накладки, на жаль, не допомагали. А ще мене морально обтяжував постільний режим, тому я її годувала переважно стоячи, впершись об стіну. Мені дуже хотілося присісти. Або просто посидіти на стільці і випити чашку кави з улюбленим шоколадним батончиком. Такі банальні потреби були на той момент нереальними. Які ж ми щасливі, коли нічого не болить і немає обмежень щодо різних примітивних бажань. З іншого боку, стільки жінок не можуть завагітніти. А ти насправді щаслива і ниєш, бо важко, бо болить, бо не хочеться себе в чомусь обмежувати, бо ти так не привикла… В той момент ми сильно посварилися з моїм Егоїзмом. Я все-таки його поборола і виставила за двері палати. Потім підійшла до донечки і ніжно поцілувала її маленьке рученятко.
– Яка вона у вас красуня. Мало таких гарних немовлят. Я ж тут вже давно працюю, то різних бачу. І взагалі так схожа на тата. Щаслива буде!
Нарешті настав день виписки. Перші сонячні і теплі дні червня за вікном палати нагадували про омріяну свободу і можливість гуляти з візочком. Я привела себе в порядок. Нарядила донечку в святковий “чоловічок”. Дочекалася маму з татом, відтепер щасливих бабусю і дідуся, які приїхали нас зустріти, і ми нарешті поїхали додому.
З перших годин перебування вдома мене все дратувало. Після пологів, під час гормонального збою, жінці зовсім не солодко. Особливо жінкам з холерично-сангвіністичним типом темпераменту, які можуть дуже емоційно і різко реагувати навіть на такі репліки: – Присядь, поїмо. – Мені не можна сидіти і я на дієті! – Ти не так робиш, дивись як треба… – Мене саме так вчили у пологовому! – В тебе ще такий великий живіт, як десь на 6-му місяці вагітності. – … Я нервувалась і часом плакала, потім щасливо посміхалась і раділа, що пологи вже позаду і що я маю таку чудову сім’ю. Загалом перший місяць адаптації до батьківства і безсонних ночей був нелегким, а ще донечку часто турбували коліки. Вона була більш-менш спокійною лише в мене на руках. Бували дні, коли я зранку до ночі ходила в нічній сорочці, не маючи можливості привести себе в порядок. Проте час все розставляв на свої місця…
ЮЛІЯ КОРЕЦЬКА
