Сергій Лехкобит – актор та шоу-мен. У категорії артистів маленького зросту він є одним із найзатребуваніших у країні. Хоча з самого початку навіть мама не вірила в його успіх. На рахунку актора вже чимало зіграних ролей в кіно, зйомки музичних кліпах та реаліті-шоу. Сергій родом із селища Володимирець. Тут він, до речі, здобув свою першу професію – оператор комп’ютерного набору.
Про шлях до слави, роботу та особисте життя журналісти видання «Рівне онлайн» ексклюзивно розпитали в актора маленького зросту.
– Сергію, у кого ти вдався зростом?
– Мій зріст – 138 сантиметрів. Мама приблизно такої ж висоти… А от у тата зріст звичайний.
– В якому приблизно віці стало помітно, що ти значно нижчий за однолітків?
– Те, що я маю зріст менший, аніж треба, у медичній картці записали в 2002 році. Мені тоді було 8 років. Коли це помітили однокласники, не пам’ятаю. Хоча в шкільні роки було не легко… Інколи отримував щиглів. Мама не раз ходила до школи на розбірки.
– Коли зрозумів, що на своєму зрості можна заробляти?
– Коли мені було 16 років. Тоді й усвідомив, що хочу стати актором. Шукав у Інтернеті різні кастинги, відправ заявки на участь… Було, вже втратив надію. Думав, що вже нікому не потрібний. Та коли вчився на третьому курсі в училищі у Володимирці, подзвонили з каналу «Україна» і запропонували пройти кастинг на участь у шоу «Хвилина для перемоги». Тоді мені було 17. Я переміг у цьому проекті. Виграв 35 тисяч гривень. Мені це сподобалося… Закінчивши навчання, переїхав до Києва, почав ходити на різні проби, кастинги. Чесно кажучи, робити перші кроки було дуже важко, бо мене ніхто не знав. Та й гонорари платили не великі…
– Як батьки сприйняли тоді це?
– Спочатку переживали. Казали, що нічого в мене не вийде. Наполягали, щоб повернувся додому. Проте я їх не слухав. Вірив у свої сили.
– А зараз як вони ставляться до своєї професії?
– Я впевнений, що зараз вони мною гордяться. Сумують. Мабуть, думають: «Чого він так далеко втік?». Але сидіти під спідницею – то не моє.
– Володимирець – містечко невелике. Усі один одного знають. Чи змінилося тут до тебе ставлення, після того, як став з’являтися на великих екранах?
– Те, наскільки Володимирець невеликий, відчув на собі. Коли приїжджав додому, люди мене впізнавали, підходили. Іноді навіть пальцями на мене показували. А я таке не дуже люблю. От у Києві до тебе нікому немає діла. Звісно, мені приємно, що впізнають, але трохи незручно. Багато гордиться, що ми з одного міста, однак є й такі, що заздрять, розпускають про мене різні чутки… Втім я із цим навчився справлятися: просто не звертаю уваги на брехню.
– З ким із колег по цеху склалися дружні стосунки? Серед представників шоу-бізнесу є ті, з ким ділишся найсокровеннішим?
– Дружу з багатьма акторами, режисерами, іншими представниками шоу-бізнесу. Стежимо один за одним через соцмережі, потім зустрічаємося і обговорюємо важливі події. Живучи з людьми по кілька місяців на знімальному майданчику, важко не підтримувати стосунків після завершення зйомок.
– Знаю, що тобі пропонували роль у фільмах для дорослих. Чому відмовився?
– Так, пропонували. І не один раз. Звісно, що я на таке не піду, хоча й гарні гроші обіцяли. Чорний піар мені не потрібний. Та і як потім дітям дивитися в очі ? Ні, ні…
– Над чим працюєш зараз?
– Зараз здебільшого працюю на вечірках, корпоративах, незначні зйомки бувають… В якомусь грандіозному проекті зараз не задіяний.
– До речі, який із напрямків своєї професії любиш найбільше?
– Якщо взяти зйомки, то люблю сам процес, подобається грати, а потім бачити результат і для себе робити висновки. Вечірки і корпоративи теж подобається, хоча багато чого залежить від замовника. Я не можу сказати, що саме мені найбільше подобається, просто якщо я працюю над чимось – значить це мені подобається.
– Свого часу ти багато працював у Росії. Зокрема, в період, коли на Сході України йшла активна фаза війни. З твоєї точки зору, заробіток в країні-агресорі припустимий?
– Я не хочу відповідати на це питання! Вистачить цієї політики, цієї війни. Я не та людина… Я – людина, яка несе позитив, усмішку. І мені приємно, коли людина, яка мене бачить або чує, посміхається. Нехай читач, поки читатиме це інтерв’ю, забуде на хвилинку про все, і просто посміхнеться.
– Знаю, що твоє серце вже не вільне. Як познайомився із коханою дівчиною?
– Про особисте життя теж не хочу нічого говорити, це стосунки, і навіщо щоб хтось читав про те кого я люблю і з ким будую майбутнє? Єдине, що можу сказати, мою дівчину звати Крістіна.
– Що найбільше цінуєш у жінках?
– В першу чергу те, якою вона є: відповідальною, не курила, доглядала за собою, була дбайливою і просто любила життя. Жінки – це святе.
– Ти багато подорожуєш. Чи є місця, де сподобалося найбільше і куди більше ні за що не повернешся?
– Скрізь подобалось, де я був. Звісно, скрізь є свої мінуси і плюси. Я поїхав би будь-куди, і думаю, ще багато де по буваю.
– Яким бачиш свої ідеальне майбутнє?
– З багатьма головними ролями за плечима, хорошою кар’єрою, прекрасною дружиною, дітьми. Мрію, що матиму кілька власних квартир.
– Наостанок: що побажаєш нашим читачам?
– Щоб хоча б разок посміхнулись… Бажаю, щоб ви завжди посміхались, у нас і так багато зараз сумних і злих людей. Не будьте злими, ваша посмішка може подарувати 100 посмішок іншим людям.
Марія ЯВОРСЬКА
