У селі Кураш Дубровицького району перестало битися серце останнього учасника УПА Степана Бакунця. Чоловік був свідком того, як створювалася повстанська армія. Аби врятувати родину, йому довелося змінити ім’я.
Пан Степан пішов із життя на 94 році. Його поховали у Кураші.
Вишкіл УПА оселився у батьківському домі
Степан Бакунець народився 1925 року в селі Тинне Сарненського району. Родина жила небагато, виховувалося п’ятеро дітей. Щойно батьки звели нову хатину, як грянула Друга світова війна, поляки палили все довкола. Разом з клунями та хлівами селян згорів і будинок, у якому жила сім’я Олександра Шмалюка (справжнє ім’я Степана Бакунця). Тоді родина оселилася у пустці за річкою. Коли ж 1942 року стали збирати людей на вивіз до Німеччини, серед майбутніх остарбайтерів опинився і Олександр Шмалюк.
– Пам’ятаю, привезли нас тоді у табір до Рівного, – пригадував Степан Бакунець. – Я звався ще батьківським іменем, мені було вісімнадцять. У таборі я підслухав розмову циган, яких мали вислати разом з нами, що вони збираються втікати. Досі не розумію, чому вони говорили по-нашому, а не по-циганськи. Вночі роми переламали дроти огорожі, і ми, чотири хлопці та дівчина, подалися за ними. За ніч пройшли пішки з Рівного аж у саме Тинне. На щастя, погоні не було.
Згодом до хати, де жили Шмалюки, стали приїздити «гості» – то був вишкіл майбутнього УПА. За тиждень, пригадує чоловік, у їхньому будинку оселилося до сорока людей. Вони вчилися володіти зброєю. Коли ж мали вирушати в дорогу, Олександр вирішив піти з ними, хоч батько був і проти. Роки, проведені у повстанцях, чоловік згадує до найменших деталей. Яскраво розповідає і про День злуки, і про те, як створювалася Українська повстанська армія.
Ім’я змінив, щоб врятувати рідних
Степан Бакунець потрапив у сотню командира Коробки – Григорія Перегійняка. Разом з військом патрулював північні райони. Аби не померти з голоду, вояки УПА, розповідає чоловік, їли власних коней. Не раз доводилося на болотах ночувати. Якось після боїв хлопець вирішив навідатися додому до батьків, адже табір зупинився неподалік Тинного. Тільки-но зайшов у двір, як його схопили бійці НКВС і стали допитувати: «Хто такий і що тут шукає?»
– Завели мене у хату, а рідні аж зблідли, як мене побачили, – пригадує Бакунець. – Я ж, усвідомлюючи, яка доля може чекати мою родину, зробив вигляд, що не знаю цих людей і назвався Степаном Бакунцем. Ім’я Степан взяв від Бандери, а Бакунець – поширене прізвище у рідному селі.
Того ж вечора енкавеесівці арештували Степана, повезли на допит. Хлопець вперто повторював, що не знає тієї родини, та в’язниці не уникнув – «здав» колишній однополчанин на прізвисько Куля. Побував він у тюрмах і Рівного, і Києва, і Казахстану. У 1948 році колишнього повстанця відправили на заслання на Колиму.
– Там я зустрів свою дружину Ганну, – розповідав. – Вже тоді звільнився і працював на бульдозері. Зустрілися ми в одного товариша. Ганна теж відбувала покарання. Вона мені настільки сподобалася, що у вечір знайомства запропонував їй одружитися. Побралися вже через місяць. Щоб вижити, мили золото й здавали його у КДБ. Згодом повернулися до України.
На батьківщині оселилися у рідному селі дружини – Кураші. Кожного місяця ходили відмічатися у КДБ. На обійсті тещі звели дерев’яного будиночка, де жили з трьома дітьми.
З настанням мирних часів Степан Сидорович хотів повернути собі справжнє ім’я, але залишив цю думку. Казав, що всі односельці знають його як Степана Бакунця, та й діти по батькові Степанівни. Сашко Шмалюк, до того ж, проходить по документах як мертвий.
У 1993 році померла дружина. Хоронили її під синьо-жовтим українським прапором, якого подружжя пошило ще у 1976 році та довгі роки ховало у шафі. Дістали національний символ лише тоді, коли Україна стала незалежною. Відтоді чоловік сам потихеньку давав лад побуту. Незважаючи на поганий зір, шпортався на городі, хату тримав у чистоті.
Марія МАРТИНЮК
