Примітка: блог – це ресурс, сайт, сторінка в мережі інтернет, де кожна людина представляє особисто себе, свої думки, інтереси, захоплення, знання чи будь що, що їй забагнеться. Редація не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за написання блогерів.
Колись в буремні 90-ті на українських телеекранах показували культовий американсько-канадський телесеріал у жанрі жахів – “Чи боїшся ти темряви?” За задумом, раз на тиждень в таємному місці в лісі біля вогнища зустрічалася група підлітків, які називали себе «Товариством опівнічників». Кожен з них розповідав моторошну історію, від якої по той бік екрану всі “пісяли”.

Я теж “заліпав” оцю штуку і було завжди страшно та моторошно. Ну вік тоді в мене був такий, коли все було страшним і моторошним) Втім, більш “стрьомна” штука за “Чи боїшся ти темряви?”, для мене тоді була – цигани. Пам’ятаю, мама і бабуся завжди казали:
– Будеш себе погано вести – віддамо тебе циганам! Прийде циганка і забере тебе.
Це було найстрашнішим на той момент для мене. Щоправда, ось ту зловісну циганку я уявляв собі, якогось “бена” у формі вішака. Ну, того на який вішають одяг. З того часу є у мене якийсь острах до людей, групи народів індоарійської етнічної групи (зацінили толерантність?).
Не скажу, що мій рідний Ковель – це друге Берегово, але ромів тут завжди вистачало. Можливо, через те, що Ковель – це залізничний вузол, або колоритним людям тут “медом помазано”. Тут історії про циганок передавалися з покоління в покоління. Старші люди розповідали, що кожні кілька років через місто проходив циганський табір, і після їхнього від’їзду хтось неодмінно стикався з чимось загадковим.

Про одну з таких загадковостей зараз і розповім. Діло було в 1998-му. Андрій працював машиністом у локомотивному депо, не вірив у ці байки про циганок, ворожіння, гіпноз і так далі. Одного разу, він повертався додому після вечірньої зміни. Дорога пролягала повз невеликий ярмарок, що розгорнувся на околиці міста. Люди говорили, що на “базар” прибув циганський табір із танцівниками, музикантами та ворожками.
Його увагу привернув яскравий намет, від якого тягнувся аромат прянощів і трав (тобто коноплі). Зсередини доносився тихий голос, який наче кликав його. Він зупинився.
– Ей, ромале, зайди! Я знаю, чому ти вагаєшся, — пролунало з намету.
Андрій глянув навколо — ніхто не звертав на нього уваги. “Просто подивлюся, — подумав він, — щоб не казали, що я боягуз”.
Він зайшов усередину, і очі його звикли до напівтемряви. У центрі сиділа циганка, вкутана в хустки, з темними очима, які ніби світилися в сутінках. (Тих, які про вампірів).
– Як тебе звати? — запитала вона.
– Андрій, — відповів він неохоче.
– Ти боїшся мене? — запитала вона з ледь помітною посмішкою.
–“Ніхіра”, — вперто сказав він.
– Тоді дай мені свою руку.

Андрій вагався, але простягнув руку. Її тонкі пальці ледь торкнулися його долоні, але він відчув, ніби через його тіло пройшов холодний струм.
– Ти носиш важкий тягар, Ендрю. У тебе є секрет, який ти приховуєш навіть від себе, — тихо сказала вона, вдивляючись у його долоню.
– Але знай: правда завжди знаходить дорогу.
– Про що ти? — запитав він, намагаючись здаватися спокійним.
– Бережись тієї, яка носить знак срібного півмісяця. Вона приведе тебе до вибору, але не всі дороги ведуть до світанку.
Андрій завис. Здається не курив же ж сьогодні. її слова здалися йому безглуздими, проте всередині прокинулося тривожне відчуття. В певних колах це відчуття називають “ізмєною”.
– Це все? — запитав він різко.
– Пам’ятай: доля завжди повертається до тих, хто її уникає, — відповіла вона, дивлячись йому просто в очі.
– Треба з’їсти щось солодке, – впенено резюмував Андрій.
Коли Андрія відпустило, він не міг позбутися думок про слова циганки. Одного вечора, повертаючись додому, він побачив у вітрині місцевого магазину срібний медальйон з півмісяцем. Щось змусило його увійти й купити його, хоча він не міг пояснити чому.
Коли він прийшов додому, медальйон випадково впав зі столу й розколовся навпіл. Усередині була схована маленька фотографія жінки. Він впізнав її: це була його давно померла сусідка Клавдія Петрівна.
– Що це означає? — сказав Андрій, дивлячись на уламки.

Того ж вечора Андрій вирішив повернутися до циганського табору, щоб знайти відповіді. Але табір зник. Лише запах прянощів і коноплі усе ще тримався в повітрі. Невдовзі він почув голос, який лунав із темряви:
– Ти знаєш відповідь, Ендрю. Вона завжди була поруч.
Здавалося, голос ішов зсередини нього самого. Він раптом згадав, як бабуся колись розповідала, що Клавдія Петрівна перед смертю завжди носила медальйон з півмісяцем. Але вона ніколи не говорила, звідки він взявся.
Потому Андрій не міг знайти спокою. Йому почали снитися сни, у яких він блукав темними лісами Волині, шукаючи відповідей. У тих снах знову й знову з’являлася циганка, яка дивилася на нього своїми глибокими очима.
Чи то був збіг, чи справжнє пророцтво? Він так і не знайшов відповіді. Але він більше ніколи не проходив повз табори, не підходив до циганок і не курив. Лише зрідка запитував себе: Чи боїшся ти циганок?
https://www.youtube.com/shorts/oZP-bsi_nJE
Відео з YouTube-каналу Volynblog
Раніше ми писали Зеленський у Фрідмана: матюки та плюси для України