блог – це ресурс, сайт, сторінка в мережі інтернет, де кожна людина представляє особисто себе, свої думки, інтереси, захоплення, знання чи будь що, що їй забагнеться.
Ми продовжуємо знайомити вас з думками наших читачів – рівнян і не тільки. Сьогодні свої погляди на такі важливі теми як єдність, національна свідомість, в електронному варіанті висловлює мешканка Рівного Олена Рубель. Як казав класик, дід Василь з третього під’їзду: “please love and respect”.
Я порівняно недавно дійшла до простого і примітивного, як перший вивчений у дитинстві віршик, висновку, що ми, українці, справжні барони та баронеси. Саме через уміння витягувати самих себе за волосся. Ну зовсім як Мюнхгаузен. Тільки він витягував із болота, а ми– з біди.
Я не буду втомлювати вас екскурсами в історію української держави та боротьби українського народу за право називатись нацією, адже, зізнаюсь чесно, я не дуже в тому сильна. Я також не підніматиму тему жодної з революцій, які відбувались в Україні. Скажу лиш, що у свої 31 рік я пережила дві наймасштабніші. Надто, не зачіпатиму тему війни, яка вже шість років триває у моїй країні. На цю тему давно все написано і сказано. Насправді, я хочу розповісти особисту історію і заодно поділитись роздумами про деякі підмічені мною процеси, які відбуваються у нашій країні.
Все почалось абсолютно не позитивно – з хвороби. На рак захворіла найближча мені людина- моя мама. Звісно, я нікого не здивую, якщо скажу що діагноз виявився для усієї родини абсолютно неочікуваним. Адже, згідно стереотипів, які компактно були вміщені у моїй голові, мама ніяк не підпадала під категорію людей, які мають схильність да такого виду захворювання. Та, вочевидь, я помилялась. Зараз я можу сказати, що нам пощастило, бо хворобу ми спіймали вчасно, але про те якою ціною, я вам зараз і розповім.
Варто зазначити, що моя мама систематично проходила огляди у лікаря, стараючись таким чином контролювати стан свого здоров’я. Проте, одного звичайного буденного дня їй стало зле. Далі все наче калейдоскопічні спогади: термінова поїздка в лікарню, три різних лікаря і три абсолютно різних діагнози, насправді, це вже класика української медицини. І лише один із тих діагнозів, який був озвучений абсолютно не гуманно та з порушенням правил лікарської етики (певно, з українським пацієнтом тільки так і треба), згодом підтвердився. Потім – тривалий період обстежень, операція та подальше лікування. Зараз мама продовжує боротьбу і прогнози лікарів позитивні, а я безумовно вірю у те, що хворобу буде подолано назавжди.
Але ж як моя історія пов’язана зі згаданим на початку відомим книжковим персонажем?
Якби не вроджена здатність моєї мами до виживання у масштабах українських реалій (а я переконана, що ми всі наділені нею генетично) та не своєрідна невидима вакцина невмиручості, якоїсь органічної гнучкості та стійкості перед життєвими випробуваннями, не було подальших спроб звернутись до інших лікарів. Моя мама цілком могла довіритись діагнозу та репутації першого лікаря, спокійно поїхати додому і я навіть боюсь думати про те, чим це могло закінчитись. Але мама не повірила і таким чином врятувала своє життя. Не повірила, бо була вакцинована від небезпек української чиновницької безвідповідальності.
Теперішня ситуація зі світовою пандемією не обійшла і Україну і знову показує нам як ми вміємо згуртовуватись і допомагати один одному. В умовах, коли підприємства за власні кошти купують захисні маски, дезінфектори, апарати штучної вентиляції легень та інші необхідні речі, а громадяни мобілізуються для взаємної допомоги, мимоволі починаєш задумуватись про те що провладним структурам це вигідно. І триватиме так до тих пір, поки ми не втратимо нашу здатність до згуртованого виживання. Проте, чомусь я впевнена, що ми не лише її не втратимо, але з часом і посилимо.
Насправді, я не знаю наскільки отака національна єдність притаманна лише українцям. Цілком ймовірно, що й у інших країнах це працює за таким же алгоритмом. Проте, хочеться вірити, що у тому числі, завдяки й таким майже магічним навичкам, ми здобудемо те, чого всі так прагнемо – справжню державу.
ОЛЕНА РУБЕЛЬ
