Це ніякі не пропаганда і не пересмикування. Майже 55 років майже 60 мільйонів жителів держави, що пропагувала класову рівність, жили життям, яке мало чим відрізнялося від звичайнісінького рабства.
Йдеться про селян, які працювали у колгоспах і складали більше 40% населення радянської неоімперії. До 26 грудня 1974 року вони не підлягали офіційній паспортизації, а відтак – не мали права покидати рідний колгосп.
Навіть для виїзду у райцентр треба була довідка від керівництва. Спіймають без довідки – платитимеш штраф, спіймають ще раз – потрапиш під кримінальну статтю, що передбачає до 3 років тюрми. Як писав один радянський поет:
– Бєз бумажкі ти – букашка, а з бумажкой – чєловєк!
Такі суворі порядки були необхідні, аби утримувати людей у колгоспах, де добровільно лишатися ніхто не хотів.
Колгоспникам ставили зобов’язання виконувати щорічний план на здачу певної кількості зерна, молока, м’яса і іншої сільгосппродукції. Мотивація при цьому була проста, як двері.
Якщо колгосп не здасть встановлений державою обсяг, у колгоспників примусово заберуть те, що вони виростили для себе. Якщо ж здасть, надлишок можна буде розділити між собою за так-званими трудоднями – паличками у таблицях, які символізують відпрацьований кожним час.
Щоб раз чи двічі на рік отримати певну кількість продуктів, треба було накопичити чим більше паличок. Багато-хто працював узагалі – за 0,5 чи 0,75 палички. Некваліфікованим спеціалістам, які просто сіяли чи збирали врожай повну паличку не зараховували. Таку, або навіть подвоєну – лише бригадирам і тим, хто працює з технікою.
І все! Ніяких грошей. На працівниках колгоспів держава економила, щоб чим більше заробити на експорті агропродукції. Зайві гроші завжди можна було пустити на що фантазії вистачить – спершу на форсовану індустріалізацію, потім – на допомогу дружествєнним государствам, ставшим на путь социалізма. І так до нескінченності.
Перші зарплати, які – до слова – були у рази менші за середні по країні – як стимул колгоспникам почали виплачувати аж (!!!) у 1966, коли стало очевидним: плани недовиконуються практично завжди.
Звісно, будь-якій притомній людині кортіло чим швидше дременути із злиденного колгоспу. Тим паче, що таку долю вона не сама собі обрала. У колгоспи автоматично записували усіх, хто досяг 16 років і начальству не хотілося відпускати жодної пари робочих рук. Бо нема чого кудись їздити, поки план не виконали!
Кажете, кріпацтво на підконтрольних москві територіях скасували іще у 1861? Ну ОК. У СРСР діяло не кріпацтво, а звичайне колгоспне рабство. Від кріпацтва цю систему відрізняло хіба те, що людей більше не можна було продавати або, скажімо, вимінювати на породистих собак. В усьому ж іншому діяло правило – «бєз бумажки ти – букашка».
А тим часом зовсім неподалік жили радянські люди, які можливостями заповітних «бумажок» користувалися вже багато років. На безкрайній території союза нерушимого спокійнісінько існували десятки так-званих режимних міст.
В Україні до них належали Київ, Харків, Одеса, Дніпро, Севастополь та нинішній Донецьк, який тоді називався Сталіно. Режимною вважалася також і територія на відстані 50 кілометрів навколо кожного з них.
Тут було заборонено видавати паспорти неблагонадійним громадянам. Такими вважали, в першу чергу, священників, перебіжчиків з-за кордону, тих, хто в дорадянський час були приватними підприємцями, фабрикантами, заможними селянами, а також родичів усіх перелічених.
Ну і, звісно ж, звідси швидко спроваджували людей, не зайнятих суспільно корисною працею та громадян без запрошення на роботу на конкретне підприємство.
Щоб укріплювати престиж елітарної міської культури, влада стимулювала лояльність жителів режимних територій гарантованими житлом і зарплатнею.
Крім них, привілейованою кастою, яка могла вільно пересуватися країною, були працівники так-званих радгоспів. На відміну від колгоспів, радгоспи мали змогу залучати найману робочу силу, працювали на новітньому обладнанні і виплачували фіксовану щомісячну зарплатню.
Такі переваги вони мали, бо забезпечували продукцією, передусім, партійну еліту, працівників КДБ та інших жителів режимних територій.
Щоб переміститися з колгоспного пекла у режимний рай, люди були готові на будь що. Довідки для отримання паспорта видавали голови колгоспів та сільрад, а також працівники КДБ. Багато з них не впускали можливості «погріти руки».
Щоб переміститися з колгоспного пекла у режимний рай, люди були готові на будь що. Довідки для отримання паспорта видавали голови колгоспів та сільрад, а також працівники КДБ. Багато з них не впускали можливості «погріти руки». Наприклад, щоб просто змінити місце роботи з колгоспу на шахту з нормованими змінами і зарплатою, радянські громадяни легко жертвували останньою коровою!
Натомість для влади видавати паспорти колгоспникам було абсолютно не потрібним. Просто цікаві їй люди по селах майже не жили. У от у містах заповітні «бумажки» давали змогу швидко виявити усю необхідну інформацію про кожного, хто їх покаже.
Окрім загальних даних там спеціальними літерами і номерами позначали інформацію про перебування у місцях позбавлення волі і навіть про те, за якою саме статтею? Усі ці таємничі позначки добре знали як працівники паспортних столів, так і у відділах кадрів на підприємствах.
Те, що у 1974 радянська влада нарешті вирішила звільнити своїх громадян з колгоспного рабства пояснюється аж ніяк не її гуманними намірами. Просто на той час втечі з села стали настільки масові, що міського населення в СРСР стало більше, ніж сільського.
До того ж, торгівля зерном перестала бути основною статтею наповнення радянського бюджету. Їй на зміну прийшла епоха експорту газу і нафти…
