додому Новини Літнє читання: Очі, до яких хочеться повертатися…

Літнє читання: Очі, до яких хочеться повертатися…

170
0
Ілюстрація із відкритих джерел

Марія Дубецька запрошує поринувати у 2 частину тексту, написаного ніжністю, чуйністю та любов’ю.

Частина ІІ

Вона рішуче повернула ключ і замкнула свій фітнес-центр, щойно обладнаний усім необхідним. Три роки тому, відчувши необхідність щось змінити у своєму житті, Таня пішла на фітнес. За кілька місяців занять скинула до 20 кілограмів зайвої ваги, оздоровилася, і так загорілася темою здорового способу життя, що вирішила зайнятися нею професійно. Півтора роки навчання на факультеті додаткових професій університету ім. Т.Г.Шевченка у Луганській філії, і перукарню, що останніми роками розташовувалася на веранді їх будинку і була Таниним основним робочим місцем, було закрито. Натомість жінка орендувала спортивну залу і поступово підготувала її до занять фітнесом. Новий бізнес процвітав, приносив задоволення його господині та учасникам групи. Придбаний раніше будинок випромінював гармонію: тішив око на власний смак зроблений ремонт, поступово підростав улюблений сад, рябіли різними кольорами грядки на чималій присадибній ділянці, а тихими вечорами приємно було відпочити на гарному просторому подвір’ї. Вона з донечками особливо любила підсумувати день, погойдуючись на гойдалці, поки чоловіки мали свої справи. Двоє старших діток та двійко менших – усі такі бажані… Вистачало клопотів, але її велика родина, улюблена справа, дім – усе так гармонійно  складалося докупи… Таня любила те життя.

Але навесні 2014-го, відколи на Донбасі почалися неспокійні дні, у людей з’явилися важливіші, ніж догляд за фігурою, справи. Спершу усі кидалися до магазинів, купуючи продукти про запас, бо не зрозуміло було, чи назавтра товар на полицях оновиться. З кожним днем наростала тривога, все страшніше було ночувати у будинках, з вікон почали вилітати шибки, люди обладнували підвали і в них ночували. І от, жодна інстанція вже не  працювала, магазини закривалися, їх спалювали, горіли ательє, бізнес «віджимали» – невідомо що відбувалося, з продуктами не те що туго доводилося – її сім’я реально голодувала. Діти були налякані.

Багато сусідів виїжджали. До родичів, знайомих, у безвість. Не прийнято було запитувати, куди саме – до Росії, чи на підконтрольну Україні – з’явився такий вираз – територію. Тетяна теж зібрала літні речі – свої та двох молодшеньких.Старша донька поїхала до родичів,  син разом з батьком та свекром залишилися вдома. А вона, Таня, мала вивезти малечу подалі від небезпеки. Тому замкнула свій фітнес-центр, сподіваючись, що незадовго (максимум, через кілька місяців, думала) повернеться сюди. Взяли все, що поміщалося в руки, і поїхали, як тоді називалося, «по гарячій лінії». Щойно проминули Дебальцеве, почалися бої, снаряди розбили дорогу – наступним групам виїжджати було набагато складніше. Далі – зупинка у Дніпрі і, власне, уже 1 липня 2014-го прибуття до Рівного.

Діти так до кінця і не зрозуміли, що ж відбулося. Оточені увагою на новому місці проживання, вони називають цей період свого життя дуже «класним». Аякже – кутики її губ відтаюють – за програмою підтримки вимушених переселенців (хоча вона вважає себе свідомо переселеною, а вимушені – ті, хто ждали до останнього, що ЛНР та ДНР дасть їм краще життя, і втікали звідти проти власної волі, коли розпочалися реальні бойові дії) – так от, завдяки службі з надзвичайних ситуацій її діти стільки нового побачили. І в зоопарку побували, і на екскурсію до Львова їздили, і на канатній дорозі в парку відривалися досхочу, а що вже мали можливість відчути себе справжніми пожежниками, поливаючи уявну пожежу зі шлангів…. У школі їх теж гарно зустріли, і навіть у дворах, де вони знімали квартири, меншенькі легко знайшли спільну мову із місцевими дітками. Словом, шквал позитивних емоцій зробив свою справу: діти адаптувалися до нового місця проживання. Швидко перейшли на українську, теперїї заохочують розмовляти українською.

У Рівному їх справді зустріли як рідних. Пізніше вона задумувалася, а що, якби все сталося навпаки, і тутешньому населенню довелося виїхати на східні землі? Не помічаючи того, похитує головою: не так би, напевно, було. Там інші люди.

Про що вона тоді думала? Це був стан дурману, коли щось робиш, ніби у тумані, не усвідомлюючи, що саме і для чого. Покинувши рідні місця, переміщені особи, як їх спочатку називали – переселенці –  якийсь період перебували на підйомі. Тому активність жінок, що втікали від війни на Донбасі, аж зашкалювала. Відразу,  приїхавши в Рівне, Таня купила вагу для занять фітнесом і виготовила тисячу візитівок. Ходила, роздавала перехожим, в парку Шевченка проводила безкоштовні заняття, запрошувала до фітнес-центру, хоча ще не було зали. Турбота та піклування, якими їх оточили місцеві волонтери, активісти, на початку дуже допомогли.

Тетяна побачила, що повернення відкладається, то ж взялася до справи. Тим паче, що для неї усі двері, в тому числі і владних кабінетів, були відкриті. Наприкінці серпня 2014-го Тетяна відновила роботу фітнес-центру «Щаслива Я» на новому місці. Відкриття було велелюдним, на той час уже більш-менш з’ясувалося із житлом, була робота, шок поступово відпускав, і Тетяна ніби увійшла в нову реальність. Спершу навколо центру почали гуртуватися такі ж, як вона – жінки, котрі залишили свої домівки на окупованій території, місцеві, котрі хотіли їх підтримати чи зацікавилися фітнесом.

На той час переїхали до Рівного старші  Тетянині діти, чоловік зі свекром, і родина возз’єдналася. Було непросто, бо доводилося знімати дорогу квартиру, з працевлаштуванням рідних не все складалося, як хотілося, але вона не втрачала надії – раділа, що всі живі-здорові, і не найгірше влаштувалися. Їх колишнім сусідам та знайомим, котрі виїхали до Дніпра та Києва, доводилося набагато важче. Орендувати житло у великих містах дуже дорого, роботи нема. То ж друзі нерідко нарікали, бо доводилося жити на вокзалах чи кільком родинамв одній кімнаті. Деякі відверто зізнавалися, що стали практично безхатьками. Таня розуміла, доведеться несолодко: місцеві, вже знала вона, часто їздили на заробітки, бо тут, на західноукраїнських землях, слабо розвинена економіка і заробити гроші на гідне життя просто ніде. Але разом з тим, їй подобалися тутешні міста та села з охайними будиночками, чистими вуличками, які, з одного боку, разюче відрізнялися від сірих краєвидів у східній (промисловій і відносно заможній до початку воєнних дій) частині держави, а з іншого боку, свідчили про хазяйновитість місцевого населення. Її заробіток у рівненському фітнес-клубі теж суттєво відрізнявся від того, що заробляла в Красному Лучі – високий рівень платоспроможності шахтарських сімей на Луганщині суттєво позначився на всій економіці міста і суміжних галузях, то ж там бізнес давав їй відчуття заможності. Тут все було інакше: ВПО, як тепер називали її земляків зі сходу, і місцеві відвідувачі не завжди могли оплатити заняття, хоча абонемент був недорогим. Але відмовити у заняттях жінкам, для яких фітнес був ковтком свіжого повітря у гнітючій ситуації, Таня не могла, відповідно, заробіток був мізерним.

Коли тобі важко, знайди когось, кому ще важче, допоможи йому, і тим самим допоможеш собі. Таня не пригадує, де вона це чула. Їй, як і загалом жінкам, було чим зайнятися: вони облаштовувалися у новому місті, влаштовували дітей у садочки та школи, готували, прали, клопоталися про сім’ї. Чоловіки тим часом важко переживали переїзд. Звичні до високих заробітків, не всі могли забезпечити родини – дехто не зміг відновити бізнес на новому місці, хтось так і не знайшов роботи, а інші отримували копійки порівняно з донбаськими заробітками, і для них це був справжній крах. Багато хто не встояв перед алкоголем чи спокусою нового життя з іншою жінкою, одним махом ніби відсторонившись від сімейних проблем. Почали розпадатися родини. В її оточенні таких прикладів було кілька. Звичайно, були і дуже успішні історії, але таких менше. Тоді весь тягар падав на жінок, їм було надзвичайно важко. І Таня вирішила допомогти. Написала проект, щоб допомагати жінкам боротися з депресією, знову ставати активними, вірити в себе і знаходити нове натхнення для життя, а, можливо, і нове кохання, словом, повертати їх до повноцінного життя. Чудовий був проект! То ж Таня чекала відповіді від грантодавця.

От тільки стреси далися взнаки – хронічні захворювання загострилися, вона практично втратила здатність пересуватися – їй потрібна була операція, і, як з’ясувалося, не одна. В цей же час зліг свекор. На завершення, чоловік, не витримавши морально, подав оголошення на сайт знайомств, знайшов собі іншу жінку і покинув родину. Від її щасливого сімейного життя не лишилося й сліду.

Група дорослих людей, об’єднаних скандинавською ходою, перемістилася на паркову галявину. Таня почала розминку – нескладні вправи, які додають життя, додають настрою. Краєм ока вона стежить за учасниками, час від часу підбадьорюючи їх. Люди – дуже тендітні, їх легко зламати, і так важко відновити. Таня це знає не з чужих слів.

Далі буде…

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here